Статьи

Спочатку країни Балтії, потім Грузія, тепер Україна. Далі – Росія? Тенденція до зміни політичних режимів на пострадянському просторі посилюється. З огляду на перемогу Євромайдану після трьох місяців протестів постає актуальне питання: чи може Україна стати заразливим прикладом змін для інших держав пострадянського блоку, зокрема Російської Федерації?

На перший погляд, це здається неймовірним, чимось на межі з фантастикою. Але три місяці тому так само фантастичною здавалася можливість піти на екскурсію в Межигір’я чи відправити Януковича або його уряд у відставку. Межа реальності з фантастикою була стерта. Ким? Людьми, які втратили страх. Страх, на якому так довго тримався Радянський Союз. По суті, справжній розвал СРСР відбувається саме зараз. У 1990-х поверхневі зміни відбулися в політичній системі. Але у наш час відбуваються глибинні зміни у свідомості людей. Вони починають відчувати свій вплив на владу. Вчаться захищати свої права. Усвідомлюють, що є речі більш важливі, ніж «хліб та видовища», а саме свобода думки, зібрань, слова…

Україна – яскравий приклад цих процесів. Вона підтвердила, що Радянському Союзу вже немає місця у свідомості людей. Таке усвідомлення неминуче і для інших країн пострадянського простору. Занадто слабкими перед сучасними глобалізаційними процесами виявляються «олігархічні» держави з президентами, головною ідеологією яких є накопичення та прирощення власного багатства та влади. Формується нове покоління, вільне від радянських штампів, на яке складно або навіть неможливо вплинути, яке подорожує світом, вчиться за кордоном, дивиться зарубіжні фільми тощо.

Цікавими в цьому контексті є процеси, які відбуваються в Росії. Здається, для Володимира Путіна протести в Україні – це чергова невдача в зовнішній політиці. Така ж болюча, як і Помаранчева революція. Йдеться не тільки про втрати політичного впливу на найбільшу країни Європи, а й про впливу подій в Україні на свідомість росіян. Чи можливі там схожі зміни? Повітря свободи все-таки заразливе.

Чого не купиш за гроші

Головним стабілізуючим фактором в Росії є наявність стратегічно важливих ресурсів – газу та нафти. Це дозволяє Володимиру Путіну підтримувати достатньо високий рівень життя громадян. Так, середня заробітна платня у великих українських містах – 400 доларів, у російських – біля 1000 доларів. Додатково російський уряд впроваджує різні соціальні програми для найбідніших верств суспільства. Таким чином «брандспойт з грошима» вчасно тушить потенційні масові протестні настрої. Це самозаспокоює російське керівництво: воно вважає, що у нього все під контролем. Події в Україні сприймаються як щось теоретичне та неможливе в Росії.

Але формується покоління, для якого висока заробітна платня вже не є надзвичайним досягненням влади, а сприймається як даність. «Виникає парадокс, – зазначає російський журналіст Костянтин Еґґерт. – У міру того, як кремлівське керівництво намагається підтримувати більш-менш стерпні умови життя російського суспільства, поступово й непомітно зростає кількість людей, які починають сприймати цю політику як норму».

За словами Костянтина Еґґерта, у Росії все більш чутний голос покоління, яке виросло в незалежній Росії. Саме воно виходило у Москві  на Болотну площу та проспект Сахарова у 2011-2012 роках. Тоді Путін і його команда вперше зіткнулися з феноменом «розсерджених городян» – людей, яких перестала задовольняти розповідь про «лихі 90-ті», від яких їх врятували, і про Росію, яка встає з колін. І сприйнято це було Путіним вкрай жорстко. З його точки зору, люди, що вийшли на площі, є невдячними. Він їм дав стабільність, гроші, можливість купити айпади та айфони. Але вони цього не оцінили... З цього моменту відбулася зміна у політиці Путіна стосовно суспільства. У перші два терміни ідеологією Кремля було «ми керівники всієї Росії»: молодих, старих, хіпстерів, інженерів, лібералів, демократів, монархістів, комуністів. Меседж, який тепер постійно доноситься з телеекранів: російські органи влади – це органи влади «правильних» громадян.

«Правильні» та «неправильні» громадяни

Між владою та «правильними» громадянами укладено умовний «суспільний договір», який передбачає обов’язок влади забезпечити основні життєві потреби людей в обмін на їхні політичні свободи. «Це такий собі квазірадянський союз, у якому є їжа і товари, з якого можна виїхати і приїхати в будь-який час, в якому захищене приватне життя, – каже журналіст Костянтин Еґґерт. – Але він зберігає ряд інших типових радянських рис: державний контроль над економікою і над політичним життям, статус «великої держави» в розумінні епохи «холодної війни» і пасивне суспільство, яке приймає те, що спускається владою згори».

Поки що це спрацьовує, оскільки ностальгія за радянським минулим занадто сильна, особливо серед старшого покоління. На цьому тлі ідея побудови «великої країни» виявилася досить ефективною й потрапила на родючий ґрунт.

Але з кожним роком кількість «неправильних» активних громадян зростатиме, оскільки, по-перше, одне покоління приходить на зміну іншому. По-друге, люди все більше втомлюються бачити ті самі обличчя й чути ті самі обіцянки протягом 15 років. Головне гасло існуючої влади – стабільність – перестає працювати, оскільки воно може бути ефективним тільки після кризи. Або їй передувати.

Сила новинних стрічок

Забезпечити підтримку діям Путіна серед громадян та стримати протестні рухи має на меті державна ідеологія. Це ще один стовп, на якому тримається режим Путіна: ідеологія, успішно вбудована в масову свідомість та соціальний контекст. Неодмінною її частиною є тотальний контроль над ЗМІ. За словами Костянтина Еґґерта, російське керівництво глибоко вірить у те, що інформаційне поле має владу. Саме тому втрата контролю над телебаченням буде останньою, яку зазнає Путін. Навколо нього побудована абсолютно бронебійна система, бо це – головне.

«З погляду наших реалій, я якийсь час думав, що вплив телебачення знижується, – каже Костянтин Еґґерт. – Але він знижується повільно і тільки в певних точках – наприклад, в Москві чи Санкт-Петербурзі. В цілому країна, як і раніше, дивиться телевізор і, як і раніше, телевізор формує 90% думок і фактів. У цьому сенсі вплив телебачення на громадську думку дуже сильний».

Затишшя перед бурею

Усі ці умови поряд із відсутністю вагомої опозиційної партії та авторитетних опозиційних політиків  унеможливлюють будь-які масові протести в Росії в найближчому майбутньому. Це заспокоює Путіна, але несе погані наслідки в перспективі. Теперішня система цілком самодостатня, сконструйована навколо підтримки себе в нинішньому стані. Але будь-яка пропозиція зробити щось нове означає нестабільність. І в цьому велике протиріччя, яке рано чи пізно стане на порядок денний.

Лілія Шевцова, провідний експерт Московського Центру Карнеґі, говорить про те, що режим неминуче впаде. Проблема лише ціни і часу. Люди поки що не виходять на вулиці, тому що не бачать альтернативи. І тому що їм ще не так погано. Є занадто багато можливостей вижити, викрутитися. Але цей спокій дуже крихкий та оманливий. Він не буде тривати вічно.

Після довгого очікування змін люди все ж вирвуться на російські вулиці. Але до чого це призведе в умовах, коли немає політичних партії та вільної преси? «Велика ймовірність – це величезної кінетичної сили вибух, – каже Лілія Шевцова. – Вибух, підтриманий провінцією, яка ненавидить владу й багатство, нинішнє і минуле. Яка не бачить майбутнього. А це дає ще більше ненависті, реваншу. І в той же час немає політичної опозиції, яка цю енергію ненависті акумулювала в більш демократичному, плюралістичному напрямку».

Для того, щоб запобігти цьому, російське керівництво має зараз впроваджувати демократичні зміни в політичному та соціальному середовищі. Чим раніше воно почне це робити, тим менш різким буде перехід від «режиму Путіна» до більш демократичного суспільства. Але цього процесу не оминути.

Політична еволюція або політична революція. Розвиток і зміна суспільства в сприятливих умовах або вулканічне кипіння і вибух. Одне з двох матиме місце в розвитку Російської держави. Час покаже.

Работа одного из победителей ІІ Школы международной журналистики «Украина – ЕС – Россиия: что дальше?», проведенной совместно УКУ и www.mymedia.org.ua (проект, который реализует NIRAS / ВВС при финансовой поддержке Danida)

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Спочатку країни Балтії, потім Грузія, тепер Україна. Далі – Росія? Тенденція до зміни політичних режимів на пострадянському просторі посилюється. З огляду на перемогу Євромайдану після трьох місяців протестів постає актуальне питання: чи може Україна стати заразливим прикладом змін для інших держав пострадянського блоку, зокрема Російської Федерації?

На перший погляд, це здається неймовірним, чимось на межі з фантастикою. Але три місяці тому так само фантастичною здавалася можливість піти на екскурсію в Межигір’я чи відправити Януковича або його уряд у відставку. Межа реальності з фантастикою була стерта. Ким? Людьми, які втратили страх. Страх, на якому так довго тримався Радянський Союз. По суті, справжній розвал СРСР відбувається саме зараз. У 1990-х поверхневі зміни відбулися в політичній системі. Але у наш час відбуваються глибинні зміни у свідомості людей. Вони починають відчувати свій вплив на владу. Вчаться захищати свої права. Усвідомлюють, що є речі більш важливі, ніж «хліб та видовища», а саме свобода думки, зібрань, слова…

Україна – яскравий приклад цих процесів. Вона підтвердила, що Радянському Союзу вже немає місця у свідомості людей. Таке усвідомлення неминуче і для інших країн пострадянського простору. Занадто слабкими перед сучасними глобалізаційними процесами виявляються «олігархічні» держави з президентами, головною ідеологією яких є накопичення та прирощення власного багатства та влади. Формується нове покоління, вільне від радянських штампів, на яке складно або навіть неможливо вплинути, яке подорожує світом, вчиться за кордоном, дивиться зарубіжні фільми тощо.

Цікавими в цьому контексті є процеси, які відбуваються в Росії. Здається, для Володимира Путіна протести в Україні – це чергова невдача в зовнішній політиці. Така ж болюча, як і Помаранчева революція. Йдеться не тільки про втрати політичного впливу на найбільшу країни Європи, а й про впливу подій в Україні на свідомість росіян. Чи можливі там схожі зміни? Повітря свободи все-таки заразливе.

Чого не купиш за гроші

Головним стабілізуючим фактором в Росії є наявність стратегічно важливих ресурсів – газу та нафти. Це дозволяє Володимиру Путіну підтримувати достатньо високий рівень життя громадян. Так, середня заробітна платня у великих українських містах – 400 доларів, у російських – біля 1000 доларів. Додатково російський уряд впроваджує різні соціальні програми для найбідніших верств суспільства. Таким чином «брандспойт з грошима» вчасно тушить потенційні масові протестні настрої. Це самозаспокоює російське керівництво: воно вважає, що у нього все під контролем. Події в Україні сприймаються як щось теоретичне та неможливе в Росії.

Але формується покоління, для якого висока заробітна платня вже не є надзвичайним досягненням влади, а сприймається як даність. «Виникає парадокс, – зазначає російський журналіст Костянтин Еґґерт. – У міру того, як кремлівське керівництво намагається підтримувати більш-менш стерпні умови життя російського суспільства, поступово й непомітно зростає кількість людей, які починають сприймати цю політику як норму».

За словами Костянтина Еґґерта, у Росії все більш чутний голос покоління, яке виросло в незалежній Росії. Саме воно виходило у Москві  на Болотну площу та проспект Сахарова у 2011-2012 роках. Тоді Путін і його команда вперше зіткнулися з феноменом «розсерджених городян» – людей, яких перестала задовольняти розповідь про «лихі 90-ті», від яких їх врятували, і про Росію, яка встає з колін. І сприйнято це було Путіним вкрай жорстко. З його точки зору, люди, що вийшли на площі, є невдячними. Він їм дав стабільність, гроші, можливість купити айпади та айфони. Але вони цього не оцінили... З цього моменту відбулася зміна у політиці Путіна стосовно суспільства. У перші два терміни ідеологією Кремля було «ми керівники всієї Росії»: молодих, старих, хіпстерів, інженерів, лібералів, демократів, монархістів, комуністів. Меседж, який тепер постійно доноситься з телеекранів: російські органи влади – це органи влади «правильних» громадян.

«Правильні» та «неправильні» громадяни

Між владою та «правильними» громадянами укладено умовний «суспільний договір», який передбачає обов’язок влади забезпечити основні життєві потреби людей в обмін на їхні політичні свободи. «Це такий собі квазірадянський союз, у якому є їжа і товари, з якого можна виїхати і приїхати в будь-який час, в якому захищене приватне життя, – каже журналіст Костянтин Еґґерт. – Але він зберігає ряд інших типових радянських рис: державний контроль над економікою і над політичним життям, статус «великої держави» в розумінні епохи «холодної війни» і пасивне суспільство, яке приймає те, що спускається владою згори».

Поки що це спрацьовує, оскільки ностальгія за радянським минулим занадто сильна, особливо серед старшого покоління. На цьому тлі ідея побудови «великої країни» виявилася досить ефективною й потрапила на родючий ґрунт.

Але з кожним роком кількість «неправильних» активних громадян зростатиме, оскільки, по-перше, одне покоління приходить на зміну іншому. По-друге, люди все більше втомлюються бачити ті самі обличчя й чути ті самі обіцянки протягом 15 років. Головне гасло існуючої влади – стабільність – перестає працювати, оскільки воно може бути ефективним тільки після кризи. Або їй передувати.

Сила новинних стрічок

Забезпечити підтримку діям Путіна серед громадян та стримати протестні рухи має на меті державна ідеологія. Це ще один стовп, на якому тримається режим Путіна: ідеологія, успішно вбудована в масову свідомість та соціальний контекст. Неодмінною її частиною є тотальний контроль над ЗМІ. За словами Костянтина Еґґерта, російське керівництво глибоко вірить у те, що інформаційне поле має владу. Саме тому втрата контролю над телебаченням буде останньою, яку зазнає Путін. Навколо нього побудована абсолютно бронебійна система, бо це – головне.

«З погляду наших реалій, я якийсь час думав, що вплив телебачення знижується, – каже Костянтин Еґґерт. – Але він знижується повільно і тільки в певних точках – наприклад, в Москві чи Санкт-Петербурзі. В цілому країна, як і раніше, дивиться телевізор і, як і раніше, телевізор формує 90% думок і фактів. У цьому сенсі вплив телебачення на громадську думку дуже сильний».

Затишшя перед бурею

Усі ці умови поряд із відсутністю вагомої опозиційної партії та авторитетних опозиційних політиків  унеможливлюють будь-які масові протести в Росії в найближчому майбутньому. Це заспокоює Путіна, але несе погані наслідки в перспективі. Теперішня система цілком самодостатня, сконструйована навколо підтримки себе в нинішньому стані. Але будь-яка пропозиція зробити щось нове означає нестабільність. І в цьому велике протиріччя, яке рано чи пізно стане на порядок денний.

Лілія Шевцова, провідний експерт Московського Центру Карнеґі, говорить про те, що режим неминуче впаде. Проблема лише ціни і часу. Люди поки що не виходять на вулиці, тому що не бачать альтернативи. І тому що їм ще не так погано. Є занадто багато можливостей вижити, викрутитися. Але цей спокій дуже крихкий та оманливий. Він не буде тривати вічно.

Після довгого очікування змін люди все ж вирвуться на російські вулиці. Але до чого це призведе в умовах, коли немає політичних партії та вільної преси? «Велика ймовірність – це величезної кінетичної сили вибух, – каже Лілія Шевцова. – Вибух, підтриманий провінцією, яка ненавидить владу й багатство, нинішнє і минуле. Яка не бачить майбутнього. А це дає ще більше ненависті, реваншу. І в той же час немає політичної опозиції, яка цю енергію ненависті акумулювала в більш демократичному, плюралістичному напрямку».

Для того, щоб запобігти цьому, російське керівництво має зараз впроваджувати демократичні зміни в політичному та соціальному середовищі. Чим раніше воно почне це робити, тим менш різким буде перехід від «режиму Путіна» до більш демократичного суспільства. Але цього процесу не оминути.

Політична еволюція або політична революція. Розвиток і зміна суспільства в сприятливих умовах або вулканічне кипіння і вибух. Одне з двох матиме місце в розвитку Російської держави. Час покаже.

Работа одного из победителей ІІ Школы международной журналистики «Украина – ЕС – Россиия: что дальше?», проведенной совместно УКУ и www.mymedia.org.ua (проект, который реализует NIRAS / ВВС при финансовой поддержке Danida)

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *