Статьи

Підібрана посмішка,  рівний подих, чітка дикція і строгий піджак – ось задерев’яніле бачення журналіста. І це тільки бачення, без суті сказаного. Мені здавалось у дитинстві, що саме це є журналіст. Гарна тьотя чи дядя, що гарно говорять із дерев’яної коробки. Що саме вони говорять я ще не сприймала. Але чітко розуміла, що вони десь далеко.

Таке сприйняття породило ставлення до журналіста як чогось дуже і дуже важливого. Коли журналіст з’являється серед натовпу із мікрофоном всі починають перешіптуватись і тикати пальцем: «Ви бачите-бачите, там той журналіст, що на тому каналі файно говорив». І саме цей факт (а правильніше  один із фактів) віддаленості журналіста від народу викликає потребу в суспільному мовленні. 

Так, основна мета суспільного мовлення – служити суспільству, бути підзвітним йому, та не бути залежним від окремих осіб. Одна із переваг громадського мовлення і полягає  у тому, що воно незалежне. Але тільки наближеність до людини  передує служінню. Буває, що ти перших кілька хвилин розглядаєш у що вбраний ведучий. І не факт, що будеш вслухатись у суть говоріння.
 
Ілюстрація Наталії Роп
 
Журналіст повинен бути мов сусід за тином, який ділиться останніми новинами (та не дай Боже плітками!). А сусід  який? Природній, простий і без салонної укладки. Такий сусід вислухає, порадить і підкаже куди іти. Він не буде боятись перед камерою почухати лоба, коли свербить і питати у політика ще 125 раз, поки не отримає зрозумілої відповіді. Такому сусіду ти довірятимеш, бо знаєш, що він  так само незалежний від чиновника, як і ти.  Який йому сенс грати під політичну дудку?
 
Тому простий журналіст (мов той сусід) повинен бути частиною системи суспільного мовлення. Про яку зараз і поговоримо.
 
Досі в Україні  суспільного мовлення не було. І таких журналістів не було. На щастя, з’явились разом із Громадським телебаченням. У нашій історії  були тільки спроби запровадити закон про Суспільне мовлення, і тільки.  Щось намагались – намагались, та не спромоглись. Вікіпедія пише, що ще від 1997 року намагаються ввести суспільне мовлення. Тоді ухвалили  закон про суспільно-правове мовлення в Україні (але не ввели у дію). Знову ж таки намагались за часів Ющенка, а потім навіть і за Януковича. Законопроект про Суспільне мовлення у роки правління Януковича мав бути практично тим самим, що і державна телерадіокомпанія. Але і то нещастя теж не запровадили.
 
Сьогодні ми на шляху вже до реального створення суспільного мовлення,  а не просто балаканини
Адже президентом НТКУ є Зураб Аласанія. І це багато про що говорить.
 
Тому, систему громадського мовлення бачу такою:
  • всеукраїнська розгалужена сітка мовлення;
  • фінансована з абонплати, незалежних інвесторів і міжнародних грантів;
  • люстрована від журналістів, що прогнулись під минулою системою;
  • картинка журналіста максимально наближена до реального життя;
  • гуманне наповнення ефіру, зважаючи на нацменшини України;
  • контакт глядачів із журналістами через спеціальний сайт для розгляду проблемних питань;
  • нагляд за мовленням спеціальної незалежної групи, склад якої визначає суспільство;

Ось це тільки начерк системи. Насправді, щоб її сформувати потрібно величезне коло експертів. Зважити всі суперечності і забезпечити основне – незалежність.

Чому досі цього не створено? Кажуть, народ має таких правителів, на яких заслуговує. Так само із мовленням. Воно продажне. Люди теж дають хабарі. Навіть простий приклад, коли студент бігає за викладачем, щоб заплатити, бо прогуляв весь семестр. Відчувається, що останнім часом суспільство переродилось. Стало громадянським. То ж чому б не народитись і громадському мовленню?
 

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

------------------

Про автора

Наталія Роп - студентка 3 курсу факультету журналістики Національного університету «Львівська політехніка».

 

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Підібрана посмішка,  рівний подих, чітка дикція і строгий піджак – ось задерев’яніле бачення журналіста. І це тільки бачення, без суті сказаного. Мені здавалось у дитинстві, що саме це є журналіст. Гарна тьотя чи дядя, що гарно говорять із дерев’яної коробки. Що саме вони говорять я ще не сприймала. Але чітко розуміла, що вони десь далеко.

Таке сприйняття породило ставлення до журналіста як чогось дуже і дуже важливого. Коли журналіст з’являється серед натовпу із мікрофоном всі починають перешіптуватись і тикати пальцем: «Ви бачите-бачите, там той журналіст, що на тому каналі файно говорив». І саме цей факт (а правильніше  один із фактів) віддаленості журналіста від народу викликає потребу в суспільному мовленні. 

Так, основна мета суспільного мовлення – служити суспільству, бути підзвітним йому, та не бути залежним від окремих осіб. Одна із переваг громадського мовлення і полягає  у тому, що воно незалежне. Але тільки наближеність до людини  передує служінню. Буває, що ти перших кілька хвилин розглядаєш у що вбраний ведучий. І не факт, що будеш вслухатись у суть говоріння.
 
Ілюстрація Наталії Роп
 
Журналіст повинен бути мов сусід за тином, який ділиться останніми новинами (та не дай Боже плітками!). А сусід  який? Природній, простий і без салонної укладки. Такий сусід вислухає, порадить і підкаже куди іти. Він не буде боятись перед камерою почухати лоба, коли свербить і питати у політика ще 125 раз, поки не отримає зрозумілої відповіді. Такому сусіду ти довірятимеш, бо знаєш, що він  так само незалежний від чиновника, як і ти.  Який йому сенс грати під політичну дудку?
 
Тому простий журналіст (мов той сусід) повинен бути частиною системи суспільного мовлення. Про яку зараз і поговоримо.
 
Досі в Україні  суспільного мовлення не було. І таких журналістів не було. На щастя, з’явились разом із Громадським телебаченням. У нашій історії  були тільки спроби запровадити закон про Суспільне мовлення, і тільки.  Щось намагались – намагались, та не спромоглись. Вікіпедія пише, що ще від 1997 року намагаються ввести суспільне мовлення. Тоді ухвалили  закон про суспільно-правове мовлення в Україні (але не ввели у дію). Знову ж таки намагались за часів Ющенка, а потім навіть і за Януковича. Законопроект про Суспільне мовлення у роки правління Януковича мав бути практично тим самим, що і державна телерадіокомпанія. Але і то нещастя теж не запровадили.
 
Сьогодні ми на шляху вже до реального створення суспільного мовлення,  а не просто балаканини
Адже президентом НТКУ є Зураб Аласанія. І це багато про що говорить.
 
Тому, систему громадського мовлення бачу такою:
  • всеукраїнська розгалужена сітка мовлення;
  • фінансована з абонплати, незалежних інвесторів і міжнародних грантів;
  • люстрована від журналістів, що прогнулись під минулою системою;
  • картинка журналіста максимально наближена до реального життя;
  • гуманне наповнення ефіру, зважаючи на нацменшини України;
  • контакт глядачів із журналістами через спеціальний сайт для розгляду проблемних питань;
  • нагляд за мовленням спеціальної незалежної групи, склад якої визначає суспільство;

Ось це тільки начерк системи. Насправді, щоб її сформувати потрібно величезне коло експертів. Зважити всі суперечності і забезпечити основне – незалежність.

Чому досі цього не створено? Кажуть, народ має таких правителів, на яких заслуговує. Так само із мовленням. Воно продажне. Люди теж дають хабарі. Навіть простий приклад, коли студент бігає за викладачем, щоб заплатити, бо прогуляв весь семестр. Відчувається, що останнім часом суспільство переродилось. Стало громадянським. То ж чому б не народитись і громадському мовленню?
 

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

------------------

Про автора

Наталія Роп - студентка 3 курсу факультету журналістики Національного університету «Львівська політехніка».

 

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *