Статьи

Ясемін Чонґар, яка висвітлювала протести на площі Таксим, порівнює їх із українським Євромайданом і радить колегам зберігати об’єктивність, але не бути байдужими.

Журналіст не може бути безстороннім, мітингуючи на Майдані, тому слід проводити чітку межу між професійною та громадською діяльністю, вважає турецька журналістка Ясемін Чонґар. В Україну вона приїхала в розпал Євромайдану, а півроку тому перебувала в епіцентрі подій на стамбульській площі Таксим. Тоді вона спромоглася зберегти об’єктивність, не підтримавши протестувальників відкрито, хоч і співчувала їм у душі.

Економіст за освітою, Ясемін тридцять років працює в медіа: спершу кореспондентом та аналітиком в інформагенції Anka та щоденній газеті Cumhuriyet, продюсером і радіоведучим Всесвітньої служби ВВС, керівником вашингтонського бюро та колумністом газети Milliyet; американським власкором CNN Türk. Висвітлювала зміни у країнах колишнього соцтабору після завершення Холодної війни, американсько-іракську війну 1990 року, писала про події на Близькому Сході, у прямому ефірі повідомляла про події 11 вересня в Америці. 2006 року зняла в Афганістані документальний фільм про наслідки американського вторгнення. Повернувшись до Туреччини після тринадцяти років у Вашингтоні, стала співзасновницею та редактором (2007-2012) газети Taraf. Зараз мешкає у Стамбулі, пише колонки на суспільно-політичні теми для турецьких видань.

Після майстер-класу для студентів і гостей Школи журналістики Українського католицького університету Ясемін Чонґар розповіла, що спільного між Євромайданом та Таксимом, чому так важливо ставити правильні запитання й чого її навчила робота в Америці.

Ясемін, ви бачили демонстрації на площі Таксим, а зараз спостерігаєте за тим, що відбувається на Майдані у Києві. Чи є щось схоже між цими протестами?

Якщо не брати до уваги причину протесту, то у цих заворушень є дуже багато спільних рис, помітних неозброєним оком. По-перше, це відчуття людей, що лідери держави не є демократичними, прозорими та відповідальними перед народом. По-друге, на Євромайдані, як і на площі Таксим, можна побачити багато молодих людей. Ми їх називаємо поколінням дев'яностих. Це люди, яким по 17-18 років, і які виходять на вулиці для того, аби висловити свій протест. По-третє, на площі Таксим особливо на початку протестів, не було політичних партій, які б казали людям, що робити. Там були люди, яких дістала поведінка влади, які не могли це більше терпіти і хотіли, аби їх почули. Це було дуже спонтанно: люди просто взяли і вийшли. Звісно, згодом до протестів підключилися і політичні партії, але спонтанність на початку була дуже важливою. Четверте й найважливіше — на Майдані у Києві відчувається солідарність людей з різними політичними поглядами, із різних регіонів, різних класів. Так само було й на Таксимі: можна було побачити активістів ЛГБТ-руху, які протестували пліч-о-пліч із націоналістами. За звичайних обставин вони би навіть не стояли поруч, але їх об'єднала незгода з діями влади.

Як бачимо, події як на Таксимі, так і на Майдані змінюють світогляд суспільства. Як ви думаєте, такі події змінюють журналістів як професіоналів?

Дуже на це сподіваюсь! Коли почались заворушення на Таксимі, провідні турецькі канали відмовились висвітлювати ті події. Важко повірити, але коли на площі було понад сто тисяч людей, CNN Türk транслював документальний фільм про життя пінгвінів. Турецька аудиторія чи не вперше побачила всю ненадійність та недостовірність великих ЗМІ. Внаслідок цього люди все більше звертаються по достовірну інформацію до незалежних онлайн-медіа та соціальних мереж.

Здається, що зараз неозброєним оком можна відрізнити «хороших» від «поганих». Чи повинен журналіст бути на стороні «хороших»?

Чесно кажучи, я не зовсім розумію, хто такі ті «погані». Якщо йдеться про тих, хто б’є демонстрантів — так, насильство є поганим. Але ідеологічно кожен сприймає «добре» та «погане» по-своєму. Якщо ти журналіст - мусиш провести чітку лінію між громадською діяльністю та своєю роботою. Це важко, але дуже важливо. Зрозумійте мене правильно: я не є холоднокровною людиною без жодних емоцій та поглядів. Вас ніхто не змушує симпатизувати «поганим», вас навіть не просять зрозуміти їхню позицію, але ви мусите донести їхню думку до аудиторії. Якщо журналіст має сильну громадянську позицію або велику симпатію до «хороших», він може це зазначити у матеріалі. Але аудиторії потрібно чітко дати знати, що це — позиція журналіста.

Якщо ви протестуєте разом із «хорошими», ви не можете просто відійти на 5 хвилин, аби висвітлити подію. У таких випадках ми робимо вибір: ми зараз журналісти чи активісти. Якщо я – активіст, то можу написати колонку. І я буду чесною: я там була, бо я є громадянином, і я у це вірю. Але не можна мітингувати і намагатись писати об'єктивні відсторонені матеріали, ніби ви не належите до жодної зі сторін. Люди втрачають довіру до таких журналістів. Навіть якщо ви – активіст, згадайте про це у вашому матеріалі.

Мені здається, журналісту важко бути об'єктивним, коли його б'є міліція...

Ви не повинні бути об'єктивними стосовно побиття. Ви маєте захищати своє право не бути побитими. Насильство — це зовсім інша річ. Я маю на увазі об'єктивність стосовно різних точок зору, різних думок.

Тобто для журналіста немає жодних варіантів поєднати професійну діяльність з громадською?

Ні, є. Але за єдиної умови: якщо журналіст прозоро про це заявляє. Я не вірю у холоднокровну об'єктивність. Це навіть нелюдяно — діяти, ніби не маєш жодних емоцій. Ми всі є дуже суб'єктивними, коли пишемо, коли знімаємо, коли тримаємо камеру в руках. Але ми маємо змушувати себе повернути камеру та мікрофон в сторону тих, з ким ми не згодні. Якщо у матеріалі присутня ваша особиста думка, то позиція тих, хто з вами не згоден, робить її зрозумілішою для аудиторії.

Повірте, наші читачі не дурні. Вони дуже критично мислять і зацікавлені в тому, щоб дізнатись більше. Якщо ми дамо їм зрозуміти нашу власну точку зору, якщо висвітлимо всі сторони конфлікту, аудиторія буде думати та аналізувати більше. І довіра до журналістів буде зростати.

Я все уявляю таку ситуацію: журналіст працював на вулиці Банковій, біля адміністрації президента, його побили працівники міліції. Голову журналісту перев'язали, камера ніби працює. Він має йти і брати інтерв'ю у того «беркутівця», який щойно його бив?

Перш за все, він має розповісти про те, як його побили, адже зараз він сам став історією. Насильство не можна виправдовувати, воно є неприпустимим. Як журналіст ви маєте підтримувати свободу слова та свободу мирних зібрань. Ви маєте бути дуже критичними до всіх насильницьких проявів придушення цих свобод.

Але ви також маєте донести до аудиторії думки тих, хто не підтримує Майдан. Можливо, ці мітинги завдають економічні проблеми Україні? Можливо, там є провокатори? Можливо, там є насильство? Усі ці «можливо» потрібно висвітлювати.

Це буде чудовим матеріалом, якщо вам удасться взяти інтерв'ю в одного з беркутівців. Ви зможете у нього запитати: «Чому ви застосували силу?», «Хто віддав наказ бити демонстрантів?», «Чи шкодуєте ви про це?», «Ви підтримуєте ідеї Майдану?». Серед тих міліціонерів ви навіть зможете зустріти таких, які підтримують демонстрантів, але змушені стояти у шоломах зі щитами в руках. Така вже у них робота.

Не можна бачити подію лише в чорному й білому. Завжди є відтінки та напівтони. Ми маємо завжди змушувати себе дивитись на інші кольори, адже це розширить наш світогляд та зміцнить наші аргументи.

Чого вас як журналіста навчив Таксим?

Перш за все стало зрозуміло, що цензура вже не працює. Певне ЗМІ може сховатись та показувати пінгвінів, але будуть сайти, онлайн-газети, соціальні мережі, які все одно донесуть людям правду. Урок номер два: потрібно робити усе можливе, аби якомога краще зрозуміти позицію усіх сторін конфлікту. Таксим мав не тільки добрі, а і погані сторони, і про них варто було говорити. Не можна закривати очі на темні моменти протестів, адже якщо їх висвітлювати, то Таксим та Євромайдан будуть сприйматись ще яскравіше!

Як на вас як журналіста вплинули кільканадцять років роботи у Вашингтоні?

Я працювала там під час війни в Іраку і можу сказати, що у Штатах є тиск на пресу. Багато піару та лобіювання спрямовується на те, аби вплинути на медіа. Навіть у США такі великі ЗМІ як New York Times можуть припустись величезної помилки, повіривши в офіційну (державну) версію подій. Дуже важливим є діяти максимально незалежно від влади, військових, великого бізнесу, навіть від власників засобу масової інформації, де журналіст працює. Це дуже важко, але під час війни в Іраку ті журналісти, які ставили «офіційну» версію подій під питання, які не повірили у пояснення адміністрації Буша, виявились тими, до кого справді варто було прислухатись. Були журналісти з великими іменами, які розповідали про хімічну зброю в Іраку, однак усе це виявилось обманом. Але такі матеріали, як про в'язницю в Абу-Грейб або про ситуацію в Ґуантанамо, показали нам, що у США є хороша школа критичної журналістики. Що мені дуже сподобалось в американських журналістах, то це культура самокритики. Нам у Туреччині цього не вистачає.

Що змушувало вас їхати у «гарячі точки»?

Я допитлива людина, мені цікаві людські історії, і ще мені подобається висвітлювати війни, революції. Це була цікава робота! Але якщо у вас не виникає бажання бути на місці подій і бачити усе на власні очі, ви – не журналіст. До цього не змусиш. Говоріть з усіма! 

Майстер-клас проведено в межах спільного проекту Школи журналістики Українського католицького університету та www.mymedia.org.ua (проект, що його впроваджує NIRAS/ВВС за фінансової підтримки Danida). Матеріал написано для ресурсу www.redactor.in.ua

Фото - Тараса Малого, theguardian.com

 

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Ясемін Чонґар, яка висвітлювала протести на площі Таксим, порівнює їх із українським Євромайданом і радить колегам зберігати об’єктивність, але не бути байдужими.

Журналіст не може бути безстороннім, мітингуючи на Майдані, тому слід проводити чітку межу між професійною та громадською діяльністю, вважає турецька журналістка Ясемін Чонґар. В Україну вона приїхала в розпал Євромайдану, а півроку тому перебувала в епіцентрі подій на стамбульській площі Таксим. Тоді вона спромоглася зберегти об’єктивність, не підтримавши протестувальників відкрито, хоч і співчувала їм у душі.

Економіст за освітою, Ясемін тридцять років працює в медіа: спершу кореспондентом та аналітиком в інформагенції Anka та щоденній газеті Cumhuriyet, продюсером і радіоведучим Всесвітньої служби ВВС, керівником вашингтонського бюро та колумністом газети Milliyet; американським власкором CNN Türk. Висвітлювала зміни у країнах колишнього соцтабору після завершення Холодної війни, американсько-іракську війну 1990 року, писала про події на Близькому Сході, у прямому ефірі повідомляла про події 11 вересня в Америці. 2006 року зняла в Афганістані документальний фільм про наслідки американського вторгнення. Повернувшись до Туреччини після тринадцяти років у Вашингтоні, стала співзасновницею та редактором (2007-2012) газети Taraf. Зараз мешкає у Стамбулі, пише колонки на суспільно-політичні теми для турецьких видань.

Після майстер-класу для студентів і гостей Школи журналістики Українського католицького університету Ясемін Чонґар розповіла, що спільного між Євромайданом та Таксимом, чому так важливо ставити правильні запитання й чого її навчила робота в Америці.

Ясемін, ви бачили демонстрації на площі Таксим, а зараз спостерігаєте за тим, що відбувається на Майдані у Києві. Чи є щось схоже між цими протестами?

Якщо не брати до уваги причину протесту, то у цих заворушень є дуже багато спільних рис, помітних неозброєним оком. По-перше, це відчуття людей, що лідери держави не є демократичними, прозорими та відповідальними перед народом. По-друге, на Євромайдані, як і на площі Таксим, можна побачити багато молодих людей. Ми їх називаємо поколінням дев'яностих. Це люди, яким по 17-18 років, і які виходять на вулиці для того, аби висловити свій протест. По-третє, на площі Таксим особливо на початку протестів, не було політичних партій, які б казали людям, що робити. Там були люди, яких дістала поведінка влади, які не могли це більше терпіти і хотіли, аби їх почули. Це було дуже спонтанно: люди просто взяли і вийшли. Звісно, згодом до протестів підключилися і політичні партії, але спонтанність на початку була дуже важливою. Четверте й найважливіше — на Майдані у Києві відчувається солідарність людей з різними політичними поглядами, із різних регіонів, різних класів. Так само було й на Таксимі: можна було побачити активістів ЛГБТ-руху, які протестували пліч-о-пліч із націоналістами. За звичайних обставин вони би навіть не стояли поруч, але їх об'єднала незгода з діями влади.

Як бачимо, події як на Таксимі, так і на Майдані змінюють світогляд суспільства. Як ви думаєте, такі події змінюють журналістів як професіоналів?

Дуже на це сподіваюсь! Коли почались заворушення на Таксимі, провідні турецькі канали відмовились висвітлювати ті події. Важко повірити, але коли на площі було понад сто тисяч людей, CNN Türk транслював документальний фільм про життя пінгвінів. Турецька аудиторія чи не вперше побачила всю ненадійність та недостовірність великих ЗМІ. Внаслідок цього люди все більше звертаються по достовірну інформацію до незалежних онлайн-медіа та соціальних мереж.

Здається, що зараз неозброєним оком можна відрізнити «хороших» від «поганих». Чи повинен журналіст бути на стороні «хороших»?

Чесно кажучи, я не зовсім розумію, хто такі ті «погані». Якщо йдеться про тих, хто б’є демонстрантів — так, насильство є поганим. Але ідеологічно кожен сприймає «добре» та «погане» по-своєму. Якщо ти журналіст - мусиш провести чітку лінію між громадською діяльністю та своєю роботою. Це важко, але дуже важливо. Зрозумійте мене правильно: я не є холоднокровною людиною без жодних емоцій та поглядів. Вас ніхто не змушує симпатизувати «поганим», вас навіть не просять зрозуміти їхню позицію, але ви мусите донести їхню думку до аудиторії. Якщо журналіст має сильну громадянську позицію або велику симпатію до «хороших», він може це зазначити у матеріалі. Але аудиторії потрібно чітко дати знати, що це — позиція журналіста.

Якщо ви протестуєте разом із «хорошими», ви не можете просто відійти на 5 хвилин, аби висвітлити подію. У таких випадках ми робимо вибір: ми зараз журналісти чи активісти. Якщо я – активіст, то можу написати колонку. І я буду чесною: я там була, бо я є громадянином, і я у це вірю. Але не можна мітингувати і намагатись писати об'єктивні відсторонені матеріали, ніби ви не належите до жодної зі сторін. Люди втрачають довіру до таких журналістів. Навіть якщо ви – активіст, згадайте про це у вашому матеріалі.

Мені здається, журналісту важко бути об'єктивним, коли його б'є міліція...

Ви не повинні бути об'єктивними стосовно побиття. Ви маєте захищати своє право не бути побитими. Насильство — це зовсім інша річ. Я маю на увазі об'єктивність стосовно різних точок зору, різних думок.

Тобто для журналіста немає жодних варіантів поєднати професійну діяльність з громадською?

Ні, є. Але за єдиної умови: якщо журналіст прозоро про це заявляє. Я не вірю у холоднокровну об'єктивність. Це навіть нелюдяно — діяти, ніби не маєш жодних емоцій. Ми всі є дуже суб'єктивними, коли пишемо, коли знімаємо, коли тримаємо камеру в руках. Але ми маємо змушувати себе повернути камеру та мікрофон в сторону тих, з ким ми не згодні. Якщо у матеріалі присутня ваша особиста думка, то позиція тих, хто з вами не згоден, робить її зрозумілішою для аудиторії.

Повірте, наші читачі не дурні. Вони дуже критично мислять і зацікавлені в тому, щоб дізнатись більше. Якщо ми дамо їм зрозуміти нашу власну точку зору, якщо висвітлимо всі сторони конфлікту, аудиторія буде думати та аналізувати більше. І довіра до журналістів буде зростати.

Я все уявляю таку ситуацію: журналіст працював на вулиці Банковій, біля адміністрації президента, його побили працівники міліції. Голову журналісту перев'язали, камера ніби працює. Він має йти і брати інтерв'ю у того «беркутівця», який щойно його бив?

Перш за все, він має розповісти про те, як його побили, адже зараз він сам став історією. Насильство не можна виправдовувати, воно є неприпустимим. Як журналіст ви маєте підтримувати свободу слова та свободу мирних зібрань. Ви маєте бути дуже критичними до всіх насильницьких проявів придушення цих свобод.

Але ви також маєте донести до аудиторії думки тих, хто не підтримує Майдан. Можливо, ці мітинги завдають економічні проблеми Україні? Можливо, там є провокатори? Можливо, там є насильство? Усі ці «можливо» потрібно висвітлювати.

Це буде чудовим матеріалом, якщо вам удасться взяти інтерв'ю в одного з беркутівців. Ви зможете у нього запитати: «Чому ви застосували силу?», «Хто віддав наказ бити демонстрантів?», «Чи шкодуєте ви про це?», «Ви підтримуєте ідеї Майдану?». Серед тих міліціонерів ви навіть зможете зустріти таких, які підтримують демонстрантів, але змушені стояти у шоломах зі щитами в руках. Така вже у них робота.

Не можна бачити подію лише в чорному й білому. Завжди є відтінки та напівтони. Ми маємо завжди змушувати себе дивитись на інші кольори, адже це розширить наш світогляд та зміцнить наші аргументи.

Чого вас як журналіста навчив Таксим?

Перш за все стало зрозуміло, що цензура вже не працює. Певне ЗМІ може сховатись та показувати пінгвінів, але будуть сайти, онлайн-газети, соціальні мережі, які все одно донесуть людям правду. Урок номер два: потрібно робити усе можливе, аби якомога краще зрозуміти позицію усіх сторін конфлікту. Таксим мав не тільки добрі, а і погані сторони, і про них варто було говорити. Не можна закривати очі на темні моменти протестів, адже якщо їх висвітлювати, то Таксим та Євромайдан будуть сприйматись ще яскравіше!

Як на вас як журналіста вплинули кільканадцять років роботи у Вашингтоні?

Я працювала там під час війни в Іраку і можу сказати, що у Штатах є тиск на пресу. Багато піару та лобіювання спрямовується на те, аби вплинути на медіа. Навіть у США такі великі ЗМІ як New York Times можуть припустись величезної помилки, повіривши в офіційну (державну) версію подій. Дуже важливим є діяти максимально незалежно від влади, військових, великого бізнесу, навіть від власників засобу масової інформації, де журналіст працює. Це дуже важко, але під час війни в Іраку ті журналісти, які ставили «офіційну» версію подій під питання, які не повірили у пояснення адміністрації Буша, виявились тими, до кого справді варто було прислухатись. Були журналісти з великими іменами, які розповідали про хімічну зброю в Іраку, однак усе це виявилось обманом. Але такі матеріали, як про в'язницю в Абу-Грейб або про ситуацію в Ґуантанамо, показали нам, що у США є хороша школа критичної журналістики. Що мені дуже сподобалось в американських журналістах, то це культура самокритики. Нам у Туреччині цього не вистачає.

Що змушувало вас їхати у «гарячі точки»?

Я допитлива людина, мені цікаві людські історії, і ще мені подобається висвітлювати війни, революції. Це була цікава робота! Але якщо у вас не виникає бажання бути на місці подій і бачити усе на власні очі, ви – не журналіст. До цього не змусиш. Говоріть з усіма! 

Майстер-клас проведено в межах спільного проекту Школи журналістики Українського католицького університету та www.mymedia.org.ua (проект, що його впроваджує NIRAS/ВВС за фінансової підтримки Danida). Матеріал написано для ресурсу www.redactor.in.ua

Фото - Тараса Малого, theguardian.com

 

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *