Статьи

Життя литовських українців після вступу в ЄС змінилося, але не всі сприймають ці зміни з ентузіазмом.

У литовській столиці щонайменше сім тисяч українців. Однак на щотижневих зборах у Домі національних товариств збирається не більше двадцяти. І це цілком закономірно: чимало українців, особливо з мішаних українсько-литовських родин, асимілюється у литовському середовищі. Тутешні українці вже десять років живуть у Європейському Союзі, однак на запитання, чи варто Україні прагнути до ЄС, відповідають по-різному.

«Чого Європа може нас навчити? Бути рабами, слугами?»

– Вмикайте швиденько комп’ютер. Там на сайті «Українська правда» – трансляція з мітингу на Майдані Незалежності, – керує процесом пані Ольга, струнка жінка років тридцяти п’яти, родом із Херсона.

Напередодні саміту Східного партнерства українці зібралися у Домі національних товариств позапланово – чекають у гості голову Світового конгресу українців Євгена Чолія. У кімнаті великий стіл, на якому у синьо-жовтих пластикових тарілках розкладене печиво. Стіни приміщення заставлені книжками. Там серед української та литовської літератури сором’язливо тулиться маленький портрет Ющенка. А от Тарас Шевченко упевнено дивиться на присутніх із трьох портретів різного розміру.

Поки кілька жінок готують стіл до чаювання, я знайомлюся з місцевим письменником. У нього сиве волосся до плечей, пишні вуса й борода. Любомирові Франківу – 68. Шість років тому він взяв собі за дружину литовку Ізоліну й переїхав до неї. Живуть вони за 60 кілометрів від столиці, у містечку Укмерге.

Українці у Вільнюсі хотіли б бачити Україну в ЄС

У 2008 році книжка Любомира Франківа «Розвіяний вітром» перемогла у 13-му Сході Литовського літературного конкурсу у номінації «Проза». Дружина-литовка допомагала перекладати його тексти. Пані Ізоліна ходить з чоловіком на збори української громади. Вона й сама розмовляє українською, тільки зрідка вживаючи російські слова. Каже, що живуть з чоловіком між двома країнами, адже в Україні у письменника залишились діти.

– Мені дешевше в Литві видати книжку, аніж в Україні, – нарікає пан Любомир. – А все тому, що в Україні немає української влади. Любомир Франків переконаний, що Україна має розвиватися за власним сценарієм, і Європейський Союз їй нічим не допоможе.

– Ну що Європа може нам зробити?Чого нас там учитимуть? От хто перший зробив комп’ютер? Хто перший робив космічні кораблі? Українці. То чого нас будуть вчити? Бути рабами, слугами? – починає нервувати він. – Ви мені скажіть, чого в Україні нема? Є все. Але чому у мене, як пенсіонера, смішна пенсія, а на депутата витрачають мільйон у рік?

Дружина заспокоює письменника, з турботою гладячи його долонею по волоссю.

– Ніде ліпше не буває, як у рідній світлиці, – патетично додає письменник, але поговорити про те, чому тоді він живе у чужій, не встигаємо: приходить Євген Чолій.

Голова Світового конгресу українців говорить довго. Зовні він зовсім не схожий на українця, та ще й говорить з виразним діаспорним акцентом. Наголошує, що питання Угоди про асоціацію між ЄС і Україною має вирішуватися на підставі довгострокових інтересів ЄС і України, а не дій сьогоднішньої влади.

– Ця угода не є питанням того, чи виконала Україна дев’ять чи одинадцять вимог ЄС. Український народ вже є європейським. Підписання угоди є тільки питанням політичної волі, – ділиться він думками з литовськими українцями. Ті у відповідь кивають.

– Найбільша користь для Європи – це те, що Україна буде в Європейському Союзі. Україна в ЄС – єдина запорука, що Росія не буде тією небезпечною імперією, якою вона була у минулому столітті, – говорить Чолій, запиваючи свою промову чорним чаєм.

За обговоренням поточних питань життя громади всі забувають про увімкнене на комп’ютері hromadske.tv, яке продовжує транслювати події з українського київського Майдану Незалежності. Голова Світового конгресу українців пропонує всім сфотографуватися на пам’ять про його візит у Литву. Жартує, що фото потрібне дружині, аби не запідозрила його у чомусь нехорошому під час подорожей. А в цей час люди в Україні стоять на Майдані, ще сподіваючись, що влада передумає і зробить крок назустріч Європі.

«Вас вітає Азія»

Багато українців переїхали до Литви ще за часів Радянського Союзу, а після здобуття Литовською Республікою незалежності стали її громадянами.

Ігор Іванець живе у Литві більше тридцяти років, і хоч каже, що сумує за Україною і часто їздить на Батьківщину, проте констатує: на українському кордоні Європа закінчується.

– Приїжджаєш на пункт перетину кордону «Рава-Руська» і стоїш там чотири години. Їдеш по Європі, а потім раптом – раз! – і тебе вітає Азія. Там написано «Вітає Україна!», але я читаю «Азія». Тому що треба довго стояти, знову паспорт діставати… То ще, на жаль, не Європа, – нарікає він.

Ігор Іванець констатує: на українському кордоні Європа закінчується

Пан Ігор – чоловік із сивим хвилястим волоссям, на вигляд йому років 50. Він зустрічає нас із колегою біля нової багатоповерхівки – управління Фонду держсоцстрахування. Ігор Іванець працює тут старшим інженером інформаційних систем, зараз у нього обідня перерва. На вулиці сніжить, тому ми заходимо у хол і сідаємо у крісла біля невеликого столу.

– Те, що зараз відбувається у Києві на Майдані Незалежності, мені нагадує роки, коли була проголошена незалежність Литви. Люди тоді стояли біля парламенту, палили вогнища, аби тільки вистояти, чекали, що от-от прийдуть танки. А після того була блокада, у місті не їздив жоден автомобіль. Чисте повітря, люди пішки ходять на роботу… – Згадує він, припускаючи, що такий же розвиток ситуації може чекати і на українську владу.

Каже, колись і не думав, що житиме у Литві, але так склалася доля. У Вільнюсі одружився з литовкою, має чотирьох уже дорослих дітей – двох доньок і двох синів. Згадує, що найважче після переїзду було вивчити литовську мову: на те, щоб почати вільно спілкуватися, у нього пішло п’ять років. Зі своїми дітьми намагався говорити українською від самого їхнього народження, возив до України в гості до своїх батьків. Тому мову вони знають добре, хоча й навчалися у литовській школі: української у Вільнюсі немає.

Пан Ігор – львів’янин за походженням, востаннє був у рідному місті місяць тому, тож добре помічає суттєві відмінності між Литвою й Україною.  Я цікавлюсь у нього, як загалом змінилося його життя після вступу Литви у Європейський Союз і чи потрібне членство в ЄС Україні. Відповідає, що хоч у громаді українців думки щодо цього різняться, але загалом більшість хотіла би бачити Україну частиною Європейського Союзу.

Греко-католицька церква Пресвятої трійці у Вільнюсі, збудована 1514 року, є ще одним осередком єднання української громади

Ігор говорить про те, що зі вступом Литви до ЄС в економічному плані мало що змінилося, але цей крок перш за все дав громадянам відчуття стабільності.

– Змінилось мислення людей. Вони стають інакшими. Чеснішими. Це саме не з’явиться, все відбувається поступово, – замислено промовляє українець.

За його словами, найкраще помітити зміни можна у двох сферах – освіті й медицині. Розповідає, що у Литві всі його діти вступали у виші без будь-яких хабарів і знайомств. Старша донька вже захистила докторську дисертацію, ще двоє дітей мають дипломи магістрів, а наймолодший син отримає диплом бакалавра.

Медициною у Литві взагалі неймовірно задоволений: на прийом до будь-якого спеціаліста можна записатися через інтернет.

– Тут зовсім інше життя, хоча наші країни були в одному союзі. Мені робили операцію, у мене була глаукома. І коли я розповідаю про це у Львові, мені не вірять, що я ні копійки не платив, – чоловік трохи стишує голос, наче намагаючись розібрати, чи вірю я йому. – А в Конституції України хіба не написано, що медицина безкоштовна?

– Написано, – погоджуюсь я.

– Зміни у Європейському Союзі іноді можуть бути зовні невидимими, але вони є, – резюмує він нашу розмову.

«Кому ми потрібні в Україні? Ми й тут нікому не потрібні, а там – і поготів»

Є у Вільнюсі і приклади того, як українці не тільки не розчиняються у литовському середовищі, але й створюють нові українські сім’ї. Пан Юрій Паньків та його дружина Ольга Кондрачук почали спілкуватися в українській громаді, яку відвідують уже близько двадцяти років. Хоча доти разом ходили на курси литовської мови, але з’ясували це вже після одруження.

Пан Юрій живе у Литві вже 45 років. За походженням він львів’янин, але переїхав  разом з родиною із Росії, а згодом знайшов роботу на заводі паливної апаратури у Вільнюсі. Зараз він уже на пенсії. Більше двадцяти років веде на литовському національному радіо україномовну програму «Калинові грона», двічі на місяць розповідаючи слухачам про видатні історичні події, видатних людей в Україні, про Україну у світі.

– Півгодини бреши, що хочеш, ніхто не контролює, – жартома розповідає про свою програму пан Юрій. – Хоч її називають програмою для українців, але то не так, тому що українці її переважно не слухають.

Цей невисокий чоловік з сивим волоссям і вусами зустрічає мене на Ратушній площі у центрі Вільнюса. Поки йдемо вузькими вуличками до нього у гості, розповідає про те, які зміни сталися у місті за останні роки. Квартира, у якій мешкає родина Паньківа, розташована неподалік від центру. Це помешкання з кількома кімнатами, радянськими меблями та вічним станом ремонту, однак не без своєрідного затишку. У сінях біля вікна висять грона свіжої калини.

Пан Юрій проводить мене довгим коридором на кухню, сідаємо за стіл. Поки розмовляємо, заходить темноволосий хлопчик із зошитом у руках, питає у чоловіка, як знайти корінь із дробу. Отримавши підказку, йде. Це – 13-річний Орест, син пана Юрія і пані Ольги. Юрій має ще двох синів від першого шлюбу, у його дружини теж є тридцятирічний син.

Орест добре розмовляє українською. Батько розповідає, що донедавна син учився в литовській школі, але через певні непорозуміння з адміністрацією його посеред року перевели у російську гімназію. У родині таким результатом задоволені, кажуть, що вчитися хлопцеві важче не стало: усі підручники написані литовською мовою, а вже відповідати на уроках може російською. Орест – активний, був старостою класу, вчиться у музичній школі, грає на гітарі.

Тим часом із роботи повертається пані Ольга – мила жінка років п’ятдесяти з темним волоссям до плечей. Вона працює менеджером у транспортній фірмі, що займається вантажними перевезеннями на залізниці. Жінка родом із Дніпропетровської області, у Литву переїхала тридцять два роки тому, вийшовши заміж за литовця. Через вісім років розлучилася, але залишилася жити у Вільнюсі.

Пані Ольга накриває на стіл, пригощає мене борщем. «Юрко варить, не я», – каже вона, усміхаючись до чоловіка. А він пропонує мені скуштувати домашнього хліба, який дружина пече сама.

Поки вечеряємо, говоримо про рівень життя у Литві. Ольга розповідає про те, що молоді люди не хочуть працювати за середню зарплату, яка становить 1000 літів (3000 гривень). Каже, її старший син Ігор працював у Франції, в Англії. Тепер, коли він повернувся у Литву, йому було важко знайти роботу, що відповідала б його запитам.

Сама пані Ольга отримує 1800 літів на місяць, але це сума з усіма нарахуваннями, вислугою років – вона 23 роки працює на одному місці. Пан Юрій отримує 1100 літів пенсії, маючи 40 років трудового стажу. Мінімальна ж пенсія  у Литві становить 814 літів.

Комунальні послуги у Литві дорогі: щомісячно родина Паньківа витрачає на квартплату та опалення у середньому 700 літів. Кажуть, узимку рахунки за опалення можуть сягати 1000 літів, тому сім’я уклала договір із теплопостачальним підприємством і виплачує по 416 літів щомісячно впродовж року. Кажуть, так набагато легше, менше б’є по сімейному бюджету.

– У нас пенсія йде на харчування, 700 літів ми платимо за квартиру, а решта залишається на життя. Але уявіть, що молода людина отримує 1800 літів. Третина від цієї суми відраховується на податки, 700 літів – за комунальні послуги, і лишається 500. Спробуйте на такі гроші пожити, – скаржиться пані Ольга.

Родина Паньків-Кондрачук з’явилася саме завдяки громаді

Ми переходимо у велику кімнату, я сідаю у крісло біля круглого столу. Пані Ольга тим часом дістає чайний сервіз, накриває на стіл. У кімнаті стоїть піаніно, біля стіни – дошка для прасування із сучасною праскою. Пані Ольга наливає мені у чашку завареного кримського трояндового чаю. Питаю, чи родина якось відчула на собі те, що Литва стала членом Європейського Союзу.

– Абсолютно не помітно, – каже пан Юрій, який у цей час повертається з кухні, куди ходив за цукром.– Кожна людина так і живе, як жила раніше. Єдине, що дійсно: куди хочеш, туди й їдь.

–  Абсолютно – додає його дружина. – Розумієте, це все на рівні державному. Вони там бігають, трясуться, а литовці…  Правда, литовців тут майже не залишилося, їх зараз більше виїхало за кордон, ніж у Сибір їх вивезли за часів радянської окупації.

У кімнату заходить Орест, мати кличе його: «Орчику, йди сюди, сідай біля мене». Запитую, чи родина ніколи не думала переїхати назад в Україну. Відламуючи шматочок свого «фірмового» моркв’яного пирога, пані Ольга каже: коли побут уже облаштований, то важко створити такий самий затишок в іншому місці. Чоловік її підтримує, каже, що переїжджати треба у молодому віці.

– Та й кому ми там потрібні? Ми й тут нікому не потрібні, а там – поготів, – каже він. А тринадцятирічний Орест по-дорослому додає, що їхню квартиру зараз вигідно не продаси…

Матеріал підготовано в межах спільного проекту Школи міжнародної журналістики та www.mymedia.org.ua (проект, що його впроваджує NIRAS/ВВС за фінансової підтримки Danida).

Фото - inspired.com.ua, Елена Марченко

 

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Життя литовських українців після вступу в ЄС змінилося, але не всі сприймають ці зміни з ентузіазмом.

У литовській столиці щонайменше сім тисяч українців. Однак на щотижневих зборах у Домі національних товариств збирається не більше двадцяти. І це цілком закономірно: чимало українців, особливо з мішаних українсько-литовських родин, асимілюється у литовському середовищі. Тутешні українці вже десять років живуть у Європейському Союзі, однак на запитання, чи варто Україні прагнути до ЄС, відповідають по-різному.

«Чого Європа може нас навчити? Бути рабами, слугами?»

– Вмикайте швиденько комп’ютер. Там на сайті «Українська правда» – трансляція з мітингу на Майдані Незалежності, – керує процесом пані Ольга, струнка жінка років тридцяти п’яти, родом із Херсона.

Напередодні саміту Східного партнерства українці зібралися у Домі національних товариств позапланово – чекають у гості голову Світового конгресу українців Євгена Чолія. У кімнаті великий стіл, на якому у синьо-жовтих пластикових тарілках розкладене печиво. Стіни приміщення заставлені книжками. Там серед української та литовської літератури сором’язливо тулиться маленький портрет Ющенка. А от Тарас Шевченко упевнено дивиться на присутніх із трьох портретів різного розміру.

Поки кілька жінок готують стіл до чаювання, я знайомлюся з місцевим письменником. У нього сиве волосся до плечей, пишні вуса й борода. Любомирові Франківу – 68. Шість років тому він взяв собі за дружину литовку Ізоліну й переїхав до неї. Живуть вони за 60 кілометрів від столиці, у містечку Укмерге.

Українці у Вільнюсі хотіли б бачити Україну в ЄС

У 2008 році книжка Любомира Франківа «Розвіяний вітром» перемогла у 13-му Сході Литовського літературного конкурсу у номінації «Проза». Дружина-литовка допомагала перекладати його тексти. Пані Ізоліна ходить з чоловіком на збори української громади. Вона й сама розмовляє українською, тільки зрідка вживаючи російські слова. Каже, що живуть з чоловіком між двома країнами, адже в Україні у письменника залишились діти.

– Мені дешевше в Литві видати книжку, аніж в Україні, – нарікає пан Любомир. – А все тому, що в Україні немає української влади. Любомир Франків переконаний, що Україна має розвиватися за власним сценарієм, і Європейський Союз їй нічим не допоможе.

– Ну що Європа може нам зробити?Чого нас там учитимуть? От хто перший зробив комп’ютер? Хто перший робив космічні кораблі? Українці. То чого нас будуть вчити? Бути рабами, слугами? – починає нервувати він. – Ви мені скажіть, чого в Україні нема? Є все. Але чому у мене, як пенсіонера, смішна пенсія, а на депутата витрачають мільйон у рік?

Дружина заспокоює письменника, з турботою гладячи його долонею по волоссю.

– Ніде ліпше не буває, як у рідній світлиці, – патетично додає письменник, але поговорити про те, чому тоді він живе у чужій, не встигаємо: приходить Євген Чолій.

Голова Світового конгресу українців говорить довго. Зовні він зовсім не схожий на українця, та ще й говорить з виразним діаспорним акцентом. Наголошує, що питання Угоди про асоціацію між ЄС і Україною має вирішуватися на підставі довгострокових інтересів ЄС і України, а не дій сьогоднішньої влади.

– Ця угода не є питанням того, чи виконала Україна дев’ять чи одинадцять вимог ЄС. Український народ вже є європейським. Підписання угоди є тільки питанням політичної волі, – ділиться він думками з литовськими українцями. Ті у відповідь кивають.

– Найбільша користь для Європи – це те, що Україна буде в Європейському Союзі. Україна в ЄС – єдина запорука, що Росія не буде тією небезпечною імперією, якою вона була у минулому столітті, – говорить Чолій, запиваючи свою промову чорним чаєм.

За обговоренням поточних питань життя громади всі забувають про увімкнене на комп’ютері hromadske.tv, яке продовжує транслювати події з українського київського Майдану Незалежності. Голова Світового конгресу українців пропонує всім сфотографуватися на пам’ять про його візит у Литву. Жартує, що фото потрібне дружині, аби не запідозрила його у чомусь нехорошому під час подорожей. А в цей час люди в Україні стоять на Майдані, ще сподіваючись, що влада передумає і зробить крок назустріч Європі.

«Вас вітає Азія»

Багато українців переїхали до Литви ще за часів Радянського Союзу, а після здобуття Литовською Республікою незалежності стали її громадянами.

Ігор Іванець живе у Литві більше тридцяти років, і хоч каже, що сумує за Україною і часто їздить на Батьківщину, проте констатує: на українському кордоні Європа закінчується.

– Приїжджаєш на пункт перетину кордону «Рава-Руська» і стоїш там чотири години. Їдеш по Європі, а потім раптом – раз! – і тебе вітає Азія. Там написано «Вітає Україна!», але я читаю «Азія». Тому що треба довго стояти, знову паспорт діставати… То ще, на жаль, не Європа, – нарікає він.

Ігор Іванець констатує: на українському кордоні Європа закінчується

Пан Ігор – чоловік із сивим хвилястим волоссям, на вигляд йому років 50. Він зустрічає нас із колегою біля нової багатоповерхівки – управління Фонду держсоцстрахування. Ігор Іванець працює тут старшим інженером інформаційних систем, зараз у нього обідня перерва. На вулиці сніжить, тому ми заходимо у хол і сідаємо у крісла біля невеликого столу.

– Те, що зараз відбувається у Києві на Майдані Незалежності, мені нагадує роки, коли була проголошена незалежність Литви. Люди тоді стояли біля парламенту, палили вогнища, аби тільки вистояти, чекали, що от-от прийдуть танки. А після того була блокада, у місті не їздив жоден автомобіль. Чисте повітря, люди пішки ходять на роботу… – Згадує він, припускаючи, що такий же розвиток ситуації може чекати і на українську владу.

Каже, колись і не думав, що житиме у Литві, але так склалася доля. У Вільнюсі одружився з литовкою, має чотирьох уже дорослих дітей – двох доньок і двох синів. Згадує, що найважче після переїзду було вивчити литовську мову: на те, щоб почати вільно спілкуватися, у нього пішло п’ять років. Зі своїми дітьми намагався говорити українською від самого їхнього народження, возив до України в гості до своїх батьків. Тому мову вони знають добре, хоча й навчалися у литовській школі: української у Вільнюсі немає.

Пан Ігор – львів’янин за походженням, востаннє був у рідному місті місяць тому, тож добре помічає суттєві відмінності між Литвою й Україною.  Я цікавлюсь у нього, як загалом змінилося його життя після вступу Литви у Європейський Союз і чи потрібне членство в ЄС Україні. Відповідає, що хоч у громаді українців думки щодо цього різняться, але загалом більшість хотіла би бачити Україну частиною Європейського Союзу.

Греко-католицька церква Пресвятої трійці у Вільнюсі, збудована 1514 року, є ще одним осередком єднання української громади

Ігор говорить про те, що зі вступом Литви до ЄС в економічному плані мало що змінилося, але цей крок перш за все дав громадянам відчуття стабільності.

– Змінилось мислення людей. Вони стають інакшими. Чеснішими. Це саме не з’явиться, все відбувається поступово, – замислено промовляє українець.

За його словами, найкраще помітити зміни можна у двох сферах – освіті й медицині. Розповідає, що у Литві всі його діти вступали у виші без будь-яких хабарів і знайомств. Старша донька вже захистила докторську дисертацію, ще двоє дітей мають дипломи магістрів, а наймолодший син отримає диплом бакалавра.

Медициною у Литві взагалі неймовірно задоволений: на прийом до будь-якого спеціаліста можна записатися через інтернет.

– Тут зовсім інше життя, хоча наші країни були в одному союзі. Мені робили операцію, у мене була глаукома. І коли я розповідаю про це у Львові, мені не вірять, що я ні копійки не платив, – чоловік трохи стишує голос, наче намагаючись розібрати, чи вірю я йому. – А в Конституції України хіба не написано, що медицина безкоштовна?

– Написано, – погоджуюсь я.

– Зміни у Європейському Союзі іноді можуть бути зовні невидимими, але вони є, – резюмує він нашу розмову.

«Кому ми потрібні в Україні? Ми й тут нікому не потрібні, а там – і поготів»

Є у Вільнюсі і приклади того, як українці не тільки не розчиняються у литовському середовищі, але й створюють нові українські сім’ї. Пан Юрій Паньків та його дружина Ольга Кондрачук почали спілкуватися в українській громаді, яку відвідують уже близько двадцяти років. Хоча доти разом ходили на курси литовської мови, але з’ясували це вже після одруження.

Пан Юрій живе у Литві вже 45 років. За походженням він львів’янин, але переїхав  разом з родиною із Росії, а згодом знайшов роботу на заводі паливної апаратури у Вільнюсі. Зараз він уже на пенсії. Більше двадцяти років веде на литовському національному радіо україномовну програму «Калинові грона», двічі на місяць розповідаючи слухачам про видатні історичні події, видатних людей в Україні, про Україну у світі.

– Півгодини бреши, що хочеш, ніхто не контролює, – жартома розповідає про свою програму пан Юрій. – Хоч її називають програмою для українців, але то не так, тому що українці її переважно не слухають.

Цей невисокий чоловік з сивим волоссям і вусами зустрічає мене на Ратушній площі у центрі Вільнюса. Поки йдемо вузькими вуличками до нього у гості, розповідає про те, які зміни сталися у місті за останні роки. Квартира, у якій мешкає родина Паньківа, розташована неподалік від центру. Це помешкання з кількома кімнатами, радянськими меблями та вічним станом ремонту, однак не без своєрідного затишку. У сінях біля вікна висять грона свіжої калини.

Пан Юрій проводить мене довгим коридором на кухню, сідаємо за стіл. Поки розмовляємо, заходить темноволосий хлопчик із зошитом у руках, питає у чоловіка, як знайти корінь із дробу. Отримавши підказку, йде. Це – 13-річний Орест, син пана Юрія і пані Ольги. Юрій має ще двох синів від першого шлюбу, у його дружини теж є тридцятирічний син.

Орест добре розмовляє українською. Батько розповідає, що донедавна син учився в литовській школі, але через певні непорозуміння з адміністрацією його посеред року перевели у російську гімназію. У родині таким результатом задоволені, кажуть, що вчитися хлопцеві важче не стало: усі підручники написані литовською мовою, а вже відповідати на уроках може російською. Орест – активний, був старостою класу, вчиться у музичній школі, грає на гітарі.

Тим часом із роботи повертається пані Ольга – мила жінка років п’ятдесяти з темним волоссям до плечей. Вона працює менеджером у транспортній фірмі, що займається вантажними перевезеннями на залізниці. Жінка родом із Дніпропетровської області, у Литву переїхала тридцять два роки тому, вийшовши заміж за литовця. Через вісім років розлучилася, але залишилася жити у Вільнюсі.

Пані Ольга накриває на стіл, пригощає мене борщем. «Юрко варить, не я», – каже вона, усміхаючись до чоловіка. А він пропонує мені скуштувати домашнього хліба, який дружина пече сама.

Поки вечеряємо, говоримо про рівень життя у Литві. Ольга розповідає про те, що молоді люди не хочуть працювати за середню зарплату, яка становить 1000 літів (3000 гривень). Каже, її старший син Ігор працював у Франції, в Англії. Тепер, коли він повернувся у Литву, йому було важко знайти роботу, що відповідала б його запитам.

Сама пані Ольга отримує 1800 літів на місяць, але це сума з усіма нарахуваннями, вислугою років – вона 23 роки працює на одному місці. Пан Юрій отримує 1100 літів пенсії, маючи 40 років трудового стажу. Мінімальна ж пенсія  у Литві становить 814 літів.

Комунальні послуги у Литві дорогі: щомісячно родина Паньківа витрачає на квартплату та опалення у середньому 700 літів. Кажуть, узимку рахунки за опалення можуть сягати 1000 літів, тому сім’я уклала договір із теплопостачальним підприємством і виплачує по 416 літів щомісячно впродовж року. Кажуть, так набагато легше, менше б’є по сімейному бюджету.

– У нас пенсія йде на харчування, 700 літів ми платимо за квартиру, а решта залишається на життя. Але уявіть, що молода людина отримує 1800 літів. Третина від цієї суми відраховується на податки, 700 літів – за комунальні послуги, і лишається 500. Спробуйте на такі гроші пожити, – скаржиться пані Ольга.

Родина Паньків-Кондрачук з’явилася саме завдяки громаді

Ми переходимо у велику кімнату, я сідаю у крісло біля круглого столу. Пані Ольга тим часом дістає чайний сервіз, накриває на стіл. У кімнаті стоїть піаніно, біля стіни – дошка для прасування із сучасною праскою. Пані Ольга наливає мені у чашку завареного кримського трояндового чаю. Питаю, чи родина якось відчула на собі те, що Литва стала членом Європейського Союзу.

– Абсолютно не помітно, – каже пан Юрій, який у цей час повертається з кухні, куди ходив за цукром.– Кожна людина так і живе, як жила раніше. Єдине, що дійсно: куди хочеш, туди й їдь.

–  Абсолютно – додає його дружина. – Розумієте, це все на рівні державному. Вони там бігають, трясуться, а литовці…  Правда, литовців тут майже не залишилося, їх зараз більше виїхало за кордон, ніж у Сибір їх вивезли за часів радянської окупації.

У кімнату заходить Орест, мати кличе його: «Орчику, йди сюди, сідай біля мене». Запитую, чи родина ніколи не думала переїхати назад в Україну. Відламуючи шматочок свого «фірмового» моркв’яного пирога, пані Ольга каже: коли побут уже облаштований, то важко створити такий самий затишок в іншому місці. Чоловік її підтримує, каже, що переїжджати треба у молодому віці.

– Та й кому ми там потрібні? Ми й тут нікому не потрібні, а там – поготів, – каже він. А тринадцятирічний Орест по-дорослому додає, що їхню квартиру зараз вигідно не продаси…

Матеріал підготовано в межах спільного проекту Школи міжнародної журналістики та www.mymedia.org.ua (проект, що його впроваджує NIRAS/ВВС за фінансової підтримки Danida).

Фото - inspired.com.ua, Елена Марченко

 

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *