Статьи

Місцевий напівцар-напівбог Лабазюк і мер, «при якому долар став по 24» - електоральне меню міста на Хмельниччині.

Поїзд у Волочиську, містечку на лівому березі річки Збруч, стоїть не довше п’яти хвилин. Вийшовши на перон, бачимо неподалік сквер із безліччю пам’ятників. Монумент радянським колгоспникам стоїть тут поруч із пам’ятником жертвам голодомору, а на меморіал загиблих у Другій світовій війні сумно дивляться безіменний кобзар і Божа матір із каплички. Сусідом стовпа на честь скасування кріпосного права був бюст Леніна, та нещодавно його знесли. На вулиці, якою ми минаємо цей історичний фарс, нас зустрічає білборд із подякою. Депутату Сергію Лабазюку та місцевій владі дякують за ремонт доріг.

Волочиськ промисловий

– Це місто пристосуванців, я не боюся про це говорити, – каже Зоряна. Їй двадцять три, вона вже давно поїхала з Волочиська, проте приїжджає сюди до батьків. У неї довге русяве волосся, тонкі рукавички й великі темні окуляри з діоптріями; вона вчиться в аспірантурі у Львівському національному університеті, на факультеті журналістики.

Зоряна Козачок – виросла у Волочиську, нині аспірантка ЛНУ
 

– Я поїхала з дому й почала іншими очима дивитись на рідне місто. Воно цілком комфортне для життя: гарне транспортне сполучення, люди всі одне одного знають.

Молодь тут переважно пасивна, бо батьки на заробітках і постійно привозять гроші з Італії, Іспанії чи Португалії.
 
Навіщо робити тут свою культуру, якщо можна сісти на поїзд і за півгодини бути в Тернополі чи Хмельницькому?

Два попередні покоління Зоряниної родини працюють на заводі, що виробляє двигуни для літаків. – Я люблю цей завод, але водночас ненавиджу, бо він губить життя і здоров’я. Але тут гарне соціальне забезпечення, як за Союзу –  діти їздять до таборів, жінки можуть спокійно йти в декрет.

Машинобудівний завод, який любить і ненавидить Зоряна, розташований на околиці міста. В’ячеслав Богуслаєв, керівник і співвласник концерну «Мотор Січ», керував цим заводом останні півтора десятиліття радянської влади. Тепер завод входить до структури концерну, а сімдесятисемирічний Богуслаєв опікується його працівниками.

Завод «Мотор Січ», де працює більшість мешканців міста
 

Навпроти заводу темними вікнами дивиться на вулицю швейна фабрика. Машинобудівний завод – закрите підприємство, куди не можна без перепустки. На швейну фабрику можна, але ніхто не хоче.

– Останнім часом дівки не хочуть іти на швачок. Дуже мала зарплата. До того ж, повідкривались підпільні цехи, деяких переманили туди, ось фабрика й стоїть нікому не потрібна. Хоча там пропонують соцпакет, але людям гроші потрібні, – розповідає Лариса, відкидаючи назад пасма яскраво-помаранчевого волосся. Вона викладає у Волочиському аграрно-промисловому ліцеї. На викладацьку зарплатню живе в гуртожитку з донькою-підлітком. І постійно сміється. Кухня в її квартирці кольору Ларисиного волосся. Тут вогко: перший поверх, на вулиці дощить.

Лариса Павлюк – вчителька в професійно-аграрному ліцеї
 
Жінка дістає цукерки, заварює чай – гостям у прозорі чашки, собі в чашку з китайською принцесою. Розлучена, вона любить пліткувати на кухні, особливо про чоловіків. Наприклад, про мера:

– Мер у нас дуже гарний. Зранку йдеш вулицею, а він уже стоїть над працівниками ЖЕКа і розповідає, що і як робити. Контролює все.

Він дуже простий дядько, до якого можна зайти в кабінет і поговорити. Діти до нього приходили –  просили дати сітку для футболу. Дав. Іще смітники поставив, сині такі, тому місто в нас тепер стало дуже чистим. І ще гарні вказівники вулиць із квіточками. Думаю, цього року знов його оберуть, бо всі його знають і бачать, що він щось для міста робить.

І ще один аргумент за Костянтина Черниченка, волочиського мера: на свята привозить зірок.

– Нещодавно «Вар’ятів» привозили, – наводить приклад Лариса. – Зал був повний, хоча квиток коштував цілих вісімдесят гривень. Дорого.

Волочиськ історичний

Сині смітники – це перше, що впадає в око, коли йдеш містом. Друге –  величезний будинок культури на просторій центральній площі. На будинку табличка: «Збудовано на честь шістдесятиріччя Великого Жовтня». Був на площі й великий вождь, але з легкої руки Черниченка його ще багато років тому замінили на водограй.

Усіх великих ленінів у Волочиську позносили, лише один причаївся в кущах біля центральної школи.
 
Маленький Ленін біля центральної школи
 

Ніхто, певно, й гадки не має, що хлопчик із книжкою в руках неподалік від пам’ятника Тарасові Шевченку – маленький Володя Ульянов.

– У кого підніметься рука його валити? – ставить риторичне запитання Володимир Матусяк. Історик за освітою, він працює у відділі культури Волочиської районної державної адміністрації, а ще співає в місцевому хорі й водить екскурсії містом. Приходить на зустріч раніше призначеного часу.  Дістає з потертої сумки на довгому ремені папку з роздруківками. Соромливо всміхаючись, сипле датами:

– Волочиськ наприкінці дев’ятнадцятого століття був непримітним містечком, що загубилося на окраїні Російської імперії на кордоні з Австро-Угорщиною. Близько 1860 року місто належало до володінь графа Льва Ледуховського, сім’я якого мешкала тут по 1919 рік. У період із 1917 по 1920 рік у Волочиську розташувалось чимало військових формувань, в 1919 року по річці Збруч установили кордон між УРСР та Польською державою. І так до 1939 року.

Володимир веде нас до пансіонату «Райдуга», місцевої гордості, де його хор співає для туристів. На фасаді головного корпуса – біл-борд з усміхненим обличчям літнього чоловіка, із-за спини якого вилітає непропорційно великий літак. Це Богуслаєв. Пансіонат належить «Мотор Січі».

В’ячеслав Олександрович Богуслаєв – в минулому 5 номер в Партій регіонів, незмінний директор «Мотор Січ» 

Зійшовши сходами через парк панісонату, опиняємось біля озера. Вдалині видно занедбаний цукровий завод, збудований німцями півтора століття тому. За радянських часів завод процвітав, а зараз квіти проростають між його бетонними плитами.

Пройшовши звивистими доріжками понад озером, потрапляємо до Музею бойової слави. Володимир, дещо стишуючи голос, просить не звертати увагу на написи під експонатами, адже Богуслаєв – людина дещо радянських поглядів. Очима він показує на танк, що стоїть на постаменті з написом «Легендарный символ победы советского народа в Великой отечественной войне».

Експонат в музеї бойової слави, підписаний з радянським пафосом 

Два береги Збруча

Річкою Збруч проходив кордон між двома імперіями.

За сім кілометрів, на лівому березі Збруча, розташоване містечко Підволочиськ. Мешканців Волочиська там жартівливо називають москалями, а ті у відповідь називають зазбручанських сусідів бандерами.

Бюст Бандери в Підволочиську справді є.

– Я часто їжджу з Волочиська у Підволочиськ. Люди зовсім різні, – розповідає Микола, координатор «Правого сектору» у Волочиську та ініціатор «ленінопаду» в районі. Йому тридцять років, він убраний у чорний гольф, на обличчі коротка борода, очі блакитні, добрі. Микола починає розповідати історію за кермом своєї таврії, а закінчує в ресторані, обережно вибираючи чаїнки з чашки маленькою ложечкою.

 Керівник Волочиского Правого сектору - Микола Овчарук 

– У Підволочиську ніхто не візьме зайвий раз нічого в руки в неділю. До дванадцятої всі переважно в церкві. А у Волочиську, якщо гарна погода, всі йдуть картоплю сапати.

Коли Микола працював у Підволочиську по закінченні коледжу, його дражнили – мовляв, у вас у Волочиську «первое, второе, компот и Первое мая».

– Я їм на це відповідав: ось ходять у вас до церкви, ви цим хизуєтесь, а хіба у вас менше розлучень чи люди менше грішать?

Під час голодомору, розповідає Микола, його родина вижила завдяки мішку картоплі, який спустили по річці з Підволочиська. Передати їжу було нелегко: на березі стояли прикордонники й топили гранатами мішки з харчами, які кидали у воду з польської сторони. Словом, Миколі є за що не любити радянську владу й Леніна валити.

– Першого ми повалили дев’ятого травня, у символічну дату. Звичайно, що в процесі демонтування до нас підбігали бабці й кричали, що ми бандити. Ми відповідали, що раніше, коли за наказом Леніна руйнували церкви, у людей нічого не питали. Вони, не довго думаючи, сказали: йдіть тоді і церкву валіть.

Церкви у Волочиську переважно православні, у Підволочиську – греко-католицькі.

– Треба змінювати не людей, а систему.

Тут дуже радянське містечко: все робиться за вказівкою зверху, а люди самі не можуть і не хочуть нічого робити.

Наприклад, старші голосують за гречку й Лабазюка, бо він наш. Бачили плакат із подякою біля вокзалу? Це наш місцевий князьок, напівпар-напівбог.

Свято виборів завжди поруч

Сергій Лабазюк – почесний президент компанії «Вітагро». Він має власну партію «Поруч», активну на місцевих виборах, і благодійний фонд. Багато допомагає збройним силам.

– Але де він бере гроші на дороги та благодійність? – запитує Микола. – Знімає у працівників своєї фірми по сто гривень із зарплатні, звісно, добровільно-примусово, й на ті гроші купує берци солдатам.

І то такі, що на другий день у хлопців мозолі. Мого побратима забрали в армію і заднім числом звільнили з агрофірми Лабазюка, щоб зарплата не збереглась. Як така людина буде керувати, якщо прийде до влади?

Голосувати за Лабазюка Микола не буде. Ситуації це, втім, не змінить. Партія «Поруч» отримає  на виборах у Волочиську більшість голосів, а Черниченко вкотре стане мером.

У день виборів мешканці Волочиська йдуть на дільницю як на свята. Батьки дають дітям укинути бюлетені до скриньки, а потім ведуть малят на виставку мавпочок на першому поверсі однієї з найбільших дільниць міста.

В місті є дивна традиція: бюлетені дають вкидати переважно дітям
 

На площі навпроти гуртуються ті, хто вже проголосував. Обговорюють свій вибір:

– За Лабазюка, звісно. Ну, за кого ще?

– Мер гарний, бо щось робить. Хоча долар при ньому став 24, а при Януковичі був 8 і тарифи нижчі.

Якщо відійти від центральної вулиці, чути, як жалібно виє корова. Худа, брудна, вона стоїть посеред парку і, піднімаючи вуха, щось кричить по-коров’ячому. Здається, у місті лише корова розуміє, що щось іде не так. 

Корова, що порушувала спокій волочинян у день виборів

 

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Місцевий напівцар-напівбог Лабазюк і мер, «при якому долар став по 24» - електоральне меню міста на Хмельниччині.

Поїзд у Волочиську, містечку на лівому березі річки Збруч, стоїть не довше п’яти хвилин. Вийшовши на перон, бачимо неподалік сквер із безліччю пам’ятників. Монумент радянським колгоспникам стоїть тут поруч із пам’ятником жертвам голодомору, а на меморіал загиблих у Другій світовій війні сумно дивляться безіменний кобзар і Божа матір із каплички. Сусідом стовпа на честь скасування кріпосного права був бюст Леніна, та нещодавно його знесли. На вулиці, якою ми минаємо цей історичний фарс, нас зустрічає білборд із подякою. Депутату Сергію Лабазюку та місцевій владі дякують за ремонт доріг.

Волочиськ промисловий

– Це місто пристосуванців, я не боюся про це говорити, – каже Зоряна. Їй двадцять три, вона вже давно поїхала з Волочиська, проте приїжджає сюди до батьків. У неї довге русяве волосся, тонкі рукавички й великі темні окуляри з діоптріями; вона вчиться в аспірантурі у Львівському національному університеті, на факультеті журналістики.

Зоряна Козачок – виросла у Волочиську, нині аспірантка ЛНУ
 

– Я поїхала з дому й почала іншими очима дивитись на рідне місто. Воно цілком комфортне для життя: гарне транспортне сполучення, люди всі одне одного знають.

Молодь тут переважно пасивна, бо батьки на заробітках і постійно привозять гроші з Італії, Іспанії чи Португалії.
 
Навіщо робити тут свою культуру, якщо можна сісти на поїзд і за півгодини бути в Тернополі чи Хмельницькому?

Два попередні покоління Зоряниної родини працюють на заводі, що виробляє двигуни для літаків. – Я люблю цей завод, але водночас ненавиджу, бо він губить життя і здоров’я. Але тут гарне соціальне забезпечення, як за Союзу –  діти їздять до таборів, жінки можуть спокійно йти в декрет.

Машинобудівний завод, який любить і ненавидить Зоряна, розташований на околиці міста. В’ячеслав Богуслаєв, керівник і співвласник концерну «Мотор Січ», керував цим заводом останні півтора десятиліття радянської влади. Тепер завод входить до структури концерну, а сімдесятисемирічний Богуслаєв опікується його працівниками.

Завод «Мотор Січ», де працює більшість мешканців міста
 

Навпроти заводу темними вікнами дивиться на вулицю швейна фабрика. Машинобудівний завод – закрите підприємство, куди не можна без перепустки. На швейну фабрику можна, але ніхто не хоче.

– Останнім часом дівки не хочуть іти на швачок. Дуже мала зарплата. До того ж, повідкривались підпільні цехи, деяких переманили туди, ось фабрика й стоїть нікому не потрібна. Хоча там пропонують соцпакет, але людям гроші потрібні, – розповідає Лариса, відкидаючи назад пасма яскраво-помаранчевого волосся. Вона викладає у Волочиському аграрно-промисловому ліцеї. На викладацьку зарплатню живе в гуртожитку з донькою-підлітком. І постійно сміється. Кухня в її квартирці кольору Ларисиного волосся. Тут вогко: перший поверх, на вулиці дощить.

Лариса Павлюк – вчителька в професійно-аграрному ліцеї
 
Жінка дістає цукерки, заварює чай – гостям у прозорі чашки, собі в чашку з китайською принцесою. Розлучена, вона любить пліткувати на кухні, особливо про чоловіків. Наприклад, про мера:

– Мер у нас дуже гарний. Зранку йдеш вулицею, а він уже стоїть над працівниками ЖЕКа і розповідає, що і як робити. Контролює все.

Він дуже простий дядько, до якого можна зайти в кабінет і поговорити. Діти до нього приходили –  просили дати сітку для футболу. Дав. Іще смітники поставив, сині такі, тому місто в нас тепер стало дуже чистим. І ще гарні вказівники вулиць із квіточками. Думаю, цього року знов його оберуть, бо всі його знають і бачать, що він щось для міста робить.

І ще один аргумент за Костянтина Черниченка, волочиського мера: на свята привозить зірок.

– Нещодавно «Вар’ятів» привозили, – наводить приклад Лариса. – Зал був повний, хоча квиток коштував цілих вісімдесят гривень. Дорого.

Волочиськ історичний

Сині смітники – це перше, що впадає в око, коли йдеш містом. Друге –  величезний будинок культури на просторій центральній площі. На будинку табличка: «Збудовано на честь шістдесятиріччя Великого Жовтня». Був на площі й великий вождь, але з легкої руки Черниченка його ще багато років тому замінили на водограй.

Усіх великих ленінів у Волочиську позносили, лише один причаївся в кущах біля центральної школи.
 
Маленький Ленін біля центральної школи
 

Ніхто, певно, й гадки не має, що хлопчик із книжкою в руках неподалік від пам’ятника Тарасові Шевченку – маленький Володя Ульянов.

– У кого підніметься рука його валити? – ставить риторичне запитання Володимир Матусяк. Історик за освітою, він працює у відділі культури Волочиської районної державної адміністрації, а ще співає в місцевому хорі й водить екскурсії містом. Приходить на зустріч раніше призначеного часу.  Дістає з потертої сумки на довгому ремені папку з роздруківками. Соромливо всміхаючись, сипле датами:

– Волочиськ наприкінці дев’ятнадцятого століття був непримітним містечком, що загубилося на окраїні Російської імперії на кордоні з Австро-Угорщиною. Близько 1860 року місто належало до володінь графа Льва Ледуховського, сім’я якого мешкала тут по 1919 рік. У період із 1917 по 1920 рік у Волочиську розташувалось чимало військових формувань, в 1919 року по річці Збруч установили кордон між УРСР та Польською державою. І так до 1939 року.

Володимир веде нас до пансіонату «Райдуга», місцевої гордості, де його хор співає для туристів. На фасаді головного корпуса – біл-борд з усміхненим обличчям літнього чоловіка, із-за спини якого вилітає непропорційно великий літак. Це Богуслаєв. Пансіонат належить «Мотор Січі».

В’ячеслав Олександрович Богуслаєв – в минулому 5 номер в Партій регіонів, незмінний директор «Мотор Січ» 

Зійшовши сходами через парк панісонату, опиняємось біля озера. Вдалині видно занедбаний цукровий завод, збудований німцями півтора століття тому. За радянських часів завод процвітав, а зараз квіти проростають між його бетонними плитами.

Пройшовши звивистими доріжками понад озером, потрапляємо до Музею бойової слави. Володимир, дещо стишуючи голос, просить не звертати увагу на написи під експонатами, адже Богуслаєв – людина дещо радянських поглядів. Очима він показує на танк, що стоїть на постаменті з написом «Легендарный символ победы советского народа в Великой отечественной войне».

Експонат в музеї бойової слави, підписаний з радянським пафосом 

Два береги Збруча

Річкою Збруч проходив кордон між двома імперіями.

За сім кілометрів, на лівому березі Збруча, розташоване містечко Підволочиськ. Мешканців Волочиська там жартівливо називають москалями, а ті у відповідь називають зазбручанських сусідів бандерами.

Бюст Бандери в Підволочиську справді є.

– Я часто їжджу з Волочиська у Підволочиськ. Люди зовсім різні, – розповідає Микола, координатор «Правого сектору» у Волочиську та ініціатор «ленінопаду» в районі. Йому тридцять років, він убраний у чорний гольф, на обличчі коротка борода, очі блакитні, добрі. Микола починає розповідати історію за кермом своєї таврії, а закінчує в ресторані, обережно вибираючи чаїнки з чашки маленькою ложечкою.

 Керівник Волочиского Правого сектору - Микола Овчарук 

– У Підволочиську ніхто не візьме зайвий раз нічого в руки в неділю. До дванадцятої всі переважно в церкві. А у Волочиську, якщо гарна погода, всі йдуть картоплю сапати.

Коли Микола працював у Підволочиську по закінченні коледжу, його дражнили – мовляв, у вас у Волочиську «первое, второе, компот и Первое мая».

– Я їм на це відповідав: ось ходять у вас до церкви, ви цим хизуєтесь, а хіба у вас менше розлучень чи люди менше грішать?

Під час голодомору, розповідає Микола, його родина вижила завдяки мішку картоплі, який спустили по річці з Підволочиська. Передати їжу було нелегко: на березі стояли прикордонники й топили гранатами мішки з харчами, які кидали у воду з польської сторони. Словом, Миколі є за що не любити радянську владу й Леніна валити.

– Першого ми повалили дев’ятого травня, у символічну дату. Звичайно, що в процесі демонтування до нас підбігали бабці й кричали, що ми бандити. Ми відповідали, що раніше, коли за наказом Леніна руйнували церкви, у людей нічого не питали. Вони, не довго думаючи, сказали: йдіть тоді і церкву валіть.

Церкви у Волочиську переважно православні, у Підволочиську – греко-католицькі.

– Треба змінювати не людей, а систему.

Тут дуже радянське містечко: все робиться за вказівкою зверху, а люди самі не можуть і не хочуть нічого робити.

Наприклад, старші голосують за гречку й Лабазюка, бо він наш. Бачили плакат із подякою біля вокзалу? Це наш місцевий князьок, напівпар-напівбог.

Свято виборів завжди поруч

Сергій Лабазюк – почесний президент компанії «Вітагро». Він має власну партію «Поруч», активну на місцевих виборах, і благодійний фонд. Багато допомагає збройним силам.

– Але де він бере гроші на дороги та благодійність? – запитує Микола. – Знімає у працівників своєї фірми по сто гривень із зарплатні, звісно, добровільно-примусово, й на ті гроші купує берци солдатам.

І то такі, що на другий день у хлопців мозолі. Мого побратима забрали в армію і заднім числом звільнили з агрофірми Лабазюка, щоб зарплата не збереглась. Як така людина буде керувати, якщо прийде до влади?

Голосувати за Лабазюка Микола не буде. Ситуації це, втім, не змінить. Партія «Поруч» отримає  на виборах у Волочиську більшість голосів, а Черниченко вкотре стане мером.

У день виборів мешканці Волочиська йдуть на дільницю як на свята. Батьки дають дітям укинути бюлетені до скриньки, а потім ведуть малят на виставку мавпочок на першому поверсі однієї з найбільших дільниць міста.

В місті є дивна традиція: бюлетені дають вкидати переважно дітям
 

На площі навпроти гуртуються ті, хто вже проголосував. Обговорюють свій вибір:

– За Лабазюка, звісно. Ну, за кого ще?

– Мер гарний, бо щось робить. Хоча долар при ньому став 24, а при Януковичі був 8 і тарифи нижчі.

Якщо відійти від центральної вулиці, чути, як жалібно виє корова. Худа, брудна, вона стоїть посеред парку і, піднімаючи вуха, щось кричить по-коров’ячому. Здається, у місті лише корова розуміє, що щось іде не так. 

Корова, що порушувала спокій волочинян у день виборів

 

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *