Статьи

Вахтанг Кіпіані відомий у багатьох іпостасях – публіциста, блогера, телеведучого, головного редактора "Історичної правди", громадянського активіста. До Львова він приїжджає часто, адже викладає у Школі журналістики та медіакомунікацій Українського католицького університету.

У рамках міжнародного науково-практичного студентського медіасимпозіуму, що проходив в УКУ у березні, Вахтанг організував виставку "Медіатранзит – від цензури до свободи". До експозиції увійшла невелика частина його унікальної колекції самвидаву: видання радянських республік та країн Варшавського договору, що виходили у 80-х. Виставка має на меті показати унікальний момент історії Центральної та Східної Європи, коли суспільство почало передчувати кінець Радянської імперії, але ніхто ще не знав, яким буде майбутнє її уламків.

У колекції, яку Вахтанг збирає вже 25 років, понад тридцять тисяч видань. Серед них близько 780 самвидавних україномовних газет і журналів, сотні видань російською, білоруською, литовською та іншими мовами. "Це величезний обсяг матеріалу, який можна досліджувати в багатьох аспектах: візуальному, текстуальному, контекстуальному, історичному", - каже про свою колекцію журналіст.

- Я почав колекціонувати самвидав іще школярем, наприкінці 80-х. Тоді я ще не розумів, що до цього потрібен системний підхід, і багато пропустив. Але тоді взагалі мало хто займався системним збиранням цих безцінних джерел. Згодом, зрозумівши, що пропустив певний період, я почав визбирувати те, що не встиг. Передусім шукаю людей, які робили самвидав – журналістів, видавців, кур’єрів. Іноді знаходжу порожні шухляди й коробки: спалили, викинули, здали на макулатуру. А часом у людини є течка з двома-трьома безцінними газетами. Ось так, газетка до газетки, й назбиралась колекція.

- Яку газету ви знайшли першою?

- Думаю, першою була мінська газета "Альтернатива", що виходила на початку 1989 року під егідою Соціал-демократичного союзу. Хтось із рідних мені її купив. Що цікаво, газети коштували тоді дорого. Незалежне "Вільне слово" було в 5-10 разів дорожчим за підцензурні видання, що коштували дві-три копійки. Й люди тоді платили за "Вільне слово", бо розуміли, що за свободу потрібно платити.

- Як робилися самвидавні газети?

- Наприклад, "Поступ" - ватман, ножиці, друкарська машинка і клей. На ватмані розміром із стіл вони вклеювали надруковані на машинці тексти, малювали, робили логотипи, й кур’єр із грішми в кишенях віз цей макет до друкарні в Литву.  Була така Регіна, литовка, через яку українці у Вільнюсі друкували свої видання. Процесу друку кур’єри не бачили. Всі, кого я опитував, кажуть: ішли до готелю, гуляли Вільнюсом чи робили свої справи, а за добу приходили забирати вже готовий наклад. Потім цей контакт передавали іншим. Я маю в колекції кілька таких ватманів-макетів. Потім ці матриці переводились на металеві пластини – такі в мене теж є.

Зазвичай самвидавні газети складалися з 4-8 шпальт. Зробити газету було порівняно легко, а ось розповсюдити… Адже не було мереж. До того ж, міліція та КДБ могли вилучити наклад та затримати розповсюджувача, наприклад, звинувативши в незаконній підприємницькій діяльності. А якщо звинувачували в поширенні антирадянських поглядів, то за це вже саджали до в’язниці чи карали великими штрафами.

- Ви назвали сміх однією з рушійних сил самвидаву. Це значить, що більшість тогочасних самвидавних видань були сатиричними?

- Бувало по-різному. Той самий "Поступ" не був сатиричним, а ось львівський "Сальцесон" - це суто сатиричне видання. В той час творився "Народний рух України за перебудову", а "Сальцесон" випускався від імені "рухів народу України за ковбасу". Цей стьоб допомагав валити Радянський Союз не гірше за тексти філософів, політиків та істориків. Це була спроба критично та іронічно дивитись на світ. У радянські часи критичне мислення не заохочувалось: була єдино правильна політична лінія. Одна партія, один бог – Ленін.

На жаль, в Україні чомусь не прижилися суто сатиричні видання. Наприклад, недавно помер журнал "Перець". Перед тим занепали інші видання, які заробляли на сатирі й гуморі. Люди з задоволенням дивляться "95 квартал", але читати таку саму сатиру не хочуть. Я завжди кажу, що в українців телевізійна вдача. У поляків – читацька: їх на десять мільйонів менше, ніж нас, а наклади книг, газет і журналів у десятки разів більші. За радянських часів ми читали не менше за поляків, а тепер тільки телевізор дивимось.

- Ви говорили, що в поляків і самвидав розвивався швидше та був якіснішим…

- Польща була найвеселішим бараком у радянському концтаборі, так тоді казали. Поляки, маючи велику діаспору, католицьку віру, а з кінця 70-х ще й свого Папу, були вільнішими за інші народи соцтабору. Вони мали точки опори, яких не мали українці. Наприклад, масові паломництва поляків до Рима були серйозним інструментом просвітлення думок. Або частіші, ніж в українців, контакти з діаспорами. Хоча система була комуністичною.

В нас не було такої опори, але й наші справи були не такі погані, не треба прибіднятися. Тисяча триста видань – це дуже багато. Зараз в Україні немає стількох незалежних проектів. Зараз медіа належать олігархам або державі, а тоді самвидав творило громадянське суспільство. Ми відставали від поляків у поліграфії, але не в ідеях. І на 90-й рік українське й польське суспільства були доволі близькими. Попри те, що вони десять років боролися й мали "Солідарність", а ми починали все з нуля. Але поляки далі читали й розвивались, а ми почали дивитись телевізор. Пропала культура читання, пропали й незалежні медіа.

- Яка газета з вашої колекції для вас найцінніша?

- Є такі, що виходили тільки один раз. А є така, що вийшла один раз і в одному примірнику, вона справді безцінна. Вона називається "Снігурівські вісті", рукописна, вийшла на Миколаївщині під егідою Руху. До речі, рухівець, який її створив, став священиком Української автокефальної православної церкви. Звичайно, ця газета не відіграла такої великої ролі, як той самий "Поступ", який виходив довго й великими накладами, але й вона була, і цей факт важливий. До речі, я збираю не тільки незалежну пресу, але й комуністичну, й нинішні провладні видання. В цьому розмаїтті є можливість пошуку і вибору.

- А які видання читаєте ви самі?

- Зараз – лише тижневики: "Країну", "Фокус", "Тиждень". Донедавна читав "Корреспондент" і дописував туди. Передплачую також щомісячник National Geographic, але радше для дітей, ніж для себе. Читаю журнал "Новая Польша" - це російськомовний щомісячник, який виходить у Варшаві. Це дуже цікаве джерело інформації про польське життя. Коли приїжджаю кудись у відрядження, купую місцеву пресі, щоб подивитись на рівень журналістики. Зараз читання місцевої газети в Ужгороді чи Тернополі – це справа трьох-чотирьох хвилин. Газету немає сенсу читати, бо інформація в ній застаріла вже під час друку й потрібна хіба що тому, хто не має інтернету. А колись газету можна було читати годину… Друкована преса доживає останні роки. В принципі, в Україні вона й не стала бізнесом, за невеликими винятками.

- Отже, вже немає сенсу боротися за те, щоб вона була вільною та якісною?

- Для України зараз головне – це свобода слова на телебаченні. Через нього мільйони людей отримують інформацію щодня. Ми маємо якісні інтернет-видання, а мільйони користувачів соцмереж виконують роль протомедіа. Думаю, що інформаційна функція Facebook набагато потужніша за сучасну друковану пресу. Жодна новина в завтрашній газеті не матиме стільки читачів, скільки пост популярного блогера. В нас немає газет, що мали б реальний наклад 200 тисяч примірників, а топ-блогери мають більшу аудиторію. Це дозволяє розвивати вільну журналістику без надмірних матеріальних ресурсів, які були необхідні раніше.

- Як Майдан змінив ситуацію в українських ЗМІ?

- Майдан витворив свої ЗМІ. Майдан не мав якогось центрального видання – штаб не спромігся створити газету, яку можна було б уважати голосом протестного руху. Але замість опозиції цю роботу зробила громада. Є студентські, інформаційні, профспілкові, націоналістичні, лівацькі, громадянські та інші проекти. За час протестів я зібрав півтора десятки видань, народжених різними ініціативними групами. Деякі з них виходили тільки раз, деякі мали певну періодичність. Є щоденні проекти, наприклад, "Хроніка поточних подій", яку кожен може сам роздрукувати та поширити бодай серед своїх сусідів. Це прекрасні приклади самоорганізації. Звичайно, ці видання не були критичними до Майдану, але, на мою думку, більш-менш адекватно відображали його реальність. Це був голос людей, які боролись за свої права.

Источник: ipress.ua

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Вахтанг Кіпіані відомий у багатьох іпостасях – публіциста, блогера, телеведучого, головного редактора "Історичної правди", громадянського активіста. До Львова він приїжджає часто, адже викладає у Школі журналістики та медіакомунікацій Українського католицького університету.

У рамках міжнародного науково-практичного студентського медіасимпозіуму, що проходив в УКУ у березні, Вахтанг організував виставку "Медіатранзит – від цензури до свободи". До експозиції увійшла невелика частина його унікальної колекції самвидаву: видання радянських республік та країн Варшавського договору, що виходили у 80-х. Виставка має на меті показати унікальний момент історії Центральної та Східної Європи, коли суспільство почало передчувати кінець Радянської імперії, але ніхто ще не знав, яким буде майбутнє її уламків.

У колекції, яку Вахтанг збирає вже 25 років, понад тридцять тисяч видань. Серед них близько 780 самвидавних україномовних газет і журналів, сотні видань російською, білоруською, литовською та іншими мовами. "Це величезний обсяг матеріалу, який можна досліджувати в багатьох аспектах: візуальному, текстуальному, контекстуальному, історичному", - каже про свою колекцію журналіст.

- Я почав колекціонувати самвидав іще школярем, наприкінці 80-х. Тоді я ще не розумів, що до цього потрібен системний підхід, і багато пропустив. Але тоді взагалі мало хто займався системним збиранням цих безцінних джерел. Згодом, зрозумівши, що пропустив певний період, я почав визбирувати те, що не встиг. Передусім шукаю людей, які робили самвидав – журналістів, видавців, кур’єрів. Іноді знаходжу порожні шухляди й коробки: спалили, викинули, здали на макулатуру. А часом у людини є течка з двома-трьома безцінними газетами. Ось так, газетка до газетки, й назбиралась колекція.

- Яку газету ви знайшли першою?

- Думаю, першою була мінська газета "Альтернатива", що виходила на початку 1989 року під егідою Соціал-демократичного союзу. Хтось із рідних мені її купив. Що цікаво, газети коштували тоді дорого. Незалежне "Вільне слово" було в 5-10 разів дорожчим за підцензурні видання, що коштували дві-три копійки. Й люди тоді платили за "Вільне слово", бо розуміли, що за свободу потрібно платити.

- Як робилися самвидавні газети?

- Наприклад, "Поступ" - ватман, ножиці, друкарська машинка і клей. На ватмані розміром із стіл вони вклеювали надруковані на машинці тексти, малювали, робили логотипи, й кур’єр із грішми в кишенях віз цей макет до друкарні в Литву.  Була така Регіна, литовка, через яку українці у Вільнюсі друкували свої видання. Процесу друку кур’єри не бачили. Всі, кого я опитував, кажуть: ішли до готелю, гуляли Вільнюсом чи робили свої справи, а за добу приходили забирати вже готовий наклад. Потім цей контакт передавали іншим. Я маю в колекції кілька таких ватманів-макетів. Потім ці матриці переводились на металеві пластини – такі в мене теж є.

Зазвичай самвидавні газети складалися з 4-8 шпальт. Зробити газету було порівняно легко, а ось розповсюдити… Адже не було мереж. До того ж, міліція та КДБ могли вилучити наклад та затримати розповсюджувача, наприклад, звинувативши в незаконній підприємницькій діяльності. А якщо звинувачували в поширенні антирадянських поглядів, то за це вже саджали до в’язниці чи карали великими штрафами.

- Ви назвали сміх однією з рушійних сил самвидаву. Це значить, що більшість тогочасних самвидавних видань були сатиричними?

- Бувало по-різному. Той самий "Поступ" не був сатиричним, а ось львівський "Сальцесон" - це суто сатиричне видання. В той час творився "Народний рух України за перебудову", а "Сальцесон" випускався від імені "рухів народу України за ковбасу". Цей стьоб допомагав валити Радянський Союз не гірше за тексти філософів, політиків та істориків. Це була спроба критично та іронічно дивитись на світ. У радянські часи критичне мислення не заохочувалось: була єдино правильна політична лінія. Одна партія, один бог – Ленін.

На жаль, в Україні чомусь не прижилися суто сатиричні видання. Наприклад, недавно помер журнал "Перець". Перед тим занепали інші видання, які заробляли на сатирі й гуморі. Люди з задоволенням дивляться "95 квартал", але читати таку саму сатиру не хочуть. Я завжди кажу, що в українців телевізійна вдача. У поляків – читацька: їх на десять мільйонів менше, ніж нас, а наклади книг, газет і журналів у десятки разів більші. За радянських часів ми читали не менше за поляків, а тепер тільки телевізор дивимось.

- Ви говорили, що в поляків і самвидав розвивався швидше та був якіснішим…

- Польща була найвеселішим бараком у радянському концтаборі, так тоді казали. Поляки, маючи велику діаспору, католицьку віру, а з кінця 70-х ще й свого Папу, були вільнішими за інші народи соцтабору. Вони мали точки опори, яких не мали українці. Наприклад, масові паломництва поляків до Рима були серйозним інструментом просвітлення думок. Або частіші, ніж в українців, контакти з діаспорами. Хоча система була комуністичною.

В нас не було такої опори, але й наші справи були не такі погані, не треба прибіднятися. Тисяча триста видань – це дуже багато. Зараз в Україні немає стількох незалежних проектів. Зараз медіа належать олігархам або державі, а тоді самвидав творило громадянське суспільство. Ми відставали від поляків у поліграфії, але не в ідеях. І на 90-й рік українське й польське суспільства були доволі близькими. Попри те, що вони десять років боролися й мали "Солідарність", а ми починали все з нуля. Але поляки далі читали й розвивались, а ми почали дивитись телевізор. Пропала культура читання, пропали й незалежні медіа.

- Яка газета з вашої колекції для вас найцінніша?

- Є такі, що виходили тільки один раз. А є така, що вийшла один раз і в одному примірнику, вона справді безцінна. Вона називається "Снігурівські вісті", рукописна, вийшла на Миколаївщині під егідою Руху. До речі, рухівець, який її створив, став священиком Української автокефальної православної церкви. Звичайно, ця газета не відіграла такої великої ролі, як той самий "Поступ", який виходив довго й великими накладами, але й вона була, і цей факт важливий. До речі, я збираю не тільки незалежну пресу, але й комуністичну, й нинішні провладні видання. В цьому розмаїтті є можливість пошуку і вибору.

- А які видання читаєте ви самі?

- Зараз – лише тижневики: "Країну", "Фокус", "Тиждень". Донедавна читав "Корреспондент" і дописував туди. Передплачую також щомісячник National Geographic, але радше для дітей, ніж для себе. Читаю журнал "Новая Польша" - це російськомовний щомісячник, який виходить у Варшаві. Це дуже цікаве джерело інформації про польське життя. Коли приїжджаю кудись у відрядження, купую місцеву пресі, щоб подивитись на рівень журналістики. Зараз читання місцевої газети в Ужгороді чи Тернополі – це справа трьох-чотирьох хвилин. Газету немає сенсу читати, бо інформація в ній застаріла вже під час друку й потрібна хіба що тому, хто не має інтернету. А колись газету можна було читати годину… Друкована преса доживає останні роки. В принципі, в Україні вона й не стала бізнесом, за невеликими винятками.

- Отже, вже немає сенсу боротися за те, щоб вона була вільною та якісною?

- Для України зараз головне – це свобода слова на телебаченні. Через нього мільйони людей отримують інформацію щодня. Ми маємо якісні інтернет-видання, а мільйони користувачів соцмереж виконують роль протомедіа. Думаю, що інформаційна функція Facebook набагато потужніша за сучасну друковану пресу. Жодна новина в завтрашній газеті не матиме стільки читачів, скільки пост популярного блогера. В нас немає газет, що мали б реальний наклад 200 тисяч примірників, а топ-блогери мають більшу аудиторію. Це дозволяє розвивати вільну журналістику без надмірних матеріальних ресурсів, які були необхідні раніше.

- Як Майдан змінив ситуацію в українських ЗМІ?

- Майдан витворив свої ЗМІ. Майдан не мав якогось центрального видання – штаб не спромігся створити газету, яку можна було б уважати голосом протестного руху. Але замість опозиції цю роботу зробила громада. Є студентські, інформаційні, профспілкові, націоналістичні, лівацькі, громадянські та інші проекти. За час протестів я зібрав півтора десятки видань, народжених різними ініціативними групами. Деякі з них виходили тільки раз, деякі мали певну періодичність. Є щоденні проекти, наприклад, "Хроніка поточних подій", яку кожен може сам роздрукувати та поширити бодай серед своїх сусідів. Це прекрасні приклади самоорганізації. Звичайно, ці видання не були критичними до Майдану, але, на мою думку, більш-менш адекватно відображали його реальність. Це був голос людей, які боролись за свої права.

Источник: ipress.ua

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *