Статьи

Новий «Пакт Молотова-Ріббентропа»: що обере Німеччина – економіку чи геополітику?

Через Україну ЄС та Росія зіткнулися у прямому геополітичному двобої. Обидва гравці намагаються твердо інтегрувати Україну у сферу свого впливу. Зрозуміло, що Україна надто велика держава, тому найкращим стратегічним рішенням є проведення певної регіональної політики. 

Що можна спостерігати у дії: умовний поділ Сходу та Заходу України на два опозиційні табори. Україна, на жаль, є лише засобом для перемоги у великій геополітичній грі. Кожен з гравців має свої певні мотиви. 

ЄС (знову читаємо Німеччина) прагне мати стабільну державу на кордоні з Росією, щоб зберегти та закріпити свій вплив. А для Росії Україна є запорукою своєї наддержавності, певним окультним об’єктом

І кожен з гравців обирає свої методи боротьби. Поки що ЄС програє, тому що при можливості у листопаді відтягти Україну від Росії за допомогою Асоціації, він почав говорити незрозумілою мовою з екс-президентом Януковичем про якісь реформи та «європейські цінності». Ця людина розуміла лише мову грошей, про що добре знав Кремль. Результатом цього й стали грудневі договори. 

Проте нестабільність у середині самої України сприяли пришвидшенню цієї боротьби. На наш погляд, Росія та Німеччина проводила певний ряд кулуарних перемовин через що й стало можливим говорити про т.з. новий «Пакт Молотова-Ріббентропа». Напевно, було досягнуто ряд компромісних рішень щодо розподілу сфер впливу в Україні. 

Німеччині дуже вигідно мати лояльного партнера на чолі України. Такою людиною може бути Юлія Тимошенко. У свою чергу, Росії теж потрібно мати «відповідального» за Україну, яким був до певного часу Янукович. Можливо, саме Янукович міг би очолити південно-східні проросійські регіони України, тим паче, що вони досі визнають його чинним президентом. Таким чином, можна говорити про певний «обмін» свободи Тимошенко на втечу Януковича. Якщо говорити про територіальний аспект цих таємних домовленостей, то очевидно, що Путін намертво вчепився у Крим. Це пояснюється мегамасштабним спільним з Китаєм кримським інфраструктурним проектом. Великі фінансові потоки від проекту, які не треба буде ділити з українським урядом, є вагомим аргументом. А у пригоді стала давно призабута легенда про «русский мир». 

Найскладнішим питанням у «поділі» України є контроль над ресурсами. І одним з найомріяних обʼєктів є українська ГТС. Як зазначалося раніше, Росія та ЄС є унікальними партнерами, тому, можливо, ГТС було поділено за територіальним принципом відповідно від сфер впливу.

7 березня Німеччина офіційно заявила, що найближчими тижнями Угоду про Асоціацію з ЄС буде підписано. У той самий час «ляльковий» уряд Криму проголосив проведення Референдуму про входження Автономії до складу РФ. Такий поспіх та близькість дат тільки ще раз доводять про існування певних домовленностей між Німеччиною та Росією. Доволі ймовірно, що Крим буде тією ціною, яку заплатить Україна за Асоціацію, і тією ціною, яку ЄС заплатив Росії за Україну

Як можна відзначити, у цій простій схемі розподілу важко знайти місце звичайних людей, простих українців. Це пояснюється тим, що у великих геополітичних іграх немає місця ані почуттям, ані цінностям. Є лише гроші, влада та сфери впливу. І такі речі, як «європейські цінності», «русский мир», «фашизм», «екстремізм», «проблеми меншин» є лише окозамилювальними засобами для звичайних громадян. 

Новий Міністр – нова риторика?

Та ситуація, що складається на разі в Україні, відображає системну кризу усього Євросоюзу. Після провального Саміту Східного партнерства у Вільнюсі, а також безрезультатної місії Кокса-Кваснєвського з визволення Тимошенко дипломатичні рейтинги Європейського Союзу на міжнародній арені значно знизилися. І українські події останніх трьох місяців поставили під сумнів так звані «європейські цінності», які, здається, зовсім чужі й самим європейським політикам. 

Без сумніву, неформальною країною-лідером ЄС є саме Німеччина, про що свідчать як економічні, так і політичні показники. Вона є найбільшим фінансовим донором для усіх країн Європейського Союзу, що й зумовлює її політичне лідерство у Європі.

Саме тому важливу роль для України у цьому контексті грає зовнішня політика Німеччини. Франк-Вальтер Штайнмайер не нова людина у Міністерстві закордонних справ ФРН. У грудні 2013 року він вдруге обійняв цю посаду, на що було багато критики з боку скептиків східної політики. Такі несхвальні відгуки він дістав через провальну політику щодо взаємин між Німеччиною та Росією у 2005-2009 рр. в уряді Меркель. Протягом довгих років пан Штайнмайер намагався вибудувати партнерські та навіть «дружні» стосунки з Росією. Тут слід пригадати горезвісний газопровід «Північний потік», проект «Парнерство заради модернізації» і т.д. Навіть після російського-грузинського конфлікту у 2008 р. він говорив, що Росія є безальтернативним партнером для Німеччини.

Проте вже після другого приходу на цю посаду риторика міністра щодо Росії-партнера була змінена, і це автоматично змінило й ставлення німецького МЗС до України. Штайнмаер був одним з перших, хто назвав російську зовнішню політику щодо України (використання економічних важелів впливу для призупинення Асоціації Україна-ЄС) обурливою та неприйнятною. Зрозуміло, що він є лише ретранслятором позиції самої пані Меркель. Для українських реалій це означало, що Німеччина зі своєю підтримкою колишньої української опозиції стала на противагу московській підтримці проросійського президента України. 

Економічні відносини Росія-ЄС: місце України у них

Росія є незамінним та унікальним партнером ЄС, особливо це стосується енергоресурсів: вугілля, нафти, газу, атомної енергетики. Навіть, Німеччина з її диверсифікованою економікою серйозно залежить від Росії. Згідно офіційних звітів у 2012 році Росія поставила у цю країну 40% від загального обсягу експортного газу та 20% експортованої нафти. Саме це дозволяє Росії почувати себе дуже впевнено у політичних іграх (призупинення розширення НАТО, торговельні війни з Україною, введення війсь до Криму тощо). 

Росія залежить від ринку ЄС, адже майже 50% її зовнішньої торгівлі припадає саме на нього

Тому ЄС теж має певні важелі впливу на РФ. Євросоюз міг би почати платити Росії тією самою монетою, що й вона. Наприклад, застосувати певні обмеження на вживання російського газу та нафтопродуктів, щоб змусити Путіна переглянути свою зовнішню політику. Як це працює було дуже добре видно в Ірані. Проте ЄС (читаємо Німеччина) обмежився лише закликом Меркель припинити методи «холодної війни». Такі заяви без дій давно вже не справляють враження на Путіна. Чому ЄС-Німеччина, демонстративно показуючи свою стриманість, не робить подібних кроків, назавжди залишиться за дверми офіційних кабінетів.

Україна через її географічне та геополітичне положення становить для цих двох гігантів неймовірну цінність. Виходить так, що через це Україна опинилася у центрі серйозного геополітичного протистояння.

Основна частина російських транспортних каналів – трубопроводи, які йдуть на захід, і не можуть бути так легко і швидко замінені. Москва потребує щомісячних фінансових потоків з Європи на соціальні виплати. Це добре відомо у ЄС, тому обмеження у використанні російського газу могло б знизити залежність усієї Європи від зовнішньополітичних планів Росії, і таким чином, врятувати Україну від торгівельної війни та прискорити підписання Угоди про Асоціацію.

Путіну дуже вигідно вести співпрацю з Євросоюзом для покращення російської економіки. Проте тієї моделі економіки та формату співпраці, що існують нині, вже недостатньо для підтримки правлячого режиму у Росії. РФ дійсно потребує значної реконструкції економіки та підвищення конкурентоспроможності.  

Розподіл активів зовнішнього державного боргу України. Які важелі впливу має Росія та ЄС 

Як заявлено у програмі уряду України сукупний зовнішній борг України на кінець 2013 року досяг 140 мільярдів доларів, у тому числі короткостроковий ​– 65 мільярдів доларів. Це означає, що короткостроковий борг значно перевищує золотовалютні запаси України, які скоротилися до 15 млрд. доларів.

Раніше Національний банк вказував, що на кінець третього кварталу 2013 року валовий зовнішній борг країни становив 137,7 млрд доларів, збільшившись за дев'ять місяців на 2%, або на 2,7 млрд доларів. Обсяг короткострокового зовнішнього боргу на цю дату становив 65,8 млрд доларів.

У ситуації, що склалася нині в Україні, дуже важливо розуміти, що це означає, і хто стоїть за цими грошима. 

Найбільшим тримачем державних облігацій України зараз є американські банки та фонди. Вони скуповують зобов’язання збанкрутілих країн, а потім повертають їх за рахунок активів держави-боржника. Отже, основні тримачі відсотків зовнішнього державного боргу України наступні: 80% – США, Росія – 7% (проте у грудні минулого року Росія завдяки 15-тиміліардному кредиту значно збільшила свій відсоток), ЄС – 4,5% та Китай – 4,5%

Таким чином, Україна належить до сфери інтересів усіх наддержав (ЄС-Німеччина), кожна з яких має свої економічні/геополітичні плани на неї.  Через цю залежність від кредиторів Україна втрачає наразі себе як суб’єкт міжнародної арени. Власне, вона вже втратила свою незалежність як держава, бо зовсім скоро її активи перейдуть до кредиторів, тому що можливість сплачувати по боргах вичерпано.

Кожен з чотирьох найбільших кредиторів має свої вподобання щодо України, і іноді ці інтереси перетинаються. Так, США прагнуть контролювати енергоресурси та сільське господарство; Росія – військово-промисловий комплекс, ГТС та Крим (через великий інфраструктурний проект з Китаєм); Китай – Крим (про що свідчить багатомільярдний проект) та сільське господарство; ЄС – енергоресурси, контроль над ГТС (особливо Німеччина) та сільське господарство. 

Скоріш за все, у грудні 2013 року після того, як стало зрозуміло, що ситуація в Україні дестабілізується, ці країни-кредитори вступили у певні кулуарні змови між собою. Зрозуміло, що навряд чи ці домовленості були розраховані на тривалий період, проте те, що вони мали місце не підлягає сумніву.

Работа участника ІІ Школы международной журналистики «Украина – ЕС – Россиия: что дальше?», проведенной совместно УКУ и www.mymedia.org.ua (проект, который реализует NIRAS / ВВС при финансовой поддержке Danida) 

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Новий «Пакт Молотова-Ріббентропа»: що обере Німеччина – економіку чи геополітику?

Через Україну ЄС та Росія зіткнулися у прямому геополітичному двобої. Обидва гравці намагаються твердо інтегрувати Україну у сферу свого впливу. Зрозуміло, що Україна надто велика держава, тому найкращим стратегічним рішенням є проведення певної регіональної політики. 

Що можна спостерігати у дії: умовний поділ Сходу та Заходу України на два опозиційні табори. Україна, на жаль, є лише засобом для перемоги у великій геополітичній грі. Кожен з гравців має свої певні мотиви. 

ЄС (знову читаємо Німеччина) прагне мати стабільну державу на кордоні з Росією, щоб зберегти та закріпити свій вплив. А для Росії Україна є запорукою своєї наддержавності, певним окультним об’єктом

І кожен з гравців обирає свої методи боротьби. Поки що ЄС програє, тому що при можливості у листопаді відтягти Україну від Росії за допомогою Асоціації, він почав говорити незрозумілою мовою з екс-президентом Януковичем про якісь реформи та «європейські цінності». Ця людина розуміла лише мову грошей, про що добре знав Кремль. Результатом цього й стали грудневі договори. 

Проте нестабільність у середині самої України сприяли пришвидшенню цієї боротьби. На наш погляд, Росія та Німеччина проводила певний ряд кулуарних перемовин через що й стало можливим говорити про т.з. новий «Пакт Молотова-Ріббентропа». Напевно, було досягнуто ряд компромісних рішень щодо розподілу сфер впливу в Україні. 

Німеччині дуже вигідно мати лояльного партнера на чолі України. Такою людиною може бути Юлія Тимошенко. У свою чергу, Росії теж потрібно мати «відповідального» за Україну, яким був до певного часу Янукович. Можливо, саме Янукович міг би очолити південно-східні проросійські регіони України, тим паче, що вони досі визнають його чинним президентом. Таким чином, можна говорити про певний «обмін» свободи Тимошенко на втечу Януковича. Якщо говорити про територіальний аспект цих таємних домовленостей, то очевидно, що Путін намертво вчепився у Крим. Це пояснюється мегамасштабним спільним з Китаєм кримським інфраструктурним проектом. Великі фінансові потоки від проекту, які не треба буде ділити з українським урядом, є вагомим аргументом. А у пригоді стала давно призабута легенда про «русский мир». 

Найскладнішим питанням у «поділі» України є контроль над ресурсами. І одним з найомріяних обʼєктів є українська ГТС. Як зазначалося раніше, Росія та ЄС є унікальними партнерами, тому, можливо, ГТС було поділено за територіальним принципом відповідно від сфер впливу.

7 березня Німеччина офіційно заявила, що найближчими тижнями Угоду про Асоціацію з ЄС буде підписано. У той самий час «ляльковий» уряд Криму проголосив проведення Референдуму про входження Автономії до складу РФ. Такий поспіх та близькість дат тільки ще раз доводять про існування певних домовленностей між Німеччиною та Росією. Доволі ймовірно, що Крим буде тією ціною, яку заплатить Україна за Асоціацію, і тією ціною, яку ЄС заплатив Росії за Україну

Як можна відзначити, у цій простій схемі розподілу важко знайти місце звичайних людей, простих українців. Це пояснюється тим, що у великих геополітичних іграх немає місця ані почуттям, ані цінностям. Є лише гроші, влада та сфери впливу. І такі речі, як «європейські цінності», «русский мир», «фашизм», «екстремізм», «проблеми меншин» є лише окозамилювальними засобами для звичайних громадян. 

Новий Міністр – нова риторика?

Та ситуація, що складається на разі в Україні, відображає системну кризу усього Євросоюзу. Після провального Саміту Східного партнерства у Вільнюсі, а також безрезультатної місії Кокса-Кваснєвського з визволення Тимошенко дипломатичні рейтинги Європейського Союзу на міжнародній арені значно знизилися. І українські події останніх трьох місяців поставили під сумнів так звані «європейські цінності», які, здається, зовсім чужі й самим європейським політикам. 

Без сумніву, неформальною країною-лідером ЄС є саме Німеччина, про що свідчать як економічні, так і політичні показники. Вона є найбільшим фінансовим донором для усіх країн Європейського Союзу, що й зумовлює її політичне лідерство у Європі.

Саме тому важливу роль для України у цьому контексті грає зовнішня політика Німеччини. Франк-Вальтер Штайнмайер не нова людина у Міністерстві закордонних справ ФРН. У грудні 2013 року він вдруге обійняв цю посаду, на що було багато критики з боку скептиків східної політики. Такі несхвальні відгуки він дістав через провальну політику щодо взаємин між Німеччиною та Росією у 2005-2009 рр. в уряді Меркель. Протягом довгих років пан Штайнмайер намагався вибудувати партнерські та навіть «дружні» стосунки з Росією. Тут слід пригадати горезвісний газопровід «Північний потік», проект «Парнерство заради модернізації» і т.д. Навіть після російського-грузинського конфлікту у 2008 р. він говорив, що Росія є безальтернативним партнером для Німеччини.

Проте вже після другого приходу на цю посаду риторика міністра щодо Росії-партнера була змінена, і це автоматично змінило й ставлення німецького МЗС до України. Штайнмаер був одним з перших, хто назвав російську зовнішню політику щодо України (використання економічних важелів впливу для призупинення Асоціації Україна-ЄС) обурливою та неприйнятною. Зрозуміло, що він є лише ретранслятором позиції самої пані Меркель. Для українських реалій це означало, що Німеччина зі своєю підтримкою колишньої української опозиції стала на противагу московській підтримці проросійського президента України. 

Економічні відносини Росія-ЄС: місце України у них

Росія є незамінним та унікальним партнером ЄС, особливо це стосується енергоресурсів: вугілля, нафти, газу, атомної енергетики. Навіть, Німеччина з її диверсифікованою економікою серйозно залежить від Росії. Згідно офіційних звітів у 2012 році Росія поставила у цю країну 40% від загального обсягу експортного газу та 20% експортованої нафти. Саме це дозволяє Росії почувати себе дуже впевнено у політичних іграх (призупинення розширення НАТО, торговельні війни з Україною, введення війсь до Криму тощо). 

Росія залежить від ринку ЄС, адже майже 50% її зовнішньої торгівлі припадає саме на нього

Тому ЄС теж має певні важелі впливу на РФ. Євросоюз міг би почати платити Росії тією самою монетою, що й вона. Наприклад, застосувати певні обмеження на вживання російського газу та нафтопродуктів, щоб змусити Путіна переглянути свою зовнішню політику. Як це працює було дуже добре видно в Ірані. Проте ЄС (читаємо Німеччина) обмежився лише закликом Меркель припинити методи «холодної війни». Такі заяви без дій давно вже не справляють враження на Путіна. Чому ЄС-Німеччина, демонстративно показуючи свою стриманість, не робить подібних кроків, назавжди залишиться за дверми офіційних кабінетів.

Україна через її географічне та геополітичне положення становить для цих двох гігантів неймовірну цінність. Виходить так, що через це Україна опинилася у центрі серйозного геополітичного протистояння.

Основна частина російських транспортних каналів – трубопроводи, які йдуть на захід, і не можуть бути так легко і швидко замінені. Москва потребує щомісячних фінансових потоків з Європи на соціальні виплати. Це добре відомо у ЄС, тому обмеження у використанні російського газу могло б знизити залежність усієї Європи від зовнішньополітичних планів Росії, і таким чином, врятувати Україну від торгівельної війни та прискорити підписання Угоди про Асоціацію.

Путіну дуже вигідно вести співпрацю з Євросоюзом для покращення російської економіки. Проте тієї моделі економіки та формату співпраці, що існують нині, вже недостатньо для підтримки правлячого режиму у Росії. РФ дійсно потребує значної реконструкції економіки та підвищення конкурентоспроможності.  

Розподіл активів зовнішнього державного боргу України. Які важелі впливу має Росія та ЄС 

Як заявлено у програмі уряду України сукупний зовнішній борг України на кінець 2013 року досяг 140 мільярдів доларів, у тому числі короткостроковий ​– 65 мільярдів доларів. Це означає, що короткостроковий борг значно перевищує золотовалютні запаси України, які скоротилися до 15 млрд. доларів.

Раніше Національний банк вказував, що на кінець третього кварталу 2013 року валовий зовнішній борг країни становив 137,7 млрд доларів, збільшившись за дев'ять місяців на 2%, або на 2,7 млрд доларів. Обсяг короткострокового зовнішнього боргу на цю дату становив 65,8 млрд доларів.

У ситуації, що склалася нині в Україні, дуже важливо розуміти, що це означає, і хто стоїть за цими грошима. 

Найбільшим тримачем державних облігацій України зараз є американські банки та фонди. Вони скуповують зобов’язання збанкрутілих країн, а потім повертають їх за рахунок активів держави-боржника. Отже, основні тримачі відсотків зовнішнього державного боргу України наступні: 80% – США, Росія – 7% (проте у грудні минулого року Росія завдяки 15-тиміліардному кредиту значно збільшила свій відсоток), ЄС – 4,5% та Китай – 4,5%

Таким чином, Україна належить до сфери інтересів усіх наддержав (ЄС-Німеччина), кожна з яких має свої економічні/геополітичні плани на неї.  Через цю залежність від кредиторів Україна втрачає наразі себе як суб’єкт міжнародної арени. Власне, вона вже втратила свою незалежність як держава, бо зовсім скоро її активи перейдуть до кредиторів, тому що можливість сплачувати по боргах вичерпано.

Кожен з чотирьох найбільших кредиторів має свої вподобання щодо України, і іноді ці інтереси перетинаються. Так, США прагнуть контролювати енергоресурси та сільське господарство; Росія – військово-промисловий комплекс, ГТС та Крим (через великий інфраструктурний проект з Китаєм); Китай – Крим (про що свідчить багатомільярдний проект) та сільське господарство; ЄС – енергоресурси, контроль над ГТС (особливо Німеччина) та сільське господарство. 

Скоріш за все, у грудні 2013 року після того, як стало зрозуміло, що ситуація в Україні дестабілізується, ці країни-кредитори вступили у певні кулуарні змови між собою. Зрозуміло, що навряд чи ці домовленості були розраховані на тривалий період, проте те, що вони мали місце не підлягає сумніву.

Работа участника ІІ Школы международной журналистики «Украина – ЕС – Россиия: что дальше?», проведенной совместно УКУ и www.mymedia.org.ua (проект, который реализует NIRAS / ВВС при финансовой поддержке Danida) 

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *