Статьи
Чим відрізняється громадське мовлення від інших медіа?
 
Назвою? Статутом?
 
В історії часто трапляються випадки, коли назви не відповідають суті, правила залишаються на папері. «Народні підприємства» не є народними, державні структури здійснюють антидержавну політику, правоохоронні органи і суди стають символом неправосудного свавілля.
 
Змістом окремих передач? Громадянською позицією журналістів?
 
Знову ж таки, досвід журналістики доводить: за певних обставин і державні, і комерційні телерадіостанції можуть працювати як на користь суспільству, так і всупереч його інтересам. Від конфлікту між совістю і наказом не застрахований жоден репортер, яку б форму власності не декларувала його редакція. У 1933-35 роках спроба співробітників українського радіо залишитися чесними, розповісти про голодування і репресії бодай на рівні прихованих алегорій призвела до звинувачень у шкідництві (так звана «справа радіокомітету»).
 
У 1947 році спроба співробітників провідних радіокорпорацій США  критично осмислити повоєнну реальність призвела до звинувачень у антиамериканській діяльності і політичних переслідувань (так зване «полювання на відьом»; мало хто знає. що почалося воно не з Голівуду, а з радіомовлення). Те, що у першому випадку жертвами репресій стали співробітники державного радіокомітету, а в іншому – комерційних радіомереж, не робить обставини політичних гонінь більш або менш трагічними.
 
Ці факти порівняно добре вивчені соціальними дослідниками. Віримо, що історія недавніх «зачисток» українських ЗМІ  – як державних, так і приватних – від порядних людей, що не хотіли називати чорне білим, теж стане предметом наукового осмислення. Але – із сказаного зрозуміло, що наявність у штаті безкомпромісних професіоналів теж не є виключною прикметою громадського мовлення порівняно з мовленням інших видів
На нашу думку, його провідною функціональною ознакою має стати відповідність комунікаційним механізмам самоорганізації «відкритого суспільства». Тобто, суспільства реальної демократії, де голос громадянина чогось вартий, а волевиявлення людей є фундаментом державної конструкції. У «закритому» суспільстві, побудованому за принципом адміністративної вертикалі і «ручного керування» всіма складниками життя, створювати орієнтовані на громаду медіа нема сенсу.
 
Вони будуть лише симулювати відповідну діяльність, залишаючись суто маніпулятивними службами (так само, як олігархічний диктат часом маскує свої сервісні механізми під демократичні інституції). Або об’єктивно протидіяти тій системі, складником якої створені. Наслідки такої протидії – передбачувані (див. згадку про «справу радіокомітету» і «полювання на відьом»).
 
Отже, будемо виходити з того, що майбутнє України – відкрите суспільство реальної економічної і політичної демократії. А громадське мовлення – один із соціальних механізмів самоорганізації такого суспільства
Науковий принцип, що відповідає засадам саме такої комунікаційної діяльності, сформульований досить давно. Це – концепція суспільного гомеостазу Норберта Вінера, основою якої є ідея соціального зворотного зв’язку. Фундатор кібернетики Н. Вінер порівнював механізм самоорганізації суспільства з автомобілем, водій якого бачить зміну дорожньої ситуації і оперативно реагує на неї, оминаючи перешкоди.
 
Щодо засобів масової інформації – функціонування подібної схеми потребує максимально можливого вдосконалення:
  • системи надходження сигналу (оперативної інформації про стан речей)
  • системи обробки сигналу (уточнення даних, розпізнавання прихованих і неочевидних відомостей, відокремлення корисної інформації від того, що Вінер називав «шумом» або «інформаційним мулом»)
  • системи інтерпретації сигналу (власне, здібностей і навичок самого водія, який мусить бути достатнього підготовленим для коректного реагування на нові відомості).
 
Такий медійний підхід суперечить принципам комунікації, побудованим на ідеях впливу, маніпуляції аудиторією, формування готових шаблонів мислення та поведінки або штучних споживацьких потреб. Тому, ймовірно, викличе внутрішню протидію у фахівців, вихованих на відповідних комунікаційних концептах. Не погодяться з ним і ті, хто сприймає впровадження суспільних каналів як політтехнологію, мета якої – переділити ефірний простір.
 
Але саме він дозволить найповніше розкритися принципу телерадіомовлення як суспільної служби, сформульованому ще у першій третині ХХ століття у Великій Британії, під час дискусій про громадський або комерційний статус радіо: «Громадянин для нас важливіший, ніж споживач».
 
Розглянемо складники наведеної тріади докладніше.
 
Новини. Система надходження сигналу від мовника до аудиторії (не в інженерному, а в соціальному розумінні) у медіа – це служба новин. Без власного механізму оперативного пошуку і розповсюдження достовірної інформації і конкретний мовник, і суспільство як таке приречені на беззахисність і комунікаційну другорядність. Змушені «жувати шматок, відкушений іншими», користуватися вторинними відомостями, джерела яких не завжди відрізняються професійною порядністю.
 
Останні події в Україні породили нову якість новинної екстремальної журналістики. Сприяли розвитку аудіовізуальних ЗМІ на базі Інтернет-технологій, соціальних мереж і водночас ніби повернули медіа у «золоту добу» радіомовлення, коли «королем ефіру» був прямий репортаж з місця подій. Оперативні відомості тоді (задовго до виникнення «Всесвітнього павутиння») надходили від великої кількості позаштатних авторів, кожен слухач, що став випадковим свідком чогось цікавого, розглядався як джерело інформації, заохочувався до контактів з редакцією. Варто використати цей досвід максимально.
 
Отже, одним із складників, без якого не може існувати громадське мовлення, є служба новин. Сучасні принципи її організації і вдосконалення – тема окремої розмови.  Але найважливіше уникнути спокуси організувати її як пропагандистський інструмент. Інформаційні служби можуть бути ефективним засобом маніпулювання свідомістю (згадаємо радіомовлення нацистської Німеччини, програми якого аналізувалися і рецензувалися не тільки відповідною імперською палатою ІІІ рейху, а й безпосередньо секретною поліцією, гестапо).
 
Але подібний шлях – діаметрально протилежний самій природі відкритого суспільства. Навпаки, канал, який оперативно і безкомпромісно буде розповідати правду, в який би табір вона не вела – стане кращим інструментом консолідації суспільства. Аудиторія неодмінно відчує відсутність ангажованості, притаманної іншим мовникам – і віддячить за це довірою.
 
Розслідування. Навіть виконуючи свій обов’язок найкращим чином, репортери новин не завжди можуть гарантувати вчасне надходження критично важливої для суспільства інформації. Багато подій не потрапляють в ефір тому, що залишаються у зоні неочевидності, маскуються за допомогою маніпулятивних прийомів. Ще меншою мірою «репортажний» підхід сприятиме виявленню прихованих тенденцій, причин тих наслідків, які виливаються у певні дії.
 
Наприклад, репортаж з «гарячої точки» може продемонструвати поле бою. Але правду про економічні причини війни слід шукати не в окопах. Останні події в Україні продемонстрували це досить яскраво. Повертаючись до системи понять соціальної кібернетики, можна сказати, що сигнал, що створюється редакцією новин, повинен оптимізуватися, уточнюватися і доповнюватися іншою службою, яка використовує спеціальні прийоми пошуку і перевірки знань. Своєрідною розвідкою журналістики. Йдеться про службу розслідувань.
 
Без неї – найоперативніша поточна інформація буде надходити з запізненням і не відіграє корисної ролі у соціальному гомеостазі. Так, репортери «останніх новин» зробили більше, ніж могли, щоб показати людей, які гинуть під снайперським вогнем у центральних кварталах Києва. Але, якщо б служба журналістських розслідувань вчасно виявила і розповсюдила достовірні відомості про снайперські групи, метою яких є вбивство і учасників протестів, і правоохоронців, а також точно назвала сили, які стоять за діями цих злочинних структур – ймовірно, розстрілу не відбулося б. Це стосується не тільки екстремальних випадків.
 
Реалізація будь-якої кримінальної схеми, викритої журналістами достовірно і доказово, стає проблематичною. Кажемо про це з усією відповідальністю, оскільки віддали журналістському розслідуванню більше десяти років життя і були одними з перших, хто написав про зрощування влади і організованої злочинності, про формування у надрах спецслужб закритих підрозділів із скомпрометованих (і тому не спроможних відмовитися від протиправних доручень, не вільних у виборі між добром і злом) співробітників (див. «Дзеркало тижня», статті «Інформаційний запит», «Доповідна записка», «Слідство закінчене, забудьте» та ін.).
 
Таким чином, двома складниками, на яких варто будувати громадське мовлення, є власна служба новин, оптимізована з урахуванням сучасного досвіду, і власна служба журналістських розслідувань. Вони, як зазначалося, стосуються удосконалення сигналу, того інформаційного потоку, що надходить від мовлення до аудиторії.
 
Ефірне мистецтво. Всі зусилля, витрачені на виробництво знань, будуть марними, якщо споживач інформації виявиться не готовим для її коректного сприйняття та інтерпретації. У теорії інформації цей складник системи соціального зворотного зв’язку називають приймачем або «тезаурусом». Хрестоматійний приклад невідповідності тезауруса сигналу – газета у руках неписьменного. Яким досконалим не був би журналістський текст, він не буде у цьому випадку розпізнаний.
 
Сприйняття телерадіоінформації нібито не вимагає від аудиторії вміння читати. Але без формування навичок зосередженого мислення і  аналізу, без коректних настанов на сприйняття того чи іншого символічного коду громадське телерадіомовлення не зможе претендувати на відгук, адекватні реакції аудиторії на повідомлення.
 
Єдиним інструментом, здатним «освічувати – розважаючи», ненав’язливо і поступово формувати тип підготовленого, вихованого глядача / слухача, є мистецтво. Роль ефірного мистецтва у формуванні аудиторії зрозуміли всі країни, перед якими постало завдання створити незалежний консолідований інформаційний простір, від Бразилії до Індії. Зараз це відчувається особливо гостро.
 
Зрозуміло, що образ «бандер», яким лякають глядача російські новини, запозичений не з життя, а саме з мистецтва, старих кінофільмів, створених під певним кутом зору. Щоб протиставити цьому «посланню» духовну альтернативу, каналу «1+1» довелося використати цитату з американського фільму «Хоробре серце». Анонс, де персонаж Мела Гібсона закликає шотландців до боротьби за свободу, справив достойне враження – але одночасно став символом повного занепаду української аудіовізуальної культури, не здатної сказати про свою біду незапозиченою мовою. Отже, щоб удосконалити аудиторію, її менталітет, принципи осмислення інформації, необхідно власне аудіовізуальне мистецтво, при тому особливого типу.
 
Принципову відмінність художнього продукту, виробленого громадським телерадіомовленням, від продукту комерційного, на нашу думку, найкраще визначають слова першого генерального менеджера Бі-Бі-Сі Джона Рейза: «Значно небезпечніше недооцінити менталітет аудиторії, ніж переоцінити його». Інакше кажучи, в усіх зразках своєї продукції, від гумору до мелодрам, від детективів до інтелектуального кіно (радіоп’єс)  громадські канали мають виходити з прагнення зробити глядача (слухача) розумнішим, спонукати замислитися, а не орієнтуватися на найнижчий рівень потенційної аудиторії. Досвід доводить, що цікаве - цілком може бути розумним (згадаймо ненав’язливий філософський підтекст «Зоряних воєн». Або – роль у формуванні української літературної мови такого веселого твору, як «Енеїда» Івана Котляревського).
 
Завдання створити соціально орієнтоване оригінальне мистецтво може виявитися сьогодні фінансово обтяжливим для телебачення. Але радіо повністю готове до його виконання. Адже, щоб створити досконалу радіоп’єсу, здатну вплинути на людей так само, як і досконалий кінофільм, достатньо двох-трьох акторів, одної студійної і одної монтажної зміни.
 
Роль радіодрами у формуванні навичок зосередженої уваги та творчого мислення у слухача загальновідома. Не зупиняючись на психологічних і соціологічних аспектах явища, варто сказати головне: у людей, що призвичаїлися до акустичного мистецтва і гарного телекіно, поріг критичності щодо маніпулятивних технологій значно вищий, ніж у пасивних споживачів музично-розважальних форматів. Розвиненого слухача (глядача) смикнути за нитки дешевої пропаганди не просто. Для цього недостатньо повторення примітивних слоганів (на чому тримається сучасна політична агітація і комерційна реклама). А отже, він наділений саме тими якостями громадянина відкритого суспільства, за наявності яких демократія не перетворюється на «вибір без вибору».
 
Процес створення спеціально для Українського радіо оригінальних сценаріїв різних жанрів (фантастики, детективу, сучасної драми), а також здійснення експериментальних художніх проектів і проведення відкритих конкурсів на кращу радіоп’єсу – розпочався у часи, коли радіокомпанію очолював В. І. Набруско. Відновити таке виробництво можна досить швидко.
 
Крім удосконалення менталітету аудиторії, у радіоп’єс (і, певною мірою, високоякісних телевізійних серіалів) є ще одна, необхідна для громадського мовлення властивість.  Моделюючи реальність шляхом художнього узагальнення, вони є досить надійними інструментом соціального прогнозування («суспільним сейсмографом» і «мистецтвом народної совісті», як стверджувала німецька критика).
 
Передивившись кілька радіоп’єс-антиутопій, написані нами для Українського радіо впродовж 2007-2009 років, ми відчули щось схоже на «дежавю» або ефект хибної пам’яті. Події останніх днів були відтворені у них майже один в один, з деталями і подробицями, які не здавалися тоді політичним аналітикам очевидними. Збігалися навіть деякі офіційні формулювання з діалогами вигаданих персонажів. У цьому нема нічого містичного. Фахівцям добре відомий цей ефект художньої прогностики, схожий на результат розв’язання математичної задачі.
 
Він повторювався в усіх країнах, де існує розвинена ефірна драматургія. Сценарист створює умовну схему певних подій. Якщо дані обрано достовірно і тенденцію встановлено коректно – результат буде відповідати тому, що утвориться в аналогічній реальній ситуації. Ще у 1937 році радіодраматург А. Макліш (США) спрогнозував у радіоп’єсі «Падіння міста» аншлюс, відомості про це ввійшли у підручники з історії радіомовлення.
 
Таким чином, завдяки використанню мистецького чиннику аудиторія громадського мовлення зможе краще орієнтуватися не тільки у потоці сучасної інформації, але і в перспективних тенденціях.
 
Розбудова громадського мовлення (і радійного, і телевізійного) на фундаменті визначених складників – новини, розслідування, мистецтво – не означає відсутності в громадському ефірі звичного для сучасного телебачення контенту, від політичної аналітики до спортивних і гумористичних передач. Просто саме новини, розслідування і мистецтво варто зробити домінантами мовлення, а інші форми – гнучко вписати в архітектуру побудованої навколо цих стрижнів конструкції
Створене таким чином і на засадах зворотного зв’язку, з урахуванням реакції аудиторії, громадське мовлення буде, у гарному розумінні, мати потужну соціальну інерцію. Воно сприятиме розвитку соціуму у напрямі реальної демократії, фіксуючи позитивні і негативні складники цього руху, але виявиться об’єктивно малопридатним для здійснення неправдивої пропаганди, гальмуватиме будь-яку спробу перетворити його на інструмент політичного чи комерційного навіювання. А отже, стане вагомими засобом у системі суспільної самоорганізації. 
 
Публикация подготовлена для интернет-издания «Високий Вал» в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MEMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua. 
 
------------------

Про авторів

Володимир Фоменко, журналіст, кінодраматург; Ілля Хоменко, журналіст, доктор наук із соціальних комунікацій, викладач Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченко. Працюють у співавторстві багато років у галузі журналістських розслідувань (телебачення, газета «Дзеркало тижня») над темами: корупція, зрощування влади, організованої злочинності і спецслужб, продажне правосуддя тощо.  Автори близько ста телевізійних і радіоп’єс, що транслювалися в ефірі різних країн, лауреати премії ім. Івана Франка в галузі інформаційної діяльності.  

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.
Чим відрізняється громадське мовлення від інших медіа?
 
Назвою? Статутом?
 
В історії часто трапляються випадки, коли назви не відповідають суті, правила залишаються на папері. «Народні підприємства» не є народними, державні структури здійснюють антидержавну політику, правоохоронні органи і суди стають символом неправосудного свавілля.
 
Змістом окремих передач? Громадянською позицією журналістів?
 
Знову ж таки, досвід журналістики доводить: за певних обставин і державні, і комерційні телерадіостанції можуть працювати як на користь суспільству, так і всупереч його інтересам. Від конфлікту між совістю і наказом не застрахований жоден репортер, яку б форму власності не декларувала його редакція. У 1933-35 роках спроба співробітників українського радіо залишитися чесними, розповісти про голодування і репресії бодай на рівні прихованих алегорій призвела до звинувачень у шкідництві (так звана «справа радіокомітету»).
 
У 1947 році спроба співробітників провідних радіокорпорацій США  критично осмислити повоєнну реальність призвела до звинувачень у антиамериканській діяльності і політичних переслідувань (так зване «полювання на відьом»; мало хто знає. що почалося воно не з Голівуду, а з радіомовлення). Те, що у першому випадку жертвами репресій стали співробітники державного радіокомітету, а в іншому – комерційних радіомереж, не робить обставини політичних гонінь більш або менш трагічними.
 
Ці факти порівняно добре вивчені соціальними дослідниками. Віримо, що історія недавніх «зачисток» українських ЗМІ  – як державних, так і приватних – від порядних людей, що не хотіли називати чорне білим, теж стане предметом наукового осмислення. Але – із сказаного зрозуміло, що наявність у штаті безкомпромісних професіоналів теж не є виключною прикметою громадського мовлення порівняно з мовленням інших видів
На нашу думку, його провідною функціональною ознакою має стати відповідність комунікаційним механізмам самоорганізації «відкритого суспільства». Тобто, суспільства реальної демократії, де голос громадянина чогось вартий, а волевиявлення людей є фундаментом державної конструкції. У «закритому» суспільстві, побудованому за принципом адміністративної вертикалі і «ручного керування» всіма складниками життя, створювати орієнтовані на громаду медіа нема сенсу.
 
Вони будуть лише симулювати відповідну діяльність, залишаючись суто маніпулятивними службами (так само, як олігархічний диктат часом маскує свої сервісні механізми під демократичні інституції). Або об’єктивно протидіяти тій системі, складником якої створені. Наслідки такої протидії – передбачувані (див. згадку про «справу радіокомітету» і «полювання на відьом»).
 
Отже, будемо виходити з того, що майбутнє України – відкрите суспільство реальної економічної і політичної демократії. А громадське мовлення – один із соціальних механізмів самоорганізації такого суспільства
Науковий принцип, що відповідає засадам саме такої комунікаційної діяльності, сформульований досить давно. Це – концепція суспільного гомеостазу Норберта Вінера, основою якої є ідея соціального зворотного зв’язку. Фундатор кібернетики Н. Вінер порівнював механізм самоорганізації суспільства з автомобілем, водій якого бачить зміну дорожньої ситуації і оперативно реагує на неї, оминаючи перешкоди.
 
Щодо засобів масової інформації – функціонування подібної схеми потребує максимально можливого вдосконалення:
  • системи надходження сигналу (оперативної інформації про стан речей)
  • системи обробки сигналу (уточнення даних, розпізнавання прихованих і неочевидних відомостей, відокремлення корисної інформації від того, що Вінер називав «шумом» або «інформаційним мулом»)
  • системи інтерпретації сигналу (власне, здібностей і навичок самого водія, який мусить бути достатнього підготовленим для коректного реагування на нові відомості).
 
Такий медійний підхід суперечить принципам комунікації, побудованим на ідеях впливу, маніпуляції аудиторією, формування готових шаблонів мислення та поведінки або штучних споживацьких потреб. Тому, ймовірно, викличе внутрішню протидію у фахівців, вихованих на відповідних комунікаційних концептах. Не погодяться з ним і ті, хто сприймає впровадження суспільних каналів як політтехнологію, мета якої – переділити ефірний простір.
 
Але саме він дозволить найповніше розкритися принципу телерадіомовлення як суспільної служби, сформульованому ще у першій третині ХХ століття у Великій Британії, під час дискусій про громадський або комерційний статус радіо: «Громадянин для нас важливіший, ніж споживач».
 
Розглянемо складники наведеної тріади докладніше.
 
Новини. Система надходження сигналу від мовника до аудиторії (не в інженерному, а в соціальному розумінні) у медіа – це служба новин. Без власного механізму оперативного пошуку і розповсюдження достовірної інформації і конкретний мовник, і суспільство як таке приречені на беззахисність і комунікаційну другорядність. Змушені «жувати шматок, відкушений іншими», користуватися вторинними відомостями, джерела яких не завжди відрізняються професійною порядністю.
 
Останні події в Україні породили нову якість новинної екстремальної журналістики. Сприяли розвитку аудіовізуальних ЗМІ на базі Інтернет-технологій, соціальних мереж і водночас ніби повернули медіа у «золоту добу» радіомовлення, коли «королем ефіру» був прямий репортаж з місця подій. Оперативні відомості тоді (задовго до виникнення «Всесвітнього павутиння») надходили від великої кількості позаштатних авторів, кожен слухач, що став випадковим свідком чогось цікавого, розглядався як джерело інформації, заохочувався до контактів з редакцією. Варто використати цей досвід максимально.
 
Отже, одним із складників, без якого не може існувати громадське мовлення, є служба новин. Сучасні принципи її організації і вдосконалення – тема окремої розмови.  Але найважливіше уникнути спокуси організувати її як пропагандистський інструмент. Інформаційні служби можуть бути ефективним засобом маніпулювання свідомістю (згадаємо радіомовлення нацистської Німеччини, програми якого аналізувалися і рецензувалися не тільки відповідною імперською палатою ІІІ рейху, а й безпосередньо секретною поліцією, гестапо).
 
Але подібний шлях – діаметрально протилежний самій природі відкритого суспільства. Навпаки, канал, який оперативно і безкомпромісно буде розповідати правду, в який би табір вона не вела – стане кращим інструментом консолідації суспільства. Аудиторія неодмінно відчує відсутність ангажованості, притаманної іншим мовникам – і віддячить за це довірою.
 
Розслідування. Навіть виконуючи свій обов’язок найкращим чином, репортери новин не завжди можуть гарантувати вчасне надходження критично важливої для суспільства інформації. Багато подій не потрапляють в ефір тому, що залишаються у зоні неочевидності, маскуються за допомогою маніпулятивних прийомів. Ще меншою мірою «репортажний» підхід сприятиме виявленню прихованих тенденцій, причин тих наслідків, які виливаються у певні дії.
 
Наприклад, репортаж з «гарячої точки» може продемонструвати поле бою. Але правду про економічні причини війни слід шукати не в окопах. Останні події в Україні продемонстрували це досить яскраво. Повертаючись до системи понять соціальної кібернетики, можна сказати, що сигнал, що створюється редакцією новин, повинен оптимізуватися, уточнюватися і доповнюватися іншою службою, яка використовує спеціальні прийоми пошуку і перевірки знань. Своєрідною розвідкою журналістики. Йдеться про службу розслідувань.
 
Без неї – найоперативніша поточна інформація буде надходити з запізненням і не відіграє корисної ролі у соціальному гомеостазі. Так, репортери «останніх новин» зробили більше, ніж могли, щоб показати людей, які гинуть під снайперським вогнем у центральних кварталах Києва. Але, якщо б служба журналістських розслідувань вчасно виявила і розповсюдила достовірні відомості про снайперські групи, метою яких є вбивство і учасників протестів, і правоохоронців, а також точно назвала сили, які стоять за діями цих злочинних структур – ймовірно, розстрілу не відбулося б. Це стосується не тільки екстремальних випадків.
 
Реалізація будь-якої кримінальної схеми, викритої журналістами достовірно і доказово, стає проблематичною. Кажемо про це з усією відповідальністю, оскільки віддали журналістському розслідуванню більше десяти років життя і були одними з перших, хто написав про зрощування влади і організованої злочинності, про формування у надрах спецслужб закритих підрозділів із скомпрометованих (і тому не спроможних відмовитися від протиправних доручень, не вільних у виборі між добром і злом) співробітників (див. «Дзеркало тижня», статті «Інформаційний запит», «Доповідна записка», «Слідство закінчене, забудьте» та ін.).
 
Таким чином, двома складниками, на яких варто будувати громадське мовлення, є власна служба новин, оптимізована з урахуванням сучасного досвіду, і власна служба журналістських розслідувань. Вони, як зазначалося, стосуються удосконалення сигналу, того інформаційного потоку, що надходить від мовлення до аудиторії.
 
Ефірне мистецтво. Всі зусилля, витрачені на виробництво знань, будуть марними, якщо споживач інформації виявиться не готовим для її коректного сприйняття та інтерпретації. У теорії інформації цей складник системи соціального зворотного зв’язку називають приймачем або «тезаурусом». Хрестоматійний приклад невідповідності тезауруса сигналу – газета у руках неписьменного. Яким досконалим не був би журналістський текст, він не буде у цьому випадку розпізнаний.
 
Сприйняття телерадіоінформації нібито не вимагає від аудиторії вміння читати. Але без формування навичок зосередженого мислення і  аналізу, без коректних настанов на сприйняття того чи іншого символічного коду громадське телерадіомовлення не зможе претендувати на відгук, адекватні реакції аудиторії на повідомлення.
 
Єдиним інструментом, здатним «освічувати – розважаючи», ненав’язливо і поступово формувати тип підготовленого, вихованого глядача / слухача, є мистецтво. Роль ефірного мистецтва у формуванні аудиторії зрозуміли всі країни, перед якими постало завдання створити незалежний консолідований інформаційний простір, від Бразилії до Індії. Зараз це відчувається особливо гостро.
 
Зрозуміло, що образ «бандер», яким лякають глядача російські новини, запозичений не з життя, а саме з мистецтва, старих кінофільмів, створених під певним кутом зору. Щоб протиставити цьому «посланню» духовну альтернативу, каналу «1+1» довелося використати цитату з американського фільму «Хоробре серце». Анонс, де персонаж Мела Гібсона закликає шотландців до боротьби за свободу, справив достойне враження – але одночасно став символом повного занепаду української аудіовізуальної культури, не здатної сказати про свою біду незапозиченою мовою. Отже, щоб удосконалити аудиторію, її менталітет, принципи осмислення інформації, необхідно власне аудіовізуальне мистецтво, при тому особливого типу.
 
Принципову відмінність художнього продукту, виробленого громадським телерадіомовленням, від продукту комерційного, на нашу думку, найкраще визначають слова першого генерального менеджера Бі-Бі-Сі Джона Рейза: «Значно небезпечніше недооцінити менталітет аудиторії, ніж переоцінити його». Інакше кажучи, в усіх зразках своєї продукції, від гумору до мелодрам, від детективів до інтелектуального кіно (радіоп’єс)  громадські канали мають виходити з прагнення зробити глядача (слухача) розумнішим, спонукати замислитися, а не орієнтуватися на найнижчий рівень потенційної аудиторії. Досвід доводить, що цікаве - цілком може бути розумним (згадаймо ненав’язливий філософський підтекст «Зоряних воєн». Або – роль у формуванні української літературної мови такого веселого твору, як «Енеїда» Івана Котляревського).
 
Завдання створити соціально орієнтоване оригінальне мистецтво може виявитися сьогодні фінансово обтяжливим для телебачення. Але радіо повністю готове до його виконання. Адже, щоб створити досконалу радіоп’єсу, здатну вплинути на людей так само, як і досконалий кінофільм, достатньо двох-трьох акторів, одної студійної і одної монтажної зміни.
 
Роль радіодрами у формуванні навичок зосередженої уваги та творчого мислення у слухача загальновідома. Не зупиняючись на психологічних і соціологічних аспектах явища, варто сказати головне: у людей, що призвичаїлися до акустичного мистецтва і гарного телекіно, поріг критичності щодо маніпулятивних технологій значно вищий, ніж у пасивних споживачів музично-розважальних форматів. Розвиненого слухача (глядача) смикнути за нитки дешевої пропаганди не просто. Для цього недостатньо повторення примітивних слоганів (на чому тримається сучасна політична агітація і комерційна реклама). А отже, він наділений саме тими якостями громадянина відкритого суспільства, за наявності яких демократія не перетворюється на «вибір без вибору».
 
Процес створення спеціально для Українського радіо оригінальних сценаріїв різних жанрів (фантастики, детективу, сучасної драми), а також здійснення експериментальних художніх проектів і проведення відкритих конкурсів на кращу радіоп’єсу – розпочався у часи, коли радіокомпанію очолював В. І. Набруско. Відновити таке виробництво можна досить швидко.
 
Крім удосконалення менталітету аудиторії, у радіоп’єс (і, певною мірою, високоякісних телевізійних серіалів) є ще одна, необхідна для громадського мовлення властивість.  Моделюючи реальність шляхом художнього узагальнення, вони є досить надійними інструментом соціального прогнозування («суспільним сейсмографом» і «мистецтвом народної совісті», як стверджувала німецька критика).
 
Передивившись кілька радіоп’єс-антиутопій, написані нами для Українського радіо впродовж 2007-2009 років, ми відчули щось схоже на «дежавю» або ефект хибної пам’яті. Події останніх днів були відтворені у них майже один в один, з деталями і подробицями, які не здавалися тоді політичним аналітикам очевидними. Збігалися навіть деякі офіційні формулювання з діалогами вигаданих персонажів. У цьому нема нічого містичного. Фахівцям добре відомий цей ефект художньої прогностики, схожий на результат розв’язання математичної задачі.
 
Він повторювався в усіх країнах, де існує розвинена ефірна драматургія. Сценарист створює умовну схему певних подій. Якщо дані обрано достовірно і тенденцію встановлено коректно – результат буде відповідати тому, що утвориться в аналогічній реальній ситуації. Ще у 1937 році радіодраматург А. Макліш (США) спрогнозував у радіоп’єсі «Падіння міста» аншлюс, відомості про це ввійшли у підручники з історії радіомовлення.
 
Таким чином, завдяки використанню мистецького чиннику аудиторія громадського мовлення зможе краще орієнтуватися не тільки у потоці сучасної інформації, але і в перспективних тенденціях.
 
Розбудова громадського мовлення (і радійного, і телевізійного) на фундаменті визначених складників – новини, розслідування, мистецтво – не означає відсутності в громадському ефірі звичного для сучасного телебачення контенту, від політичної аналітики до спортивних і гумористичних передач. Просто саме новини, розслідування і мистецтво варто зробити домінантами мовлення, а інші форми – гнучко вписати в архітектуру побудованої навколо цих стрижнів конструкції
Створене таким чином і на засадах зворотного зв’язку, з урахуванням реакції аудиторії, громадське мовлення буде, у гарному розумінні, мати потужну соціальну інерцію. Воно сприятиме розвитку соціуму у напрямі реальної демократії, фіксуючи позитивні і негативні складники цього руху, але виявиться об’єктивно малопридатним для здійснення неправдивої пропаганди, гальмуватиме будь-яку спробу перетворити його на інструмент політичного чи комерційного навіювання. А отже, стане вагомими засобом у системі суспільної самоорганізації. 
 
Публикация подготовлена для интернет-издания «Високий Вал» в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MEMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua. 
 
------------------

Про авторів

Володимир Фоменко, журналіст, кінодраматург; Ілля Хоменко, журналіст, доктор наук із соціальних комунікацій, викладач Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченко. Працюють у співавторстві багато років у галузі журналістських розслідувань (телебачення, газета «Дзеркало тижня») над темами: корупція, зрощування влади, організованої злочинності і спецслужб, продажне правосуддя тощо.  Автори близько ста телевізійних і радіоп’єс, що транслювалися в ефірі різних країн, лауреати премії ім. Івана Франка в галузі інформаційної діяльності.  

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *