Статьи

Державні медіа у пострадянських країнах – найбільш дієві інструменти конструювання реальності. Події останніх трьох місяців не просто відкрили шанс для розвитку незалежного мовлення, а показали, що ці зміни необхідні задля збереження єдності країни. Чи пройде нова влада тест на демократію у запровадженні суспільного телерадіомовлення, звідки медіа братимуть гроші та чи готова громадськість платити за їх роботу та контролювати якість послуг?

Спершу починається інформаційна, а потім – реальна війна. Так було і в Криму. «Україна програла кримську кампанію тоді, коли почала дивитися російські серіали про російських солдат», – слушно відзначив художник Олександр Ройтбурд.

Вже два десятки років держава свято оберігає державні ЗМІ, пояснюючи це піклуванням про національні (розуміти – «власні») інтереси. Коли проти країни застосовується потужна пропаганда, яка не просто викривлює реальність, а призводить до реальних жертв, то слід не дискутувати, а вживати невідкладних заходів. Економічно і політично незалежне суспільне мовлення та невтручання в редакційну політику видаються найнеобхіднішою річчю.

Загальнонаціональне опитування, проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені  Ілька Кучеріва» та Київським міжнародним Інститутом соціології з 8 по 18 лютого 2014 року показало, що основним джерелом політичних новин для 78% жителів Східної та Південної України є російські телеканали. В Криму цей показник становив 28%. 19,6% українців отримують інформацію про події на Майдані з державного Першого національного, основною аудиторією якого є жителі південної України віком від 50 років. Більшість телеглядачів державного телеканалу зовсім не підтримують Майдан. На противагу цьому молоді інтернет-телеканали Gromadske.TV та Espreso.TV на двох мають 5% глядачів (їх основний вік – 18-39 років). Ініціатива журналістів зі створення українського громадського медіа поступово отримує підтримку все більшої частини суспільства.

Двадцятирічна спроба

Після скандального випадку, коли депутати від ВО «Свобода» змусили в. о. генерального директора НТКУ Олександра Пантелемонова написати заяву про звільнення, журналісти руху «Стоп цензурі» передали Олександру Турчинову лист з вимогами, частина з яких так чи інакше виконана. Зокрема призначено нового гендиректора НТКУ – Зураба Аласанію, спрощено доступ до публічної інформації через прийняття законопроекту 0947. Але основна вимога все ще не дотримана: ухвалення Закону «Про суспільне мовлення» і внесення змін до статуту Національної телекомпанії.  Сам Аласанія з цього приводу відзначив, що: «Поки в статуті компанії написано «державна» – головним її завданням залишається «висвітлення діяльності». І компанія, як і раніше, залишається на «ручному управлінні». Я змушений виконувати розпорядження КабМіну, якими б нерозумними вони не були».

У 1997 році ВРУ зробила широкий показовий жест – прийняла Закон України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України», щоправда для його впровадження потрібен був підпис Президента під додатковим законом, який так і не відбувся. Постанова ВРУ про телерадіоорганізацію суспільного мовлення України «Громадське Українське радіо і телебачення (ГУРТ)» не мала нічого спільного з громадським мовленням. А далі…були президентські вибори (під час яких державні телеканали ставали рупором «потрібних» кандидатів) та численні вимоги Ради Європи та Венеціанської комісії щодо необхідності розвитку в Україні незалежного мовлення.

Хто платить, той і замовляє музику

Суспільне мовлення тільки тоді є незалежним, коли йому гарантується відсутність політичного чи економічного втручання. Коли фінансування ЗМІ відбувається з державного бюджету, то громадянин, навіть за умови того, що він цими послугами не користується, зобов’язаний за них платити. Коли мовлення фінансується спонсорами, то суспільство сплачує за них як споживач – ціна на рекламу товару вкладена в ринкову загальну вартість. А якщо громадянин сплачує ліцензійний збір, то куди йдуть ці гроші?

Відповідь проста –  на утримання телеканалу, бо за такої умови набивання кишень акціонерами або власниками є неможливим.

Тому врешті-решт виявляється, що споживач повинен платити за послуги громадського мовлення з власної кишені. Найбільш очевидними прикладами цього є pay-per-view (платний погодинний або «попрограмний» перегляд контенту) або Pay-TV (цілком платний телеканал). Найуспішнішим прикладом фінансування мовлення виключно за рахунок абонентської плати є ВВС.

Така пряма споживацька система фінансування є розумною з точки зору стратегічного планування: власник впевнений в тому, що кошти будуть надходити вчасно, чого не можна сказати про державне забезпечення.

Але є одне але: важливо пам’ятати, що європейську практику треба застосовувати у відповідності до українських реалій – слід виробити таке суспільне мовлення, яке б не перетворилося на комерційний проект.

Крім того, розмір ліцензійного збору встановлюється з автоматичним перерахунком на інфляцію, але часто він не встигає за зростанням цін – фільми, трансляція спортивних матчів та інших подій стають дедалі дорожчими, відтак суспільний мовник часто стає неспроможний конкурувати з приватними каналами.

Незрозумілим залишається і те, яким чином відбуватиметься контроль за нечесними користувачами. Для цього потрібні не лише платоспроможність, а й самосвідомість і довіра до судової системи.

Саме тому абонентська плата вимушено стала не єдиним джерелом фінансування мовників. В більшості країн Західної Європи фінансування має змішаний характер: гроші, окрім того, надходять з реклами, щодо присутності якої  є певні обмеження та застереження.

Завуальованою формою реклами можна вважати і пожертви благодійників, які відшкодовую частину витрат на виготовлення передачі в обмін на їх ідентифікацію в програмі.

Оскільки в Україні активно розвиваються приватні телекомпанії, то ще одним додатковим варіантом фінансування може бути отримання грошей від приватних мовників, які одержують ліцензію та використовують частоти

Спільнокошт

Рік тому в Україні з’явилася платформа колективного фінансування нових проектів – «Спільнокошт». Він працює за принципом «все або нічого» – лише той проект, який збирає 100% необхідних грошей від доброчинців, отримує кошти на його реалізацію. Таким чином успішно профінансовано вже 24 ініціативи.

Прикладом однієї з успішних є Громадське телебачення, яке закінчує збирати кошти для забезпечення собі безперебійної роботи на 2014 рік. За 100 днів вони спромоглися зібрати більше 1200000 гривень із запланованого мільйону. Додатково Громадське шукає донорське фінансування свої проектів, спонсорів та розраховує на фінансування від реклами. А тим часом небайдужі продовжують підтримувати проект в міру своїх можливостей: «Я послав вам грошей (і буду слати ще) не тому, що вони в мене зайві, або задля винагороди, але задля того, щоб ні я, ні мої та чужі діти в цій країні ніколи не ховалися від влади. Своєю роботою ви це робите», – написав один із доброчинців.

Українці не просто заслуговують на краще телебачення без політично-іміджевого порядку денного, вони вже готові його підтримувати. Наступні кроки за державою.

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua. 
 
--------

Про автора

Маргарита Тулуп, народилася у Чернігові, студентка четвертого курсу спеціальності «Журналістика» Київського університету імені Б. Грінченка.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Державні медіа у пострадянських країнах – найбільш дієві інструменти конструювання реальності. Події останніх трьох місяців не просто відкрили шанс для розвитку незалежного мовлення, а показали, що ці зміни необхідні задля збереження єдності країни. Чи пройде нова влада тест на демократію у запровадженні суспільного телерадіомовлення, звідки медіа братимуть гроші та чи готова громадськість платити за їх роботу та контролювати якість послуг?

Спершу починається інформаційна, а потім – реальна війна. Так було і в Криму. «Україна програла кримську кампанію тоді, коли почала дивитися російські серіали про російських солдат», – слушно відзначив художник Олександр Ройтбурд.

Вже два десятки років держава свято оберігає державні ЗМІ, пояснюючи це піклуванням про національні (розуміти – «власні») інтереси. Коли проти країни застосовується потужна пропаганда, яка не просто викривлює реальність, а призводить до реальних жертв, то слід не дискутувати, а вживати невідкладних заходів. Економічно і політично незалежне суспільне мовлення та невтручання в редакційну політику видаються найнеобхіднішою річчю.

Загальнонаціональне опитування, проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені  Ілька Кучеріва» та Київським міжнародним Інститутом соціології з 8 по 18 лютого 2014 року показало, що основним джерелом політичних новин для 78% жителів Східної та Південної України є російські телеканали. В Криму цей показник становив 28%. 19,6% українців отримують інформацію про події на Майдані з державного Першого національного, основною аудиторією якого є жителі південної України віком від 50 років. Більшість телеглядачів державного телеканалу зовсім не підтримують Майдан. На противагу цьому молоді інтернет-телеканали Gromadske.TV та Espreso.TV на двох мають 5% глядачів (їх основний вік – 18-39 років). Ініціатива журналістів зі створення українського громадського медіа поступово отримує підтримку все більшої частини суспільства.

Двадцятирічна спроба

Після скандального випадку, коли депутати від ВО «Свобода» змусили в. о. генерального директора НТКУ Олександра Пантелемонова написати заяву про звільнення, журналісти руху «Стоп цензурі» передали Олександру Турчинову лист з вимогами, частина з яких так чи інакше виконана. Зокрема призначено нового гендиректора НТКУ – Зураба Аласанію, спрощено доступ до публічної інформації через прийняття законопроекту 0947. Але основна вимога все ще не дотримана: ухвалення Закону «Про суспільне мовлення» і внесення змін до статуту Національної телекомпанії.  Сам Аласанія з цього приводу відзначив, що: «Поки в статуті компанії написано «державна» – головним її завданням залишається «висвітлення діяльності». І компанія, як і раніше, залишається на «ручному управлінні». Я змушений виконувати розпорядження КабМіну, якими б нерозумними вони не були».

У 1997 році ВРУ зробила широкий показовий жест – прийняла Закон України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України», щоправда для його впровадження потрібен був підпис Президента під додатковим законом, який так і не відбувся. Постанова ВРУ про телерадіоорганізацію суспільного мовлення України «Громадське Українське радіо і телебачення (ГУРТ)» не мала нічого спільного з громадським мовленням. А далі…були президентські вибори (під час яких державні телеканали ставали рупором «потрібних» кандидатів) та численні вимоги Ради Європи та Венеціанської комісії щодо необхідності розвитку в Україні незалежного мовлення.

Хто платить, той і замовляє музику

Суспільне мовлення тільки тоді є незалежним, коли йому гарантується відсутність політичного чи економічного втручання. Коли фінансування ЗМІ відбувається з державного бюджету, то громадянин, навіть за умови того, що він цими послугами не користується, зобов’язаний за них платити. Коли мовлення фінансується спонсорами, то суспільство сплачує за них як споживач – ціна на рекламу товару вкладена в ринкову загальну вартість. А якщо громадянин сплачує ліцензійний збір, то куди йдуть ці гроші?

Відповідь проста –  на утримання телеканалу, бо за такої умови набивання кишень акціонерами або власниками є неможливим.

Тому врешті-решт виявляється, що споживач повинен платити за послуги громадського мовлення з власної кишені. Найбільш очевидними прикладами цього є pay-per-view (платний погодинний або «попрограмний» перегляд контенту) або Pay-TV (цілком платний телеканал). Найуспішнішим прикладом фінансування мовлення виключно за рахунок абонентської плати є ВВС.

Така пряма споживацька система фінансування є розумною з точки зору стратегічного планування: власник впевнений в тому, що кошти будуть надходити вчасно, чого не можна сказати про державне забезпечення.

Але є одне але: важливо пам’ятати, що європейську практику треба застосовувати у відповідності до українських реалій – слід виробити таке суспільне мовлення, яке б не перетворилося на комерційний проект.

Крім того, розмір ліцензійного збору встановлюється з автоматичним перерахунком на інфляцію, але часто він не встигає за зростанням цін – фільми, трансляція спортивних матчів та інших подій стають дедалі дорожчими, відтак суспільний мовник часто стає неспроможний конкурувати з приватними каналами.

Незрозумілим залишається і те, яким чином відбуватиметься контроль за нечесними користувачами. Для цього потрібні не лише платоспроможність, а й самосвідомість і довіра до судової системи.

Саме тому абонентська плата вимушено стала не єдиним джерелом фінансування мовників. В більшості країн Західної Європи фінансування має змішаний характер: гроші, окрім того, надходять з реклами, щодо присутності якої  є певні обмеження та застереження.

Завуальованою формою реклами можна вважати і пожертви благодійників, які відшкодовую частину витрат на виготовлення передачі в обмін на їх ідентифікацію в програмі.

Оскільки в Україні активно розвиваються приватні телекомпанії, то ще одним додатковим варіантом фінансування може бути отримання грошей від приватних мовників, які одержують ліцензію та використовують частоти

Спільнокошт

Рік тому в Україні з’явилася платформа колективного фінансування нових проектів – «Спільнокошт». Він працює за принципом «все або нічого» – лише той проект, який збирає 100% необхідних грошей від доброчинців, отримує кошти на його реалізацію. Таким чином успішно профінансовано вже 24 ініціативи.

Прикладом однієї з успішних є Громадське телебачення, яке закінчує збирати кошти для забезпечення собі безперебійної роботи на 2014 рік. За 100 днів вони спромоглися зібрати більше 1200000 гривень із запланованого мільйону. Додатково Громадське шукає донорське фінансування свої проектів, спонсорів та розраховує на фінансування від реклами. А тим часом небайдужі продовжують підтримувати проект в міру своїх можливостей: «Я послав вам грошей (і буду слати ще) не тому, що вони в мене зайві, або задля винагороди, але задля того, щоб ні я, ні мої та чужі діти в цій країні ніколи не ховалися від влади. Своєю роботою ви це робите», – написав один із доброчинців.

Українці не просто заслуговують на краще телебачення без політично-іміджевого порядку денного, вони вже готові його підтримувати. Наступні кроки за державою.

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua. 
 
--------

Про автора

Маргарита Тулуп, народилася у Чернігові, студентка четвертого курсу спеціальності «Журналістика» Київського університету імені Б. Грінченка.
Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *