Статьи

Чому українське громадське телебачення ще досі на стадії «безпорадного немовляти»?

Проблема створення громадського мовлення в Україні підіймається за кожної нової влади. Почали ще в 90-х, продовжили за Ющенка, який багато наобіцяв, та ще більше не зробив, а перекинули на Януковича. Той в свою чергу – «говорили, балакали...» То що ж стоїть на заваді появі довгоочікуваному «телефеномену» в Україні?

На жаль, першим каменем спотикання  на стежці, що веде до омріяного громадського мовника, є нерозуміння суспільства доцільності функціонування такого типу ЗМІ. І правда, ми ж маємо і Перший національний, і СТБ, і «плюси». То чому ж питання саме громадського телебачення настільки резонансне?
 
В основу існування такого мовника покладено незалежність від державних і комерційних структур, тобто відсутність тиску «згори». Сучасні українські медіа-реалії демонструють ситуацію «хто платить, той і музику замовляє». Кожен ЗМІ певною мірою заангажований, висвітлює кожну ситуацію з тієї дзвіниці, з якої огляд кращий. Суспільне мовлення, наче супермен, має летіти на допомогу, виборюючи право населення на достовірну та об’єктивну інформацію, на право, яке мало б бути незаперечним принципом діяльності будь-якого медіа засобу.
 
Цікаво те, що у Великобританії, усім відомий канал BBC позиціонує себе саме як державне телебачення. Проте в Об’єднаного королівства трішки інакше уявлення про поняття «державного телемовника», ніж в українців. Якщо BBC є державним саме в тому сенсі, що мовить для держави, як об’єкта функціонування населення в її межах, то в Україні Перший національний є нічим іншим, як рупором влади. 
 
Дискусії щодо того, як саме має існувати громадське телебачення в Україні - на базі НТКУ, паралельно чи лише у віртуальному форматі, - досі не дали чіткої відповіді. Позиції щодо цього різні, думки хаотичні. Але чи зможе влада відмовитися від ручного пуделя, що крутиться і гавкає по команді?
З 1997 року законодавча база перебувала у зоні турбулентності, потрапляла у ями, потім важко спиналася на ноги та знову поверталося до «нульової точки». Було оприлюднено з десяток  концепцій, проведено круглі столи та подано кілька законопроектів, в яких пропонувались ті необхідні кроки для створення і розвитку громадського телебачення, який усі чекають і досі. Але все відбувалося по вже вивіреній схемі - там відхилили, там розглянули, тут вето наклали.
 
Проте події зими 2013-2014 років дали потужний поштовх для того бажаного суспільного творіння. Виникло одразу декілька таких інтернет-мовників: «ГромТВ», «Спільнобачення», «Hromadske TV». Найбільшого розголошення набула поява останнього. Ідея, яка виникла ще в червні 2013 року, реалізувалася наприкінці осені «м’ясистою» журналістською командою, в яку ввійшли деякі фахівці і з «TVi», і з «5 каналу». 
 
Все починалось досить непогано і десь за обрієм вже наче майорів переможний прапор звання українського громадського телеканалу. До студії запрошували гостей з різними позиціями і думками, використовували технології зв’язку по Skype з потрібними експертами, обстановка була невимушеною. І вона в певний момент стала настільки невимушеною, що «Hromadske TV» почало втрачати і без того невеличку аудиторію.
 
Журналісти повністю відсікали цензуру, дозволяли собі перебивати співрозмовників, якщо не погоджувалися з їхніми висловлюваннями, напруга зростала. І тут НТКУ вирішує домовитись зі Скрипіним та компанією щодо надання своїх частот для їхнього мовлення у визначені години. Уявіть, який шок пережили бабусі і дідусі, коли замість звичних радянських фільмів і вже знаних наперед новин, з’являється незрозуміла заставка, а у кадрах невідомі молоді амбітні обличчя. І як не намагався Андрій Сайчук, якому доручили провести перший ефір 2 березня, пояснити мету і цілі існування свого місця мовлення, аудиторія його не зрозуміла.
 
Наразі у «Hromadske TV» є цілком реальна перспектива стати тим самим суспільним телеканалом, на який так багато покладено сподівань щодо рятування українського медіа світу. Але куди ж без «але», і їх тут наразі аж занадто багато. Команда «Hromadske TV» має чітко означити свої позиції, прийняти внутрішній, орієнтований на успішний міжнародний досвід, статут, а не тільки хизуватися тим, що такий існує, і самі вони (канал) є, які так швидко отримали можливість широкого покриття, хай навіть на базі Першого національного.
 
Основна нагальна вимога – чітко слідувати етичним положенням. Хоч усі ці аспекти досягаються без особливих труднощів, найбільше питання постає з невизначеністю своєї аудиторії та фінансуванням.
 
Сказати, що інтернет-глядачі, які віддавали свою прихильність Скрипіну, Найєму та Кутєпову, трішки не співпадають з аудиторією УТ-1, не сказати нічого взагалі. Люди, між якими ціла прірва у методах виховання, системі цінностей та світу уявлень, не здатні порозумітися, тим паче сприймати однаковий контент
І, звісно, тема фінансування нерозривно пов’язана з тією самою аудиторією, цільовими глядачами. Як варіант, можливі певні державні субсидії. Але тут же ми стикаємося з недовірою населення, яке може сприйняти таке виділення бюджету, як спробу  перетворення громадського телебачення на новий УТ-1 з іншою назвою. Протилежна схема – пожертви громадян чи абонплата. Та всі ми чудово розуміємо, що ніхто з нас не готовий платити за отримання інформації. Жити «на халяву» завжди смачніше. Або ж, як альтернативний варіант – податок на телевізори чи рекламу. Він не великий, по гаманцю особливо не вдарить, проте дасть змогу функціонувати громадському телебаченню у більш-менш нормальних технічних умовах. 
 
Інше питання – чи погодяться журналісти «Hromadske TV», які отримають основний заробіток у розмірі не однієї і не двох тисяч одиниць іноземної валюти, працювати задарма, тобто на благо громадськості, та ще й дотримуватися етичних вимог…
 
-------

Про автора

Макаєва Олена, студентка IV курсу спеціальності "Журналістика" Київського університету імені Бориса Грінченка.
 
Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MEMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).
 
Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Чому українське громадське телебачення ще досі на стадії «безпорадного немовляти»?

Проблема створення громадського мовлення в Україні підіймається за кожної нової влади. Почали ще в 90-х, продовжили за Ющенка, який багато наобіцяв, та ще більше не зробив, а перекинули на Януковича. Той в свою чергу – «говорили, балакали...» То що ж стоїть на заваді появі довгоочікуваному «телефеномену» в Україні?

На жаль, першим каменем спотикання  на стежці, що веде до омріяного громадського мовника, є нерозуміння суспільства доцільності функціонування такого типу ЗМІ. І правда, ми ж маємо і Перший національний, і СТБ, і «плюси». То чому ж питання саме громадського телебачення настільки резонансне?
 
В основу існування такого мовника покладено незалежність від державних і комерційних структур, тобто відсутність тиску «згори». Сучасні українські медіа-реалії демонструють ситуацію «хто платить, той і музику замовляє». Кожен ЗМІ певною мірою заангажований, висвітлює кожну ситуацію з тієї дзвіниці, з якої огляд кращий. Суспільне мовлення, наче супермен, має летіти на допомогу, виборюючи право населення на достовірну та об’єктивну інформацію, на право, яке мало б бути незаперечним принципом діяльності будь-якого медіа засобу.
 
Цікаво те, що у Великобританії, усім відомий канал BBC позиціонує себе саме як державне телебачення. Проте в Об’єднаного королівства трішки інакше уявлення про поняття «державного телемовника», ніж в українців. Якщо BBC є державним саме в тому сенсі, що мовить для держави, як об’єкта функціонування населення в її межах, то в Україні Перший національний є нічим іншим, як рупором влади. 
 
Дискусії щодо того, як саме має існувати громадське телебачення в Україні - на базі НТКУ, паралельно чи лише у віртуальному форматі, - досі не дали чіткої відповіді. Позиції щодо цього різні, думки хаотичні. Але чи зможе влада відмовитися від ручного пуделя, що крутиться і гавкає по команді?
З 1997 року законодавча база перебувала у зоні турбулентності, потрапляла у ями, потім важко спиналася на ноги та знову поверталося до «нульової точки». Було оприлюднено з десяток  концепцій, проведено круглі столи та подано кілька законопроектів, в яких пропонувались ті необхідні кроки для створення і розвитку громадського телебачення, який усі чекають і досі. Але все відбувалося по вже вивіреній схемі - там відхилили, там розглянули, тут вето наклали.
 
Проте події зими 2013-2014 років дали потужний поштовх для того бажаного суспільного творіння. Виникло одразу декілька таких інтернет-мовників: «ГромТВ», «Спільнобачення», «Hromadske TV». Найбільшого розголошення набула поява останнього. Ідея, яка виникла ще в червні 2013 року, реалізувалася наприкінці осені «м’ясистою» журналістською командою, в яку ввійшли деякі фахівці і з «TVi», і з «5 каналу». 
 
Все починалось досить непогано і десь за обрієм вже наче майорів переможний прапор звання українського громадського телеканалу. До студії запрошували гостей з різними позиціями і думками, використовували технології зв’язку по Skype з потрібними експертами, обстановка була невимушеною. І вона в певний момент стала настільки невимушеною, що «Hromadske TV» почало втрачати і без того невеличку аудиторію.
 
Журналісти повністю відсікали цензуру, дозволяли собі перебивати співрозмовників, якщо не погоджувалися з їхніми висловлюваннями, напруга зростала. І тут НТКУ вирішує домовитись зі Скрипіним та компанією щодо надання своїх частот для їхнього мовлення у визначені години. Уявіть, який шок пережили бабусі і дідусі, коли замість звичних радянських фільмів і вже знаних наперед новин, з’являється незрозуміла заставка, а у кадрах невідомі молоді амбітні обличчя. І як не намагався Андрій Сайчук, якому доручили провести перший ефір 2 березня, пояснити мету і цілі існування свого місця мовлення, аудиторія його не зрозуміла.
 
Наразі у «Hromadske TV» є цілком реальна перспектива стати тим самим суспільним телеканалом, на який так багато покладено сподівань щодо рятування українського медіа світу. Але куди ж без «але», і їх тут наразі аж занадто багато. Команда «Hromadske TV» має чітко означити свої позиції, прийняти внутрішній, орієнтований на успішний міжнародний досвід, статут, а не тільки хизуватися тим, що такий існує, і самі вони (канал) є, які так швидко отримали можливість широкого покриття, хай навіть на базі Першого національного.
 
Основна нагальна вимога – чітко слідувати етичним положенням. Хоч усі ці аспекти досягаються без особливих труднощів, найбільше питання постає з невизначеністю своєї аудиторії та фінансуванням.
 
Сказати, що інтернет-глядачі, які віддавали свою прихильність Скрипіну, Найєму та Кутєпову, трішки не співпадають з аудиторією УТ-1, не сказати нічого взагалі. Люди, між якими ціла прірва у методах виховання, системі цінностей та світу уявлень, не здатні порозумітися, тим паче сприймати однаковий контент
І, звісно, тема фінансування нерозривно пов’язана з тією самою аудиторією, цільовими глядачами. Як варіант, можливі певні державні субсидії. Але тут же ми стикаємося з недовірою населення, яке може сприйняти таке виділення бюджету, як спробу  перетворення громадського телебачення на новий УТ-1 з іншою назвою. Протилежна схема – пожертви громадян чи абонплата. Та всі ми чудово розуміємо, що ніхто з нас не готовий платити за отримання інформації. Жити «на халяву» завжди смачніше. Або ж, як альтернативний варіант – податок на телевізори чи рекламу. Він не великий, по гаманцю особливо не вдарить, проте дасть змогу функціонувати громадському телебаченню у більш-менш нормальних технічних умовах. 
 
Інше питання – чи погодяться журналісти «Hromadske TV», які отримають основний заробіток у розмірі не однієї і не двох тисяч одиниць іноземної валюти, працювати задарма, тобто на благо громадськості, та ще й дотримуватися етичних вимог…
 
-------

Про автора

Макаєва Олена, студентка IV курсу спеціальності "Журналістика" Київського університету імені Бориса Грінченка.
 
Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MEMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).
 
Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.
Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *