Статьи

Межа між демократією та анархією – хитка, особливо в українському суспільстві після Майдану. Бездіяльність влади змушує людей не вичікувати, а діяти самостійно. Проте в умовах війни із зовнішнім ворогом повна автономність неможлива – потрібен діалог.

ДИХАННЯ МАЙДАНУ

Після Майдану і початку воєнної агресії Росії громадянське суспільство почало діяти на багатьох рівнях, зокрема інформаційному, оборонному, соціальному. Зараз воно займається тим, на що не вистачило потужності влади: забезпечення армії, допомога біженцям. Це речі, які не можуть чекати. Проте волонтерський рух не може замінити державу, а добровольчі батальйони – армію. 

«Революція знизу має перерости у революцію згори: законодавче втілення у конкретних реформах», – стверджує Олеся Яхно-Бєлковська, політичний експерт. Повного оновлення політичних еліт не відбулося. Власної мотивації влада не має – їй потрібен стимул. Тиск здійснюється з трьох напрямів: Євросоюз, зовнішня агресія Росії та громадськість. Суспільство у цьому контексті має особливу роль – діяти зсередини та реагувати невідкладно на всі тривожні меседжі. Лілія Шевцова, дослідник-політолог з Інституту Брукінгс, зауважує, що влада відчуває «дихання» Майдану. Саме воно мотивує і провокує політиків до дій. Вони бачать хиткість свого статусу, тож мають весь час балансувати, – помилка здатна поставити крапку у політичній кар’єрі.

«НЕПОЛІТИЧНІ СВОЇ ЛЮДИ»

На дії, що не відповідають очікуванням, суспільство відповідає актами «прямої дії», як визначає Михайло Мінаков, президент Фонду якісної політики. Впливовість громадських організацій змусила найпотужніші олігархічні групи змінити стратегію ігнорування громадського сектора і почати проекти зі створення мережі лояльних добровольчих батальйонів, груп прямої дії, мереж втручання у вибори тощо. 

Відповідно, суспільство вийшло на новий, політичний рівень. І цим створило загрози для політичного устрою, який виявився не готовим до такого «вторгнення на свою територію». Аби партійні списки на парламентських виборах мали електоральний успіх, керівники політичних сил мусили скласти їх за принципом обов’язкового включення «кілька впізнаваних героїв для народу». 

Так, вихід було знайдено, – показові процеси залучення громадськості у політичну діяльність. Про це свідчать, зокрема, «люди Майдану» та комбати у новому парламенті: Михайло Гаврилюк, Володимир Парасюк, Семен Семенченко та інші. Вони не є політично сильними гравцями у владі. Ба навіть більше – як правило, крім популістських закликів «хочемо змінити країну», вони не мають конкретного плану дій. Проте їхня присутність в уряді зменшує дистанцію між суспільством та владою. Зрештою, «влада стає ближчою». Інша справа, що левова частка представленого у владі «суспільства» не є конкурентноспроможними у прийнятті політичних рішень.

ПРЯМИЙ ДІАЛОГ

Прямих механізмів впливу простих людей на владу досі немає. Олег Слабоспицький, активіст Громадського сектора Євромайдану, відчуває в цьому загрозу для оптимістичного сценарію розвитку України. Коли суспільство не бачить реакції на свої вимоги, воно вдається до радикальних кроків (на кшталт спалення парканів на незаконних забудовах, «сміттєвої люстрації» держслужбовців). Такі дії, як правило, націлені на конструктивну реакцію влади, є емоційним поштовхом, хоч самостійно й не мають політичної сили. Звісно, паркани відбудовують знову, а політики вилазять зі смітників і йдуть керувати державою. Проте емоція вже надіслана і чекає на реакцію влади. І якщо найближчим часом не відбудеться конструктивного діалогу між урядом і суспільством, поведінка активістів перейде у більш радикальну фазу, зауважує активіст. 

Аби уникнути неконтрольованої радикалізації суспільства, потрібно відновити систему противаг і балансів. «Громадянський сектор має повернутися до своєї царини. Проте політики, державні службовці і корпоративний сектор мають бути під наглядом», – додає Михайло Мінаков. Інтереси, прагнення і вимоги громадян вже не можуть бути обстояні виключно громадським сектором.

Очевидно, що Україна в умовах війни не витримає Майдану 3.0. Суспільство, навіть незважаючи на свою багатофункціональність, не має можливостей автономно приймати політичні рішення. Це прерогатива уряду, який наразі без впливу ззовні не є політично вмотивованим. Тож суспільство мотивує штучно – здійснює тиск і змушує до роботи, конструктивно лякаючи звільненням. Ба навіть політичною смертю.

Цей текст написано в межах Школи міжнародної журналістики «Україна після виборів: геополітичні стратегії», організатором якої була Школа журналістики Українського католицького університету за сприяння проекту Mymedia.org.ua

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Межа між демократією та анархією – хитка, особливо в українському суспільстві після Майдану. Бездіяльність влади змушує людей не вичікувати, а діяти самостійно. Проте в умовах війни із зовнішнім ворогом повна автономність неможлива – потрібен діалог.

ДИХАННЯ МАЙДАНУ

Після Майдану і початку воєнної агресії Росії громадянське суспільство почало діяти на багатьох рівнях, зокрема інформаційному, оборонному, соціальному. Зараз воно займається тим, на що не вистачило потужності влади: забезпечення армії, допомога біженцям. Це речі, які не можуть чекати. Проте волонтерський рух не може замінити державу, а добровольчі батальйони – армію. 

«Революція знизу має перерости у революцію згори: законодавче втілення у конкретних реформах», – стверджує Олеся Яхно-Бєлковська, політичний експерт. Повного оновлення політичних еліт не відбулося. Власної мотивації влада не має – їй потрібен стимул. Тиск здійснюється з трьох напрямів: Євросоюз, зовнішня агресія Росії та громадськість. Суспільство у цьому контексті має особливу роль – діяти зсередини та реагувати невідкладно на всі тривожні меседжі. Лілія Шевцова, дослідник-політолог з Інституту Брукінгс, зауважує, що влада відчуває «дихання» Майдану. Саме воно мотивує і провокує політиків до дій. Вони бачать хиткість свого статусу, тож мають весь час балансувати, – помилка здатна поставити крапку у політичній кар’єрі.

«НЕПОЛІТИЧНІ СВОЇ ЛЮДИ»

На дії, що не відповідають очікуванням, суспільство відповідає актами «прямої дії», як визначає Михайло Мінаков, президент Фонду якісної політики. Впливовість громадських організацій змусила найпотужніші олігархічні групи змінити стратегію ігнорування громадського сектора і почати проекти зі створення мережі лояльних добровольчих батальйонів, груп прямої дії, мереж втручання у вибори тощо. 

Відповідно, суспільство вийшло на новий, політичний рівень. І цим створило загрози для політичного устрою, який виявився не готовим до такого «вторгнення на свою територію». Аби партійні списки на парламентських виборах мали електоральний успіх, керівники політичних сил мусили скласти їх за принципом обов’язкового включення «кілька впізнаваних героїв для народу». 

Так, вихід було знайдено, – показові процеси залучення громадськості у політичну діяльність. Про це свідчать, зокрема, «люди Майдану» та комбати у новому парламенті: Михайло Гаврилюк, Володимир Парасюк, Семен Семенченко та інші. Вони не є політично сильними гравцями у владі. Ба навіть більше – як правило, крім популістських закликів «хочемо змінити країну», вони не мають конкретного плану дій. Проте їхня присутність в уряді зменшує дистанцію між суспільством та владою. Зрештою, «влада стає ближчою». Інша справа, що левова частка представленого у владі «суспільства» не є конкурентноспроможними у прийнятті політичних рішень.

ПРЯМИЙ ДІАЛОГ

Прямих механізмів впливу простих людей на владу досі немає. Олег Слабоспицький, активіст Громадського сектора Євромайдану, відчуває в цьому загрозу для оптимістичного сценарію розвитку України. Коли суспільство не бачить реакції на свої вимоги, воно вдається до радикальних кроків (на кшталт спалення парканів на незаконних забудовах, «сміттєвої люстрації» держслужбовців). Такі дії, як правило, націлені на конструктивну реакцію влади, є емоційним поштовхом, хоч самостійно й не мають політичної сили. Звісно, паркани відбудовують знову, а політики вилазять зі смітників і йдуть керувати державою. Проте емоція вже надіслана і чекає на реакцію влади. І якщо найближчим часом не відбудеться конструктивного діалогу між урядом і суспільством, поведінка активістів перейде у більш радикальну фазу, зауважує активіст. 

Аби уникнути неконтрольованої радикалізації суспільства, потрібно відновити систему противаг і балансів. «Громадянський сектор має повернутися до своєї царини. Проте політики, державні службовці і корпоративний сектор мають бути під наглядом», – додає Михайло Мінаков. Інтереси, прагнення і вимоги громадян вже не можуть бути обстояні виключно громадським сектором.

Очевидно, що Україна в умовах війни не витримає Майдану 3.0. Суспільство, навіть незважаючи на свою багатофункціональність, не має можливостей автономно приймати політичні рішення. Це прерогатива уряду, який наразі без впливу ззовні не є політично вмотивованим. Тож суспільство мотивує штучно – здійснює тиск і змушує до роботи, конструктивно лякаючи звільненням. Ба навіть політичною смертю.

Цей текст написано в межах Школи міжнародної журналістики «Україна після виборів: геополітичні стратегії», організатором якої була Школа журналістики Українського католицького університету за сприяння проекту Mymedia.org.ua

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *