Статьи

 «Стабілізєц» по-українськи

 

За словами публіциста Миколи Рябчука у статті «Рік «реформаторів», або повний «стабілізєц», стабільність – це «фішка» крутих пацанів, однак їхнє недолуге несприйняття чи небажання сприйняття реальності призводить явно не до стабільності. Небажання розуміти свій народ і дослухатися до професіоналів, відбирати від своїх громадянe усе, що вони мають і на що мають право це давно не якась легенда, а чистої води факт. Правлячі кола в Україні, від початку здобуття її незалежності, намагалися контролювати медіапростір, і через свою недалекоглядність і уявити собі не могли, що скоро їм прийде повний «стабілізєц». І, власне, він прийшов.
 
ЗМІ, насправді, є різними і сказати, що всі вони подають інформацію неправдиво було б несправедливо. Як і кожна людина, журналісти намагаються заробляти чесно, не виходити за рамки моралі і своїх професійних обов’язків та правил. Але треба взяти й до уваги, що errare humanum est, тобто сумнівним є те, що кожен журналіст є високо моральною людиною і не вдасться до брехні заради певної вигоди. Інколи добре оплачувана робота стає вищою за національні чи чиїсь інтереси.  Варто також підкреслити, що на журналістів в Україні завжди здійснювався тиск, це ми бачили в ситуації із Гонгадзе і Чорновол, одна з яких мала трагічний кінець. Засобами масової інформації намагаються керувати, заставляти показувати інформацію, ставити акценти і наголоси так як це вигідно, перш за все, владі. У країні є різні групи впливу на медійний простір, вони створюють «картинку» для нас, глядачів, і формують наші уявлення та думки про ту чи іншу частину нашої ж з вами країни. Чим більше різних цих груп, тим більша імовірність існування різних ЗМІ, різних «картинок».
 
Нам потрібно обмежити ті різні групи впливу, які так чи інакше намагаються виживати в інформаційному просторі, насаджуючи «своє». Або ж підтримувати незалежні телевізійні ініціативи незалежних журналістів, створюючи конкурентні структури. І це, думаю,  зможе зупинити поширення не перевыреної чи неправдивої інформації, що по суті є брехнею. Ще Сартр висловився, що той хто бреше володіє повною істиною, а значить нею можна маніпулювати по-різному. Тим самим, кожен сам визначає, яке йому ЗМІ дивитися і підтримувати. І якщо, навіть, сказати: «На, дивись оце!», людина керуючись своїми особистими міркуваннями буде довіряти тому телемовленню, якому вона вважає за потрібне.  Та все ж, правда чи брехня, власні уподобання, думка більшості і суспільства, досвід і довіра професійності інших, усе це, і не тільки, формує культуру «споживання» інформаційного продукту в Україні. 
 
Мій друг з Дніпропетровська, котрий був і залишається активним учасником ЄвроМайдану у Києві, і до кривавих подій займався бібліотекою Майдану, розповів мені при зустрічі, що його бабуся, знаючи, що внук у Києві, плакала, коли переглядала канал «Інтер». Тоді він попросив бабцю дивитися новини «5 каналу», відтоді, вона не плаче. 
 
Знайома мого друга з Донецька, живе там від народження. Під час спілкування з нею через соціальні мережі про Майдан і Антимайдан, кілька місяців тому, у нас виникали конфлікти через інформацію, якою вона і ми володіли. Під час спільного обміну питань і різких відповідей, вона написала: «Як ви можете бути впевнені, що вас там теж не зомбують?».
 
Усі ці маленькі історії висвітлюють багато різних позицій якості телебачення і ЗМІ, і наводять нас на думку: «Як би ЗМІ  були непідвладні нікому, а висвітлювали б лише правду…то що б сталося? Чи була б «Небесна сотня»? Чи Схід і Південь України «спав» би? Чи й надалі тримався осторонь подій у Києві? І як саме відреагував би в умовах, коли в країні існувало б громадське телебачення?». Питання без відповіді. Натомість, на сьогодні актуальнішим питання: «А що далі?». А й справді, що далі з нашою державою, з нашою свободою, агресією сусіда і що з тими телеканалами, які доводять до сліз і змушують ставати ворогами добрих знайомих? Як далі працювати з думкою, що ЗМІ грає під дудочку «паханів», підіграють їм у їхніх «панятіях» і чи не краще відмовитися від цієї системи «чесних новин»? Чи не краще продовжити розширяти громадське телемовлення, тобто некомерційні проекти, які б контролювалися самим суспільством? 
 
Я ніколи не займалася гімнастикою зранку, мені було й не під силу вставати о 9-й, щоб прийти до тями. Але все тече, все змінюється. І з листопада змінилося практично все, країна запустилася по-іншому, вона розрослася до великого гіганта, що дихає і живе на повну. Країна стала суцільним вібруючим нервом: хто об’єднався навколо ідеї ЄС, хто навколо Антимайдану але ті, і ті були об’єднані. Кожен обрав свого героя, свій прапор і свій напрямок. Звички змінилися, старі правила замінились на нові, і я почала вставати о 9-й ранку задля того, щоб перевірити що все спокійно на Майдані, у моїй країні. Відтак «гімнастика» зранку стала реальністю, тільки в інформаційному плані.
 
Король умер, да здравствует король!
 
Старі механізми існування ЗМІ, їхні методи за якими вони керувалися «згори», подіуми для продажних «політиків», розпалювання ворожих настроїв у суспільстві через призму національної ідентифікації, брехливі репортажі – все це повинно витіснитись свіжим, багатогранним і широким плацдармом для громадського телебачення, для відкритої і чіткої системи подачі інформації,  інформації для громадян, про громадян і з громадянами.
 
У понятті «громадське» закладена сіль того, це велетенський простір перевіреної інформації, що не залежно від поглядів того, хто його дивиться, інформація існує у чистому вигляді, без маніпулятивних фарб і розмальовок. Тобто це такий собі сухий «несквік» інформації зранку на весь день,що подається глядачам і приймати його може будь-хто,  у кого виникає таке бажання 
Українська громадськість, на мою думку,  зросла до ролі наглядача і контролера, а не пасивного клієнта, котрий ковтає все, що йому дають і показують. Але чи змінилася наша культура вибору щодо ЗМІ, наші смаки до подачі інформації, чи вміємо ми розрізняти брехню від правди, чи вміли це робити? Чи можемо ми аналізувати подані факти, і наскільки добре ми це робимо? Багато запитань, сумнівів і мало відповідей. Ким є зараз новий глядач, котрий приходить з роботи додому, включає телеканал, програму новин ? І хто це «новий» глядач, чим відрізняється від «старого»? У будь-якому разі, ми знаємо, і погодиться з цим більшість, що потреба непідконтрольованих ЗМІ  в Україні зросла. 
 
Нестача правдивої інформації в Україні, як нестача свіжого повітря змушує шукати і те, і інше. Бо коли вам хочеться подихати свіжим повітрям ви що робите? – Правильно, їдете за місто. У ситуації із ЗМІ, те «свіже повітря» будуть створювати самотужки сміливці на зразок «Громадське ТБ»  і „GROMTV” чи такі як Інтернет-телебачення «Спільнобачення». Такими сміливими «першопрохідцями» впродовж кількох років були «ТВІ» і «5 канал», які всіляко заважали правлячій владі. То ж процес запустився, хто не встиг – доженіть!Озброїтись «середнім пальцем»!
 
Ні-ні, жахливих історій про «середні пальці» не буде, але от прогноз такого методу якраз вітається. Маю на увазі, що громадськість за кілька місяців дізналася про існування громадського телебачення, яке було не настільки поширеним серед населення країни. Їхній рейтинг чи пак популярність зросла саме завдяки їхньої місії в корені – це подача інформації у її чистому вигляді, репортажі та інтерв’ю на живо, трансляція «стрімів», винесення на розгляд різної  інформації, спростування брехні завдяки власним розслідуванням.
 
Прозорість і актуальність висвітлених подій та явищ в Україні громадськими незалежними просторами медій привернуло надзвичайно велику аудиторію. Тепер коли ЗМІ стає громадським, без всяких кольорів тої чи іншої політичної партії, необхідно створити  місце для таких «ноу-хау» в інформаційному просторі України
А це потребує змін і зміни полягають у ментальному і свідомому, у знищенні «совка» в головах державних посадовців і не тільки в їхніх. 
 
Крім усунення «лєнінів-сталінів» на початковому етапі, наступний крок мав би бути зробленим на державному рівні – це  «зелене світло» незалежним громадським ЗМІ. Багато країн, такі як Великобританія (BBC) чи  Німеччина (DieDeutcheWelle) давно практикує «громадське» у повному обсязі.  Вони працюють для громадян своєї країни, тримаючись на коштах тих самих споживачів їхніх інформаційних ресурсів, і абонементна плата («licensefee») не така вже й велика . В Україні також сформувалась така сітка «інформаційних сміливців» і впевнена, що українець може для себе вирішити чи платити йому за державне мовлення зі своєї кишені, яким маніпулюють наліво й направо чи все таки довіритись громадському, яке за кілька місяців показало свою професійність, і оплачувати їхню працю?
 
Наведемо приклад, за публікацією Watcher.com.ua – Інтернет-бізнес видання,«Громадське ТБ»  зібрало за 46 днів 1 млн. гривень (!) і це тільки іфів відкритики, і ніяких тобі «алігархав» і мутимільйонерів.Це засвідчило, що українці готові підтримувати некомерційні цікаві і незалежні теле-проекти і давно озброєні «середніми пальцями» на випадок, якщо якесь політичне «хамло» захоче тримати все у своїх руках і поширювати брехню у ЗМІ. Крім цього, необхідно дати повну свободу таким новим ЗМІ, однак важливо створити і орган який би був спостерігачем та за певних ситуацій порушення правил відкритості і доступу до правдивої інформації самими засобами мовлення та тиску з боку державних чи приватних структур, він би втручався задля врегулювання ситуації. Такий орган складався не тільки з професіоналів, але й з облич яким довіряють українці: Святослав Вакарчук, наприклад, чи Любомир Гузар.
 
Крім широкого і масштабного процесу розширення незалежних ЗМІ в Україні, є велика і реальна можливість створити на тих же нових каналах українські мультфільми, запустити потужну кампанію із трансляції українського документального фільму та художнього, і назавжди відмовитись від російських серіалів чи принаймні зменшити їх обсяг і запропонувати й своє. Це би був такий собі український плацдарм для поширення всього українського і не тільки. 
 
Така громадська ініціатива зможе ширше і без політичних, ідеологічних  нашарувань, шаблонів і іфів відкрити двері у світ міжкультурної України: ознайомити із нацменшинами, їхньою культурою і мовою тощо. Це дозволить вільно глянути на себе і довкола нас, ніби з висоти пташиного польоту, побачити Україну у всій їй притаманній колористиці. Такий медіа-продукт міг би широко використовуватись громадянами своєї країни, які б долучалися до його наповнення: дискусії актуальних питань чи невирішених проблем у суспільстві, це дозволило б згуртувати сили і створити свій Медійний Майдан. Можливо і тоді бабця з Дніпропетровська, Жмеринки, Стрия чи Коктебеля маючи достовірну інформацію не переживатимуть за своїх внуків і родичів зі Львова, Києва чи Острога. 

 

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

------------------

Про автора

Тетяна Бобик - студентка-історик четвертого курсу Українського католицького університету.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

 «Стабілізєц» по-українськи

 

За словами публіциста Миколи Рябчука у статті «Рік «реформаторів», або повний «стабілізєц», стабільність – це «фішка» крутих пацанів, однак їхнє недолуге несприйняття чи небажання сприйняття реальності призводить явно не до стабільності. Небажання розуміти свій народ і дослухатися до професіоналів, відбирати від своїх громадянe усе, що вони мають і на що мають право це давно не якась легенда, а чистої води факт. Правлячі кола в Україні, від початку здобуття її незалежності, намагалися контролювати медіапростір, і через свою недалекоглядність і уявити собі не могли, що скоро їм прийде повний «стабілізєц». І, власне, він прийшов.
 
ЗМІ, насправді, є різними і сказати, що всі вони подають інформацію неправдиво було б несправедливо. Як і кожна людина, журналісти намагаються заробляти чесно, не виходити за рамки моралі і своїх професійних обов’язків та правил. Але треба взяти й до уваги, що errare humanum est, тобто сумнівним є те, що кожен журналіст є високо моральною людиною і не вдасться до брехні заради певної вигоди. Інколи добре оплачувана робота стає вищою за національні чи чиїсь інтереси.  Варто також підкреслити, що на журналістів в Україні завжди здійснювався тиск, це ми бачили в ситуації із Гонгадзе і Чорновол, одна з яких мала трагічний кінець. Засобами масової інформації намагаються керувати, заставляти показувати інформацію, ставити акценти і наголоси так як це вигідно, перш за все, владі. У країні є різні групи впливу на медійний простір, вони створюють «картинку» для нас, глядачів, і формують наші уявлення та думки про ту чи іншу частину нашої ж з вами країни. Чим більше різних цих груп, тим більша імовірність існування різних ЗМІ, різних «картинок».
 
Нам потрібно обмежити ті різні групи впливу, які так чи інакше намагаються виживати в інформаційному просторі, насаджуючи «своє». Або ж підтримувати незалежні телевізійні ініціативи незалежних журналістів, створюючи конкурентні структури. І це, думаю,  зможе зупинити поширення не перевыреної чи неправдивої інформації, що по суті є брехнею. Ще Сартр висловився, що той хто бреше володіє повною істиною, а значить нею можна маніпулювати по-різному. Тим самим, кожен сам визначає, яке йому ЗМІ дивитися і підтримувати. І якщо, навіть, сказати: «На, дивись оце!», людина керуючись своїми особистими міркуваннями буде довіряти тому телемовленню, якому вона вважає за потрібне.  Та все ж, правда чи брехня, власні уподобання, думка більшості і суспільства, досвід і довіра професійності інших, усе це, і не тільки, формує культуру «споживання» інформаційного продукту в Україні. 
 
Мій друг з Дніпропетровська, котрий був і залишається активним учасником ЄвроМайдану у Києві, і до кривавих подій займався бібліотекою Майдану, розповів мені при зустрічі, що його бабуся, знаючи, що внук у Києві, плакала, коли переглядала канал «Інтер». Тоді він попросив бабцю дивитися новини «5 каналу», відтоді, вона не плаче. 
 
Знайома мого друга з Донецька, живе там від народження. Під час спілкування з нею через соціальні мережі про Майдан і Антимайдан, кілька місяців тому, у нас виникали конфлікти через інформацію, якою вона і ми володіли. Під час спільного обміну питань і різких відповідей, вона написала: «Як ви можете бути впевнені, що вас там теж не зомбують?».
 
Усі ці маленькі історії висвітлюють багато різних позицій якості телебачення і ЗМІ, і наводять нас на думку: «Як би ЗМІ  були непідвладні нікому, а висвітлювали б лише правду…то що б сталося? Чи була б «Небесна сотня»? Чи Схід і Південь України «спав» би? Чи й надалі тримався осторонь подій у Києві? І як саме відреагував би в умовах, коли в країні існувало б громадське телебачення?». Питання без відповіді. Натомість, на сьогодні актуальнішим питання: «А що далі?». А й справді, що далі з нашою державою, з нашою свободою, агресією сусіда і що з тими телеканалами, які доводять до сліз і змушують ставати ворогами добрих знайомих? Як далі працювати з думкою, що ЗМІ грає під дудочку «паханів», підіграють їм у їхніх «панятіях» і чи не краще відмовитися від цієї системи «чесних новин»? Чи не краще продовжити розширяти громадське телемовлення, тобто некомерційні проекти, які б контролювалися самим суспільством? 
 
Я ніколи не займалася гімнастикою зранку, мені було й не під силу вставати о 9-й, щоб прийти до тями. Але все тече, все змінюється. І з листопада змінилося практично все, країна запустилася по-іншому, вона розрослася до великого гіганта, що дихає і живе на повну. Країна стала суцільним вібруючим нервом: хто об’єднався навколо ідеї ЄС, хто навколо Антимайдану але ті, і ті були об’єднані. Кожен обрав свого героя, свій прапор і свій напрямок. Звички змінилися, старі правила замінились на нові, і я почала вставати о 9-й ранку задля того, щоб перевірити що все спокійно на Майдані, у моїй країні. Відтак «гімнастика» зранку стала реальністю, тільки в інформаційному плані.
 
Король умер, да здравствует король!
 
Старі механізми існування ЗМІ, їхні методи за якими вони керувалися «згори», подіуми для продажних «політиків», розпалювання ворожих настроїв у суспільстві через призму національної ідентифікації, брехливі репортажі – все це повинно витіснитись свіжим, багатогранним і широким плацдармом для громадського телебачення, для відкритої і чіткої системи подачі інформації,  інформації для громадян, про громадян і з громадянами.
 
У понятті «громадське» закладена сіль того, це велетенський простір перевіреної інформації, що не залежно від поглядів того, хто його дивиться, інформація існує у чистому вигляді, без маніпулятивних фарб і розмальовок. Тобто це такий собі сухий «несквік» інформації зранку на весь день,що подається глядачам і приймати його може будь-хто,  у кого виникає таке бажання 
Українська громадськість, на мою думку,  зросла до ролі наглядача і контролера, а не пасивного клієнта, котрий ковтає все, що йому дають і показують. Але чи змінилася наша культура вибору щодо ЗМІ, наші смаки до подачі інформації, чи вміємо ми розрізняти брехню від правди, чи вміли це робити? Чи можемо ми аналізувати подані факти, і наскільки добре ми це робимо? Багато запитань, сумнівів і мало відповідей. Ким є зараз новий глядач, котрий приходить з роботи додому, включає телеканал, програму новин ? І хто це «новий» глядач, чим відрізняється від «старого»? У будь-якому разі, ми знаємо, і погодиться з цим більшість, що потреба непідконтрольованих ЗМІ  в Україні зросла. 
 
Нестача правдивої інформації в Україні, як нестача свіжого повітря змушує шукати і те, і інше. Бо коли вам хочеться подихати свіжим повітрям ви що робите? – Правильно, їдете за місто. У ситуації із ЗМІ, те «свіже повітря» будуть створювати самотужки сміливці на зразок «Громадське ТБ»  і „GROMTV” чи такі як Інтернет-телебачення «Спільнобачення». Такими сміливими «першопрохідцями» впродовж кількох років були «ТВІ» і «5 канал», які всіляко заважали правлячій владі. То ж процес запустився, хто не встиг – доженіть!Озброїтись «середнім пальцем»!
 
Ні-ні, жахливих історій про «середні пальці» не буде, але от прогноз такого методу якраз вітається. Маю на увазі, що громадськість за кілька місяців дізналася про існування громадського телебачення, яке було не настільки поширеним серед населення країни. Їхній рейтинг чи пак популярність зросла саме завдяки їхньої місії в корені – це подача інформації у її чистому вигляді, репортажі та інтерв’ю на живо, трансляція «стрімів», винесення на розгляд різної  інформації, спростування брехні завдяки власним розслідуванням.
 
Прозорість і актуальність висвітлених подій та явищ в Україні громадськими незалежними просторами медій привернуло надзвичайно велику аудиторію. Тепер коли ЗМІ стає громадським, без всяких кольорів тої чи іншої політичної партії, необхідно створити  місце для таких «ноу-хау» в інформаційному просторі України
А це потребує змін і зміни полягають у ментальному і свідомому, у знищенні «совка» в головах державних посадовців і не тільки в їхніх. 
 
Крім усунення «лєнінів-сталінів» на початковому етапі, наступний крок мав би бути зробленим на державному рівні – це  «зелене світло» незалежним громадським ЗМІ. Багато країн, такі як Великобританія (BBC) чи  Німеччина (DieDeutcheWelle) давно практикує «громадське» у повному обсязі.  Вони працюють для громадян своєї країни, тримаючись на коштах тих самих споживачів їхніх інформаційних ресурсів, і абонементна плата («licensefee») не така вже й велика . В Україні також сформувалась така сітка «інформаційних сміливців» і впевнена, що українець може для себе вирішити чи платити йому за державне мовлення зі своєї кишені, яким маніпулюють наліво й направо чи все таки довіритись громадському, яке за кілька місяців показало свою професійність, і оплачувати їхню працю?
 
Наведемо приклад, за публікацією Watcher.com.ua – Інтернет-бізнес видання,«Громадське ТБ»  зібрало за 46 днів 1 млн. гривень (!) і це тільки іфів відкритики, і ніяких тобі «алігархав» і мутимільйонерів.Це засвідчило, що українці готові підтримувати некомерційні цікаві і незалежні теле-проекти і давно озброєні «середніми пальцями» на випадок, якщо якесь політичне «хамло» захоче тримати все у своїх руках і поширювати брехню у ЗМІ. Крім цього, необхідно дати повну свободу таким новим ЗМІ, однак важливо створити і орган який би був спостерігачем та за певних ситуацій порушення правил відкритості і доступу до правдивої інформації самими засобами мовлення та тиску з боку державних чи приватних структур, він би втручався задля врегулювання ситуації. Такий орган складався не тільки з професіоналів, але й з облич яким довіряють українці: Святослав Вакарчук, наприклад, чи Любомир Гузар.
 
Крім широкого і масштабного процесу розширення незалежних ЗМІ в Україні, є велика і реальна можливість створити на тих же нових каналах українські мультфільми, запустити потужну кампанію із трансляції українського документального фільму та художнього, і назавжди відмовитись від російських серіалів чи принаймні зменшити їх обсяг і запропонувати й своє. Це би був такий собі український плацдарм для поширення всього українського і не тільки. 
 
Така громадська ініціатива зможе ширше і без політичних, ідеологічних  нашарувань, шаблонів і іфів відкрити двері у світ міжкультурної України: ознайомити із нацменшинами, їхньою культурою і мовою тощо. Це дозволить вільно глянути на себе і довкола нас, ніби з висоти пташиного польоту, побачити Україну у всій їй притаманній колористиці. Такий медіа-продукт міг би широко використовуватись громадянами своєї країни, які б долучалися до його наповнення: дискусії актуальних питань чи невирішених проблем у суспільстві, це дозволило б згуртувати сили і створити свій Медійний Майдан. Можливо і тоді бабця з Дніпропетровська, Жмеринки, Стрия чи Коктебеля маючи достовірну інформацію не переживатимуть за своїх внуків і родичів зі Львова, Києва чи Острога. 

 

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

------------------

Про автора

Тетяна Бобик - студентка-історик четвертого курсу Українського католицького університету.
Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *