Статьи

Інколи мені здається, що всі проблеми українців починаються там, де закінчується доступ до інформації, бо ми маємо можливості знати все, що нам потрібно у певний момент часу. Тому й влада завжди погана, бо ніхто не знає яка вона є і як її можна було б змінити, роботою незадоволені, але не завжди розумієм як знайти іншу, багато людей виїжджають за кордон, не усвідомлюючи насправді, що там їх може чекати, погодою ми в принципі ніколи не задоволені, бо прогнозам ми не віримо, та ще й життя тяжке, бо не не берем до уваги тих людей, яким буває ще гірше.

Можливо я зараз перебільшу роль журналістів, але мені здається, що якби всі завжди професійно, якісно і об’єктивно виконували свою роботу, то цих проблем би можна було уникнути. Якби загальнонаціональні мовники чи видання керувалися принципами якими мала би  керуватися справжня журналістика( об’ктивністю, незаангажованістю, правдивістю, місійністю), то ймовірно ми б не так багато років прожили тільки у формально незалежній країні. Можливо не було б при владі людей, які виточили майже усі соки з народу і допивають вже останню кров з України. Може б ми не знали хто такі тітушки. Не ворогувала  би одна половина України з іншою, бо на одній живуть «бандерівці», а на іншій - «москалі». Може Крим був би процвітаючою українською територією, і ми б не оплакували сотні життів, які загинули за те, щоб в майбутньому вже все було по -іншому …

Такий великий вступ і так багато значень «якби» в попередніх абзацах використовую тому, щоб підкреслити важливість створення суспільного мовлення, про яке йтиметься далі…

Отож, суспільне мовлення в Україні -  це рятівний круг, який витягне нас з інформаційної прірви, з штучноствореної ворожнечі, з хаосу фейкових новин, перекручених повідомлень і дешевої джинси.

Свою історію в Україні воно почало ще в 1997 році, коли голова парламенту О. Мороз підписав постанову «Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України».

З того часу відбулося багато обговорень цього проекту, дискусій, доопрацювань, неодноразове неприйняття Верховною Радою закону «Про суспільне мовлення», переписано концепцій і постанов - але результату до цього часу так і не принесло. Останній раз парламент України не прийняв закон «Про суспільне мовлення» 17 вересня 2013 року. Згідно з цим законом суспільна телерадіокомпанія мала управлятися Наглядовою радою, бути підзвітною кабінету міністрів і фінансуватися з державного бюджету, а ще сповідувати принципи об’єктивності, незалежності та прозорості. Хіба не щось схоже на Перший національний, а що ми маємо насправді?  Ми не живемо в Канаді чи Бельгії, в яких суспільне мовлення фінансоване державою буде нести всю повноту функцій суспільного. Ми в Україні, і у нас держава звикла втручатись усюди, де можна здійснювати вплив. Над нами ще дуже тяжкий тягар радянщини і контролю висить. Тому залишається або міняти систему, або умови функціювання суспільного мовлення. А ще краще одне й інше.

 Сьогодні Україна дойшла до стану, коли створення незалежного джерела інформації за важливістю стає на рівні проведення економічної реформи.

Зараз вже діє прототип суспільного мовлення в образі Громадського ТБ. Але яким би воно не було добрим й професійним, його все одно не може дивитися широке коло споживачів. Адже транслюється воно тільки в інтернеті, а доступ до інтернету все ще є недоступним багатьом людям в Україні.

Дозволю собі дати свободу роздумам і напишу якою я бачу структуру суспільного мовлення.

Нам потрібний мовник, який би могли дивитися усі, хто має всього лиш телевізор; якому би довіряли, як дехто довіряє плюсам або Інтеру; яке би мало незаплямовану репутацію і повагу в суспільстві. Журналісти мусять тоді розуміти усю відповідальність, яка на них покладена.

Нам потрібне телебачення яке би не залежало від держави, не було комерційним і нецікавим для рекламодавців. І якщо виникає стільки проблем створення його на базі Першого національного, то може взагалі відмовитись від цієї затії? Просто ліквідувати державний канал, а замість нього з чистого листка створити назележне телебачення. І не треба розказувати про втрачені зусилля, робочі місця і таке інше -  немає безболісної терапії.

Управління суспільним каналом має здійснюватись одним органом, до якого би входили громадські активісти, політики, медіаексперти, соціологи, журналісти, фінансисти, представники національних меншин. Він був би підзвітний тільки суспільству, ні в якому разі владі чи комусь іншому. Бо в попередньому пректі про суспільне мовлення система управління була дуже складна і громадна: законодавчим органом була Наглядова рада, виконавчим - Правління, все провіряла і стежила за фінансами ревізійна комісія. Така побудова потребує багато ресурсів, як людських, так і фінансових. А нам потрібне просте, прозоре і незалежне правління.

Керуючий орган  і провадив би усю політику, визначав потреби та шляхи розвитку суспільного мовлення. Паралельно створити комісію, яка би контролювала і провіряла усю цю діяльність. В разі порушень виносила би усе на суспільний осуд і вирішувала як здійснювати покарання ( штраф, стягування, заборона подальшої діяльності, подання в прокуратуру). Має сформуватися принцип в журналістів, що за брехню і перекручування потрібно буде відповідати.

Щодо структури, то  пропоную створити один загальнонаціональний канал, а інші реформувати на базі місцевих – районних чи обласних. Це буде достойне реанімування давно вмираючого телебачення. Воно ж також фінансується з наших податків, тобто з державного бюджету, але зараз реальної користі суспільству приносить мало: є абсолютно не конкурентноспроможним перед загальноукраїнськими телеканалами, мовлення сухе, неякісне і заангажоване. Нічого іншого, як збитку державному бюджету воно не дає.

Тому можна ці канали перетворити на суспільні місцевого значення, з такою самою структурою, принципами , фінансуванням, як і всеукраїнські. Змінити керівництво, склад редакції, забезпечити якісною технікою – тоді вже можна буде сподіватися на якісні новини і незалежне телебачення.

Тепер щодо наповнення суспільного мовника. Контент повинен бути спрямований не тільки на інформування чи аналіз, а й  на об’єднання суспільства, на розвінчування тих стереотипів, які так глибоко вкоренилися у свідомості, на спростування тих міфів, які так сильно намагається нам нав’язати російська пропаганда. Серед того всього інформаційного бруду, має звучати прозора аналітика, незалежне трактування і бачення.  Сітку програм формувати так, щоб було цікаво дивитися всім поколінням, представникам різних соціальних статусів і професій. Без політичного втручання і агітації, а тільки те, що затребує суспільство.

Звісно ці думки є дуже ідеалізовані, на практиці все не буде так легко і просто, як на папері. Для того, щоб усе увійшло у своє русло потрібен час, дотації держави та терпіння і розуміння суспільства. Але тільки створення суспільного мовлення дасть нам хоч якусь ясність в інформаційному просторі і може в майбутньому відверне нас від катастрофи, яку ми переживаємо зараз. І зрештою, щоб там не було - ми заслуговуємо на правду.

------

Про автора

Іванна Салига, студентка 3 курсу Львівської політехніки, факультет журналістики.

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Інколи мені здається, що всі проблеми українців починаються там, де закінчується доступ до інформації, бо ми маємо можливості знати все, що нам потрібно у певний момент часу. Тому й влада завжди погана, бо ніхто не знає яка вона є і як її можна було б змінити, роботою незадоволені, але не завжди розумієм як знайти іншу, багато людей виїжджають за кордон, не усвідомлюючи насправді, що там їх може чекати, погодою ми в принципі ніколи не задоволені, бо прогнозам ми не віримо, та ще й життя тяжке, бо не не берем до уваги тих людей, яким буває ще гірше.

Можливо я зараз перебільшу роль журналістів, але мені здається, що якби всі завжди професійно, якісно і об’єктивно виконували свою роботу, то цих проблем би можна було уникнути. Якби загальнонаціональні мовники чи видання керувалися принципами якими мала би  керуватися справжня журналістика( об’ктивністю, незаангажованістю, правдивістю, місійністю), то ймовірно ми б не так багато років прожили тільки у формально незалежній країні. Можливо не було б при владі людей, які виточили майже усі соки з народу і допивають вже останню кров з України. Може б ми не знали хто такі тітушки. Не ворогувала  би одна половина України з іншою, бо на одній живуть «бандерівці», а на іншій - «москалі». Може Крим був би процвітаючою українською територією, і ми б не оплакували сотні життів, які загинули за те, щоб в майбутньому вже все було по -іншому …

Такий великий вступ і так багато значень «якби» в попередніх абзацах використовую тому, щоб підкреслити важливість створення суспільного мовлення, про яке йтиметься далі…

Отож, суспільне мовлення в Україні -  це рятівний круг, який витягне нас з інформаційної прірви, з штучноствореної ворожнечі, з хаосу фейкових новин, перекручених повідомлень і дешевої джинси.

Свою історію в Україні воно почало ще в 1997 році, коли голова парламенту О. Мороз підписав постанову «Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України».

З того часу відбулося багато обговорень цього проекту, дискусій, доопрацювань, неодноразове неприйняття Верховною Радою закону «Про суспільне мовлення», переписано концепцій і постанов - але результату до цього часу так і не принесло. Останній раз парламент України не прийняв закон «Про суспільне мовлення» 17 вересня 2013 року. Згідно з цим законом суспільна телерадіокомпанія мала управлятися Наглядовою радою, бути підзвітною кабінету міністрів і фінансуватися з державного бюджету, а ще сповідувати принципи об’єктивності, незалежності та прозорості. Хіба не щось схоже на Перший національний, а що ми маємо насправді?  Ми не живемо в Канаді чи Бельгії, в яких суспільне мовлення фінансоване державою буде нести всю повноту функцій суспільного. Ми в Україні, і у нас держава звикла втручатись усюди, де можна здійснювати вплив. Над нами ще дуже тяжкий тягар радянщини і контролю висить. Тому залишається або міняти систему, або умови функціювання суспільного мовлення. А ще краще одне й інше.

 Сьогодні Україна дойшла до стану, коли створення незалежного джерела інформації за важливістю стає на рівні проведення економічної реформи.

Зараз вже діє прототип суспільного мовлення в образі Громадського ТБ. Але яким би воно не було добрим й професійним, його все одно не може дивитися широке коло споживачів. Адже транслюється воно тільки в інтернеті, а доступ до інтернету все ще є недоступним багатьом людям в Україні.

Дозволю собі дати свободу роздумам і напишу якою я бачу структуру суспільного мовлення.

Нам потрібний мовник, який би могли дивитися усі, хто має всього лиш телевізор; якому би довіряли, як дехто довіряє плюсам або Інтеру; яке би мало незаплямовану репутацію і повагу в суспільстві. Журналісти мусять тоді розуміти усю відповідальність, яка на них покладена.

Нам потрібне телебачення яке би не залежало від держави, не було комерційним і нецікавим для рекламодавців. І якщо виникає стільки проблем створення його на базі Першого національного, то може взагалі відмовитись від цієї затії? Просто ліквідувати державний канал, а замість нього з чистого листка створити назележне телебачення. І не треба розказувати про втрачені зусилля, робочі місця і таке інше -  немає безболісної терапії.

Управління суспільним каналом має здійснюватись одним органом, до якого би входили громадські активісти, політики, медіаексперти, соціологи, журналісти, фінансисти, представники національних меншин. Він був би підзвітний тільки суспільству, ні в якому разі владі чи комусь іншому. Бо в попередньому пректі про суспільне мовлення система управління була дуже складна і громадна: законодавчим органом була Наглядова рада, виконавчим - Правління, все провіряла і стежила за фінансами ревізійна комісія. Така побудова потребує багато ресурсів, як людських, так і фінансових. А нам потрібне просте, прозоре і незалежне правління.

Керуючий орган  і провадив би усю політику, визначав потреби та шляхи розвитку суспільного мовлення. Паралельно створити комісію, яка би контролювала і провіряла усю цю діяльність. В разі порушень виносила би усе на суспільний осуд і вирішувала як здійснювати покарання ( штраф, стягування, заборона подальшої діяльності, подання в прокуратуру). Має сформуватися принцип в журналістів, що за брехню і перекручування потрібно буде відповідати.

Щодо структури, то  пропоную створити один загальнонаціональний канал, а інші реформувати на базі місцевих – районних чи обласних. Це буде достойне реанімування давно вмираючого телебачення. Воно ж також фінансується з наших податків, тобто з державного бюджету, але зараз реальної користі суспільству приносить мало: є абсолютно не конкурентноспроможним перед загальноукраїнськими телеканалами, мовлення сухе, неякісне і заангажоване. Нічого іншого, як збитку державному бюджету воно не дає.

Тому можна ці канали перетворити на суспільні місцевого значення, з такою самою структурою, принципами , фінансуванням, як і всеукраїнські. Змінити керівництво, склад редакції, забезпечити якісною технікою – тоді вже можна буде сподіватися на якісні новини і незалежне телебачення.

Тепер щодо наповнення суспільного мовника. Контент повинен бути спрямований не тільки на інформування чи аналіз, а й  на об’єднання суспільства, на розвінчування тих стереотипів, які так глибоко вкоренилися у свідомості, на спростування тих міфів, які так сильно намагається нам нав’язати російська пропаганда. Серед того всього інформаційного бруду, має звучати прозора аналітика, незалежне трактування і бачення.  Сітку програм формувати так, щоб було цікаво дивитися всім поколінням, представникам різних соціальних статусів і професій. Без політичного втручання і агітації, а тільки те, що затребує суспільство.

Звісно ці думки є дуже ідеалізовані, на практиці все не буде так легко і просто, як на папері. Для того, щоб усе увійшло у своє русло потрібен час, дотації держави та терпіння і розуміння суспільства. Але тільки створення суспільного мовлення дасть нам хоч якусь ясність в інформаційному просторі і може в майбутньому відверне нас від катастрофи, яку ми переживаємо зараз. І зрештою, щоб там не було - ми заслуговуємо на правду.

------

Про автора

Іванна Салига, студентка 3 курсу Львівської політехніки, факультет журналістики.

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *