Статьи

Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання та до виборів

                                                                                                     Отто фон Бісмарк

 
Хто б міг подумати, що цей афоризм політичного діяча 19 ст. буде цілком актуальним і у 21 ст. Власне, як і тема про
громадське мовлення, особливо в Україні. 
 
У той чи іншій мірі болючі часи були для України завжди, а в роки після проголошення незалежності нашої країни, маємо зараз найболючіші. Сучасність, у технологічному плані, вона дуже складна. І якщо ти не встигаєш за часом, то ти як то кажуть «не в темі».
 
Кожен день людина поглинає активно, або пасивно різну інформацію, та лише за правом власного вибору вона свідомо фільтрує для себе лише те, у що вона охоче вірить. І це лише здається, що думка однієї людини нічого не варта. Тому що коли вона стає частиною однодумців, то цей натовп, у залежності від того, яку інформацію для себе обрав, може все зруйнувати або побудувати. Знову ж таки, для тих, хто не в темі, війна вже настала, інформаційна війна, яка в окремих випадках може бити аж занадто. Ось чому вкрай важливо правильно реагувати на усі інформаційні джерела, ось чому вкрай важливо якомога зрозуміліше тлумачити ті, чи інші факти, буквально розжовувати їх, і ось чому проблема «громадського мовлення» актуальна як ніколи. І, на жаль, проблема ця стала ребром в найбільш екстремальний момент. 
 
Оскільки хто б що не казав, і яких професійних, журналістських прикладів не наводив, завжди треба опиратись на думку «користувачів». Я опитала деяких людей, які не відносяться ніяким чином до журналістики, щоб обґрунтовано спростувати або підтвердити різні іх думки з приводу громадського мовлення. На превеликий жаль більшість з них і гадки не мають, що воно таке. Ну, буває... У своїй громадській позиції вони опираються на інформацію, про яку дізнаються із соцмереж, що теж, скажу я вам, не так вже і погано, адже, слава Богу, ніяких блокувань політичної пропаганди з обох боків, в усякому разі я не спостерігала у соціальних мережах. Але вернімося до основної теми. Ті люди, які не достатньо впевнено знайомі з терміном «громадське мовлення» в першу ж чергу де будуть шукати відповідь? Вірно, в google. А перше посилання – це у нас Вікіпедія. Що ж почитаємо, що пише наша розумниця, всезнайка. Це і буду першим нашим так званим «фактом».
 
«Громадське мовлення (синоніми: суспільне мовлення, суспільно-правове мовлення) — різновид телерадіомовлення, що служить суспільству (або громадськості), фінансується ним та підзвітне йому» 
Хм, така собі ще одна утопія для українських мрійників про краще майбутнє. Але читаємо далі: 
 
«Закон про суспільно-правове мовлення в Україні ухвалено у 1997 (автор — Віталій Шевченко), але він досі не був введений у дію». 
 
Хто б сумнівався?  
 
«Дискусії про утворення суспільного мовлення пожвавилися у 2005 — після Помаранчевої революції». Отакої. «Где тонко, там и рвется», або варто лише застудитись, як разом всі болячки вилізуть. Так і зараз. Та йшли роки, а «вони» все вели полеміку, та все ні про що. І останнє з Вікіпедії про громадське мовлення в Укараїні: 
 
«Суспільне мовлення залишається зобов'язанням України перед Радою Європи, публічно підтримується всіма ключовими політичними гравцями, а експертне середовище та представники громадських організацій одностайно визнають його нагально необхідним. Однак термін його утворення залишається невизначеним» 
Далі Вікіпедіє ще трохи розказує нам про громадське мовлення в Німеччині, Великобританії та Японії. Можете почитати, але то загальна інформація, і такі країни ми можемо ставити в приклад, але глобально і активно наслідувати ще зарано, чого правду приховувати. 
Що, засмутились?  Заждіть, не все так погано.
 
Громадське радіо – воно існує. Та ж Вікіпедія дає посилання на цікаву статтю в якій говориться, що «ГР  вперше вийшло в ефір і почало збирати гроші в липні 2013, а в лютому 2014 представило фінансовий звіт». Що означає оце їх «збирати гроші». Відповідь читаємо тут же від одного із засновників, журналіста Андрія Кулікова: 
 
 «Багато хто досі платить за радіоточки в себе вдома. Це великий резерв. Усі нещодавні спроби залучити гроші дали результат, можна згадати й історію з ТВі, коли їх начебто закривали і глядачі збирали кошти».
 
Хм, цікава річ ця радіоточка. Не потрібно далеко йти, адже навіть мої батьки платять за неї, хоча «відписатися» від такої «послуги» досить просто, варто лише мати деякий зайвий час, якого зараз не у всіх вистачає.  
 
Може, комусь буде здаватися дивним, що хтось оцінює радіомовлення, як інформаційне джерело. Але ж вслухайтесь навіть у назву – радіоМОВЛЕННЯ. Це зараз «політика» радіостанцій спрямована лише на комерційну популяризацію тих чи інших виконавців пісень різних жанрів, різних країн. З радіохвиль ми більше чуємо рекламу нікому не потрібних послуг, а важливі новини швиденько викладають раз на годину, або взагалі відмовляються від них. Такий собі розважальний бізнес, такий собі фон для повсякденних справ. Це і не дивно, адже люди буквально захлинаються у власних проблемах, нащо їм ще й державні проблеми. Еге ж?
 
До прикладу, багато киян під час Євромайдану до кінця зрозуміли суть проблеми лише тоді, коли закрили метро, коли несподівано зник бензин на заправках та хліб з магазинів. От тоді вони звернули увагу. Але ж є і люди, які не хочуть бути «сліпими», але, на жаль, не мають можливості користуватись Інтернетом, чи не мають вдома телевізора. Вони вмикають радіо. І у цих випадках, а їх немало, добре що є такі радіостанції, як «Свобода» чи «Ера». Інформація має бути доступною для кожного прошарку населення! 
 
«Громадське TV встановило новий рекорд кількості людей, які переглядають його в онлайні. Під час виступу Віталія Кличка, Громадське.ТБ одночасно дивились 131 тисяча глядачів. Це почула від товариша, начебто в Україні такого явища ніколи і не було. 
Але спочатку розкажу про «Громадське TV» –  явище, якого по суті також ніколи в Україні не було. Є таких сайт – http://hromadske.tv. Заходимо, далі натискаємо на «про проект» і читаємо: 
 
«Hromadske.tv – це громадянська ініціатива, спільний проект відомих українських журналістів зі створення громадського мультимедійного медіа, завданням якого є об'єктивне та неупереджене інформування про важливі громадсько-політичні, економічні, культурні, соціальні процеси без цензури, лише у відповідності до публічних засад редакційної політики в умовах прозорого фінансування та звітування»
«Сьогодні Hromadske.tv запускає свій ресурс у бета-режимі. Але ми постійно розширюватимемо кількість програм власного виробництва. З часом на ресурсі стартують авторські програми членів команди: Сергія Андрушка - репортажі;  Дмитра Гнапа -розслідування; Мустафи Найєма, Романа Скрипіна – інтерв'ю; низка документальних та портретних програм про українське суспільство».
 
Далі – кілька вдалих піар-лозунгів, і власне, професійна команда. Серед них Роман Скрипін, Данило Яневський, Мустафа Найєм, Тетяна Даниленко та інші. Є у них навіть певний графік, за яким можна спостерігати online-трансляції:
 
Пн.-пт. 10:00 – 12:00, 15:00 – 17:00, 19:00 – 22:00.
Сб.-нд. 19:00 – 22:00. 
 
Не погано, правда ж? Тим паче, якщо згадати найстрашніші три дні лютого, то саме «Громадське TV» дало чи не найоб’єктивніші, детальні відеоматеріали, які були дуже цінними. За що їм окреме «Спасибі!»
 
Але будемо справедливими, проект «Громадське TV», хоч вони себе так і називають, не являється тим джерелом громадського мовлення України, яке ми потребуємо. Воно має бути чесним, прозорим і доступним. Ці три чинники всі ми знаємо. Не хочу когось критикувати окремо, але увесь цей проект виглядає не краще, ніж усі наші комерційні телеканали. Так, вони показують інформацію, що мають. Показують професійно, не трактуючи лише з одного, вигідного боку, але все одно всі ті журналісти у якийсь певний момент «грішили», а от коли настала така собі «turning point», усі різко стали хорошими і чесними.
 
Ну і повернусь до тези даного пункту про 131 тисячу глядачів. Знову ж таки піар-компанія. Типу: «нас дивляться 131 тисяча, долучайтесь і ви». Схожі лозунги, які нікому користі не роблять, можна побачити і на різних публічних сторінках у соціальних мережах. Знаєте, це як з опитуваннями – результати ніколи, а тим паче у нашій країні не будуть достатньо об’єктивними, тим не менш, вони мають певний вплив на суспільство. Тобто коли людина бачить оцінку псевдо-більшості, то вона думає, може воно і не погано, може і собі таке обрати. Своєрідне зомбуванн. А щодо цієї кількості глядачів на «Громадському TV», то це дивлячись як рахувати. Можна дивитись усією сім’єю з одного комп’ютера, а можна одній спеціальній людині увімкнути трансляцію з різних комп’ютерів, або з різних браузерів. Варіантів безліч, і у будь якому випадку, ви бачите, що дані ці не є точними, а отже, це рекламна брехня. 
 
Ustream. Слово, яке часто можна почути з уст прогресивної активної молоді.
 
Ustream досить цікавий проект, завдяки якому люди мають можливість транслювати у мережу все, що з ними відбувається через ноутбуки, планшети, смартфони та інші девайси, в яких є камера та доступ до Інтернету. Ця течія широко відома у світі, а в Україні набула популярності починаючи з перших подій на Майдані 
А тепер, давайте подумаємо. З першого погляду, це корисний проект, адже усі прості люди можуть знімати на свої iphones відео з гарячих точок, які можуть бути важливішими ніж те, що ми скажімо бачимо по телевізору.  А головне, що все це можна подивитись в Інтернеті «в прямому ефірі». Такий собі скайп-відеозв'язок, який видно усім бажаючим. Круто. 
 
З іншої ж сторони, чи це достатньо гуманно? Найпопулярніші «юстрамівці» не є професійними журналістами, а у більшості випадків є медіа блогерами, які пафосно корчуть із себе всезнайок. І знову ж таки, усі ці трансляції в певній мірі працюють на їх піар. У той час, коли вони знімають криваві події, вони могли б врятувати комусь життя своєю хоч якоюсь допомогою. Яскравим прикладом цієї думки є короткометражний фільм «Одна сота секунди». 
 
Отже, ustream  - це, в більшості випадків іграшка для студентів, а чесним висвітлюванням подій мають займатися професійні журналісти. Хоча, мушу зауважити, що і працівники ЗМІ також використовують ustream. Лише в цьому випадку дана течія в контексті політики є чесною і доречною.
 
Шо ж ми маємо? І те – погане, і те – недобре. Багато спроб, а користі – нуль. Нам, українцям, замість того, аби очікувати позитивних змін навіть з приводу громадського мовлення, потрібно розраховувати на самих лише себе: дивитися телевізійні новини та прямі ефіри політичних передач, читати статті в газетах та у мережі Інтернет, слухати радіо-програми (кому як зручно), а головне – думати! Адже нам з цим жити.  
 

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

------------------

Про автора

Аліна Харчук - студентка пятого курсу кафедри графіки НТУУ "КПІ". Не журналістка, проте активно цікавиться та замймається публіцистикою.

 

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання та до виборів

                                                                                                     Отто фон Бісмарк

 
Хто б міг подумати, що цей афоризм політичного діяча 19 ст. буде цілком актуальним і у 21 ст. Власне, як і тема про
громадське мовлення, особливо в Україні. 
 
У той чи іншій мірі болючі часи були для України завжди, а в роки після проголошення незалежності нашої країни, маємо зараз найболючіші. Сучасність, у технологічному плані, вона дуже складна. І якщо ти не встигаєш за часом, то ти як то кажуть «не в темі».
 
Кожен день людина поглинає активно, або пасивно різну інформацію, та лише за правом власного вибору вона свідомо фільтрує для себе лише те, у що вона охоче вірить. І це лише здається, що думка однієї людини нічого не варта. Тому що коли вона стає частиною однодумців, то цей натовп, у залежності від того, яку інформацію для себе обрав, може все зруйнувати або побудувати. Знову ж таки, для тих, хто не в темі, війна вже настала, інформаційна війна, яка в окремих випадках може бити аж занадто. Ось чому вкрай важливо правильно реагувати на усі інформаційні джерела, ось чому вкрай важливо якомога зрозуміліше тлумачити ті, чи інші факти, буквально розжовувати їх, і ось чому проблема «громадського мовлення» актуальна як ніколи. І, на жаль, проблема ця стала ребром в найбільш екстремальний момент. 
 
Оскільки хто б що не казав, і яких професійних, журналістських прикладів не наводив, завжди треба опиратись на думку «користувачів». Я опитала деяких людей, які не відносяться ніяким чином до журналістики, щоб обґрунтовано спростувати або підтвердити різні іх думки з приводу громадського мовлення. На превеликий жаль більшість з них і гадки не мають, що воно таке. Ну, буває... У своїй громадській позиції вони опираються на інформацію, про яку дізнаються із соцмереж, що теж, скажу я вам, не так вже і погано, адже, слава Богу, ніяких блокувань політичної пропаганди з обох боків, в усякому разі я не спостерігала у соціальних мережах. Але вернімося до основної теми. Ті люди, які не достатньо впевнено знайомі з терміном «громадське мовлення» в першу ж чергу де будуть шукати відповідь? Вірно, в google. А перше посилання – це у нас Вікіпедія. Що ж почитаємо, що пише наша розумниця, всезнайка. Це і буду першим нашим так званим «фактом».
 
«Громадське мовлення (синоніми: суспільне мовлення, суспільно-правове мовлення) — різновид телерадіомовлення, що служить суспільству (або громадськості), фінансується ним та підзвітне йому» 
Хм, така собі ще одна утопія для українських мрійників про краще майбутнє. Але читаємо далі: 
 
«Закон про суспільно-правове мовлення в Україні ухвалено у 1997 (автор — Віталій Шевченко), але він досі не був введений у дію». 
 
Хто б сумнівався?  
 
«Дискусії про утворення суспільного мовлення пожвавилися у 2005 — після Помаранчевої революції». Отакої. «Где тонко, там и рвется», або варто лише застудитись, як разом всі болячки вилізуть. Так і зараз. Та йшли роки, а «вони» все вели полеміку, та все ні про що. І останнє з Вікіпедії про громадське мовлення в Укараїні: 
 
«Суспільне мовлення залишається зобов'язанням України перед Радою Європи, публічно підтримується всіма ключовими політичними гравцями, а експертне середовище та представники громадських організацій одностайно визнають його нагально необхідним. Однак термін його утворення залишається невизначеним» 
Далі Вікіпедіє ще трохи розказує нам про громадське мовлення в Німеччині, Великобританії та Японії. Можете почитати, але то загальна інформація, і такі країни ми можемо ставити в приклад, але глобально і активно наслідувати ще зарано, чого правду приховувати. 
Що, засмутились?  Заждіть, не все так погано.
 
Громадське радіо – воно існує. Та ж Вікіпедія дає посилання на цікаву статтю в якій говориться, що «ГР  вперше вийшло в ефір і почало збирати гроші в липні 2013, а в лютому 2014 представило фінансовий звіт». Що означає оце їх «збирати гроші». Відповідь читаємо тут же від одного із засновників, журналіста Андрія Кулікова: 
 
 «Багато хто досі платить за радіоточки в себе вдома. Це великий резерв. Усі нещодавні спроби залучити гроші дали результат, можна згадати й історію з ТВі, коли їх начебто закривали і глядачі збирали кошти».
 
Хм, цікава річ ця радіоточка. Не потрібно далеко йти, адже навіть мої батьки платять за неї, хоча «відписатися» від такої «послуги» досить просто, варто лише мати деякий зайвий час, якого зараз не у всіх вистачає.  
 
Може, комусь буде здаватися дивним, що хтось оцінює радіомовлення, як інформаційне джерело. Але ж вслухайтесь навіть у назву – радіоМОВЛЕННЯ. Це зараз «політика» радіостанцій спрямована лише на комерційну популяризацію тих чи інших виконавців пісень різних жанрів, різних країн. З радіохвиль ми більше чуємо рекламу нікому не потрібних послуг, а важливі новини швиденько викладають раз на годину, або взагалі відмовляються від них. Такий собі розважальний бізнес, такий собі фон для повсякденних справ. Це і не дивно, адже люди буквально захлинаються у власних проблемах, нащо їм ще й державні проблеми. Еге ж?
 
До прикладу, багато киян під час Євромайдану до кінця зрозуміли суть проблеми лише тоді, коли закрили метро, коли несподівано зник бензин на заправках та хліб з магазинів. От тоді вони звернули увагу. Але ж є і люди, які не хочуть бути «сліпими», але, на жаль, не мають можливості користуватись Інтернетом, чи не мають вдома телевізора. Вони вмикають радіо. І у цих випадках, а їх немало, добре що є такі радіостанції, як «Свобода» чи «Ера». Інформація має бути доступною для кожного прошарку населення! 
 
«Громадське TV встановило новий рекорд кількості людей, які переглядають його в онлайні. Під час виступу Віталія Кличка, Громадське.ТБ одночасно дивились 131 тисяча глядачів. Це почула від товариша, начебто в Україні такого явища ніколи і не було. 
Але спочатку розкажу про «Громадське TV» –  явище, якого по суті також ніколи в Україні не було. Є таких сайт – http://hromadske.tv. Заходимо, далі натискаємо на «про проект» і читаємо: 
 
«Hromadske.tv – це громадянська ініціатива, спільний проект відомих українських журналістів зі створення громадського мультимедійного медіа, завданням якого є об'єктивне та неупереджене інформування про важливі громадсько-політичні, економічні, культурні, соціальні процеси без цензури, лише у відповідності до публічних засад редакційної політики в умовах прозорого фінансування та звітування»
«Сьогодні Hromadske.tv запускає свій ресурс у бета-режимі. Але ми постійно розширюватимемо кількість програм власного виробництва. З часом на ресурсі стартують авторські програми членів команди: Сергія Андрушка - репортажі;  Дмитра Гнапа -розслідування; Мустафи Найєма, Романа Скрипіна – інтерв'ю; низка документальних та портретних програм про українське суспільство».
 
Далі – кілька вдалих піар-лозунгів, і власне, професійна команда. Серед них Роман Скрипін, Данило Яневський, Мустафа Найєм, Тетяна Даниленко та інші. Є у них навіть певний графік, за яким можна спостерігати online-трансляції:
 
Пн.-пт. 10:00 – 12:00, 15:00 – 17:00, 19:00 – 22:00.
Сб.-нд. 19:00 – 22:00. 
 
Не погано, правда ж? Тим паче, якщо згадати найстрашніші три дні лютого, то саме «Громадське TV» дало чи не найоб’єктивніші, детальні відеоматеріали, які були дуже цінними. За що їм окреме «Спасибі!»
 
Але будемо справедливими, проект «Громадське TV», хоч вони себе так і називають, не являється тим джерелом громадського мовлення України, яке ми потребуємо. Воно має бути чесним, прозорим і доступним. Ці три чинники всі ми знаємо. Не хочу когось критикувати окремо, але увесь цей проект виглядає не краще, ніж усі наші комерційні телеканали. Так, вони показують інформацію, що мають. Показують професійно, не трактуючи лише з одного, вигідного боку, але все одно всі ті журналісти у якийсь певний момент «грішили», а от коли настала така собі «turning point», усі різко стали хорошими і чесними.
 
Ну і повернусь до тези даного пункту про 131 тисячу глядачів. Знову ж таки піар-компанія. Типу: «нас дивляться 131 тисяча, долучайтесь і ви». Схожі лозунги, які нікому користі не роблять, можна побачити і на різних публічних сторінках у соціальних мережах. Знаєте, це як з опитуваннями – результати ніколи, а тим паче у нашій країні не будуть достатньо об’єктивними, тим не менш, вони мають певний вплив на суспільство. Тобто коли людина бачить оцінку псевдо-більшості, то вона думає, може воно і не погано, може і собі таке обрати. Своєрідне зомбуванн. А щодо цієї кількості глядачів на «Громадському TV», то це дивлячись як рахувати. Можна дивитись усією сім’єю з одного комп’ютера, а можна одній спеціальній людині увімкнути трансляцію з різних комп’ютерів, або з різних браузерів. Варіантів безліч, і у будь якому випадку, ви бачите, що дані ці не є точними, а отже, це рекламна брехня. 
 
Ustream. Слово, яке часто можна почути з уст прогресивної активної молоді.
 
Ustream досить цікавий проект, завдяки якому люди мають можливість транслювати у мережу все, що з ними відбувається через ноутбуки, планшети, смартфони та інші девайси, в яких є камера та доступ до Інтернету. Ця течія широко відома у світі, а в Україні набула популярності починаючи з перших подій на Майдані 
А тепер, давайте подумаємо. З першого погляду, це корисний проект, адже усі прості люди можуть знімати на свої iphones відео з гарячих точок, які можуть бути важливішими ніж те, що ми скажімо бачимо по телевізору.  А головне, що все це можна подивитись в Інтернеті «в прямому ефірі». Такий собі скайп-відеозв'язок, який видно усім бажаючим. Круто. 
 
З іншої ж сторони, чи це достатньо гуманно? Найпопулярніші «юстрамівці» не є професійними журналістами, а у більшості випадків є медіа блогерами, які пафосно корчуть із себе всезнайок. І знову ж таки, усі ці трансляції в певній мірі працюють на їх піар. У той час, коли вони знімають криваві події, вони могли б врятувати комусь життя своєю хоч якоюсь допомогою. Яскравим прикладом цієї думки є короткометражний фільм «Одна сота секунди». 
 
Отже, ustream  - це, в більшості випадків іграшка для студентів, а чесним висвітлюванням подій мають займатися професійні журналісти. Хоча, мушу зауважити, що і працівники ЗМІ також використовують ustream. Лише в цьому випадку дана течія в контексті політики є чесною і доречною.
 
Шо ж ми маємо? І те – погане, і те – недобре. Багато спроб, а користі – нуль. Нам, українцям, замість того, аби очікувати позитивних змін навіть з приводу громадського мовлення, потрібно розраховувати на самих лише себе: дивитися телевізійні новини та прямі ефіри політичних передач, читати статті в газетах та у мережі Інтернет, слухати радіо-програми (кому як зручно), а головне – думати! Адже нам з цим жити.  
 

Публикация подготовлена в рамках конкурса журналистских материалов об общественном вещании, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

------------------

Про автора

Аліна Харчук - студентка пятого курсу кафедри графіки НТУУ "КПІ". Не журналістка, проте активно цікавиться та замймається публіцистикою.

 

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *