Статьи
Верховина, гора Піп Іван, печера Перкалаба, Волошина, Зелене, Криворівня, Дземброня, Черемошна, гора Хорде. І це ще не всі місця, куди занесло учасників відеокемпу тревел-журналістики, організованого Школою журналістики УКУ та MYMEDIA. Протягом двох днів двадцятеро мандрівників-відеографів знімали візитівки Карпат — історії про людей, місця та культуру. 
 
Ми розпитали учасників, як вони шукали своїх героїв, з якими проблемами зіштовхнулися і чого навчилися під час цього відеоінтенсиву.
 
Фото - Анна Ютченко
 
 
Аби пройти відбір, потрібно було надіслати мотиваційний лист та сценарний план: візуальне втілення від оператора та ідею від журналіста. Оскільки кожна історія — це, перш за все, історія про людину, то одразу пропонували й героїв. Проте Карпати та відсутність зв’язку в багатьох селах вносили свої корективи. І спонтанність. 
 
Скажімо, Орися Грудка та Олена Максименко спершу планували знімати історію про монастир у Дземброні. Але дорогою почули історію про місцеву легенду — 73-річну Марію, яка перетворила свою хату на картинну галерею. На місці вирішили, що не можна нехтувати такими спонтанними знахідками, і змінили план.
 
— Ми пішли шукати цю Марію, йшли довго і плутано — навіть подумали, що заблукали. Але все ж за ліском побачили потрібну хату. Вона була неймовірно красива — зведена в 1953 році, автентична гуцульська. Вже за мить пили кисле молоко і їли пляцки, — розповідає Орися. Каже, знімання, звісно, захоплювало, але важко було сконцентруватися, бо історій у героїні назбиралося більш ніж за півстоліття. І кожна з них варта була окремого фільму.
 
Три пари, відеоісторії яких виявилися найкращими, автоматично пройшли на наступний відеокемп. Одна з таких, Катерина Коваленко та Лесь Якимчук, створювали історію про вівчарів: батька та сина, які від весни до осені живуть на полонині, випасаючи овець та фактично не контактуючи з зовнішнім світом. Аби знайти їх та домовитися про зйомку, поставили на вуха всіх друзів, знайомих та їхніх родичів.
 
— Ми домовилися з одним вівчарем, який має полонину поблизу гори Горді. Ускладнювалося все тим, що особисто ми його не знали й не бачили, спілкувалися лише телефоном. Тому йшли на свій страх і ризик, бо була ймовірність, що він виявиться нетелевізійним героєм. Зрештою, так і сталося, — розповідає Катерина Коваленко.  
 

Катерина Коваленко і Лесь Якимчук (по боках) з героями (в центрі).
 
 
Полонина була в горах і повернутися на ніч у село не було можливості, тож ночувати довелося на полонині, у так званій застайці. Це дерев’яна сторожка біля овець, звідки вночі приглядають за отарою.
 
— Пан Василь, наш вівчар, дав мені про всяк випадок петарду та сірники. Мовляв, якщо почуєте вовка, просто підпалюйте і кидайте їх на вулицю, вовк злякається і втече. Я думала, взагалі не засну тієї ночі, але втома взяла своє, — згадує Катя.
 
Випробуванням був і шлях до полонини. Від найближчого села, Волової, треба було йти пішки чотири години.
 
Для Каті це був перший у житті похід у гори. Каже, страшенно втомился, але воно того вартувало. Зрештою, так само, як і спроби розговорити своїх некіношних героїв.
 
— Вівчар і його 14-річний син — дуже хороші та привітні люди, але вони більше роблять, ніж говорять. На більшість запитань відповідали "так" або "ні", а на прохання розповісти більше посміхалися і знизували плечима. У якийсь момент у нас почали опускатися руки і здалося, що кіна не буде. Щоправда, наступного дня справи пішли краще. Герої звикли до нас, а ми знайшли інший підхід.
 
Ночувала в горах ще одна пара: Анна Чуданова з Володимирем Волощуком пішли до печери Перкалаб. Їхнім героєм був геолог, який досліджує ущелини Карпат. Спершу планували зняти зсередини німецьку штольню, де у воєнні часи видобували марганець, але її завалило камінням. Тож знайшли іншу. Для обох відеокемп став першою і трохи екстремальною подорожжю до Карпат.  
 
Третіми переможцями стали Вадим Єрченко і Людмила Роспопа та історія «Гуцулка».  Їхня героїня Наталя продовжила справу свого батька Романа Кумлика — опіку над музеєм народних музичних інструментів та гуцульської культури. Це був той випадок, коли шукати героїню всім селом не довелося:
 
— Я був кілька років тому на екскурсії у Романа Кумлика. Його енергія і самобутність надовго відклалися в моїй пам'яті. Він доносив до людей всю багатогранність і глибину гуцульської культури, причому з гумором і музикою. Якщо врахувати, що сам я родом з промислового Запоріжжя, то побачене і почуте було для мене чимось абсолютно новим, — розповідає Вадим.
 
Бажання зняти історію про Кумлика не вийшло — у січні 2014 пана Романа не стало. Тоді ж Вадим дізнався, що музейну справу перейняла донька Наталя, яка заради пам’яті про батька лишила свою лікарську професію і зайнялася музеєм. 
 
Хронометраж для історій був обмежений: не більше п’яти хвилин. На монтаж учасники мали два дні. Інколи, щоправда, не тільки дні, а й ночі, бо робочий процес затягувався до четвертої ранку. 
 
— Для декого з учасників кемп дав розуміння дедлайну та його важливості. А по-друге, впевненість у тому, що навіть за такий короткий час можна зробити цілком ефірний, дуже якісний продукт. Тобто, упевненість у власних силах, — ділиться Марія Малевська, кореспондент телеканалу СТБ. Разом із оператором Олександром Бринзою вони стежили за процесом і допомагали з монтажем.
 
Проблеми, розповідає Марія, часто виникали через нерозуміння дедлайнів або брак відеоматеріалу, якісної картинки. Інколи — через нерозуміння теми, розпиляння в різні боки.
 
Тому було складно витягнути з людини найцікавіше під час інтерв’ю і вибудувати чітку структури. 
 
— Навчитись можна лише практикуючи, знімаючи, монтуючи, набиваючи шишки. Мені найбільше запам'яталися втомлені, але дуже задоволені обличчя учасників після другого дня знімання. А отримати гідний результат можна лише тоді, коли кайфуєш від роботи. Тож готовим тревел-серіалом я задоволена. І ще мені здалося, навіть ті команди, які мали досвід роботи у парі, відчули нові аспекти взаємодії. Взаємодії інколи у цілком екстремальних умовах, коли була важлива підтримка й розуміння одне одного з напівслова. 
 
У документальному кіно не можна обмежувати себе сценарним планом. Такий висновок зробила учасниця Анна Ютченко, яка разом із Дар’єю Грековою знімали «Політ» — історію про поетичне осмислення українських гір.Їхній сценарій протягом зйомки змінювався щонайменше тричі.
 
— Загалом ми планували зробити нашу серію про поетичне осмислення український гір, але вийшло так, що в процесі зйомок у нас виникло більше запитань до наших героїв, аніж відповідей. Адже що змушує людей, які з самого дитинства знають про складність життя в горах, все рівно повертатися назад? У чому і є ця поезія гір? — розповідає Анна. — Певно, найскладніше було вибудувати структуру і помістити нашу історію у 3 хвилини. Оскільки у нашій серії є два героя, історії яких розповідаються не паралельно, а за нашим задумом, мали б постійно перетинатися, кінці таки перетнувшись в одній точці. 
 
Важливо було передати атмосферу, зробити історію поетичною та об’ємною. А також знайти спільну мову зі своїм партнером чи партнеркою, усвідомити історію, яку ви хочете розповісти словами ваших героїв.
 
Виявилося, що головне — це ідея, а герої та місця можуть завжди змінитися. Нам залишається бути відкритим, уміти бачити та помічати. 
 
Передбачити, як місцеві мешканці реагуватимуть на знімальні міні-групи, було важко. Більшість учасників знімали у віддалених гірських селах, де люди не звикли до журналістів. 
 
— Ми очікували, що місцеві не дуже приязно поставляться до людей з камерою, — каже Марійка Шелія, яка працювала в парі з Юлією Ільченко. — Але настільки відкритих і доброзичливих людей я мало де бачила. Зі всім, що ми просили, нам допомагали. Але помилкою стала несфокусованість історії. Тема виявилась занадто загальною, тому не вдалось глибоко розкрити героїв. До того ж, варто було врахувати, що для 5 хвилин дві локації й два герої, які не взаємодіють один з одним, це забагато. Через це вийшла скоріше замальовка, ніж повноцінна відеоісторія. 
 

 
 
Темою їхньої історії були вірування та міфологія гуцулів. Хотіли створити відео, яке за атмосферою було би співзвучне з «Тінями забутих предків» Параджанова. Проте пошук герої був непростим завданням — у Карпатах лишилось не так багато місцевих, які все ще пам’ятають легенди своїх предків. 
 
Техніка теж була примхлива. У дівчат, скажімо, неочікувано сіла батарейка і довелось шукати підзарядку. Тому вони радять завжди перевіряти техніку перед виїздом.
 
— У сонячний день вибудувати експозицію та композицію кадру в рази важче. Адже не бачиш того, що відбувається на екрані. Тому треба брати з собою якусь курточку, якою в будь-якому місці вдасться створити затінок над камерою — так ви побачите, як кольори виглядають насправді, — радять дівчата.
 
Готові історії можна буде подивитися на UA:Перший у суботу, 27 серпня, о 22:00
А наступний відеокемп пройде вже на Полтавщині у жовтні — заявки приймають до першого вересня.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.
Верховина, гора Піп Іван, печера Перкалаба, Волошина, Зелене, Криворівня, Дземброня, Черемошна, гора Хорде. І це ще не всі місця, куди занесло учасників відеокемпу тревел-журналістики, організованого Школою журналістики УКУ та MYMEDIA. Протягом двох днів двадцятеро мандрівників-відеографів знімали візитівки Карпат — історії про людей, місця та культуру. 
 
Ми розпитали учасників, як вони шукали своїх героїв, з якими проблемами зіштовхнулися і чого навчилися під час цього відеоінтенсиву.
 
Фото - Анна Ютченко
 
 
Аби пройти відбір, потрібно було надіслати мотиваційний лист та сценарний план: візуальне втілення від оператора та ідею від журналіста. Оскільки кожна історія — це, перш за все, історія про людину, то одразу пропонували й героїв. Проте Карпати та відсутність зв’язку в багатьох селах вносили свої корективи. І спонтанність. 
 
Скажімо, Орися Грудка та Олена Максименко спершу планували знімати історію про монастир у Дземброні. Але дорогою почули історію про місцеву легенду — 73-річну Марію, яка перетворила свою хату на картинну галерею. На місці вирішили, що не можна нехтувати такими спонтанними знахідками, і змінили план.
 
— Ми пішли шукати цю Марію, йшли довго і плутано — навіть подумали, що заблукали. Але все ж за ліском побачили потрібну хату. Вона була неймовірно красива — зведена в 1953 році, автентична гуцульська. Вже за мить пили кисле молоко і їли пляцки, — розповідає Орися. Каже, знімання, звісно, захоплювало, але важко було сконцентруватися, бо історій у героїні назбиралося більш ніж за півстоліття. І кожна з них варта була окремого фільму.
 
Три пари, відеоісторії яких виявилися найкращими, автоматично пройшли на наступний відеокемп. Одна з таких, Катерина Коваленко та Лесь Якимчук, створювали історію про вівчарів: батька та сина, які від весни до осені живуть на полонині, випасаючи овець та фактично не контактуючи з зовнішнім світом. Аби знайти їх та домовитися про зйомку, поставили на вуха всіх друзів, знайомих та їхніх родичів.
 
— Ми домовилися з одним вівчарем, який має полонину поблизу гори Горді. Ускладнювалося все тим, що особисто ми його не знали й не бачили, спілкувалися лише телефоном. Тому йшли на свій страх і ризик, бо була ймовірність, що він виявиться нетелевізійним героєм. Зрештою, так і сталося, — розповідає Катерина Коваленко.  
 

Катерина Коваленко і Лесь Якимчук (по боках) з героями (в центрі).
 
 
Полонина була в горах і повернутися на ніч у село не було можливості, тож ночувати довелося на полонині, у так званій застайці. Це дерев’яна сторожка біля овець, звідки вночі приглядають за отарою.
 
— Пан Василь, наш вівчар, дав мені про всяк випадок петарду та сірники. Мовляв, якщо почуєте вовка, просто підпалюйте і кидайте їх на вулицю, вовк злякається і втече. Я думала, взагалі не засну тієї ночі, але втома взяла своє, — згадує Катя.
 
Випробуванням був і шлях до полонини. Від найближчого села, Волової, треба було йти пішки чотири години.
 
Для Каті це був перший у житті похід у гори. Каже, страшенно втомился, але воно того вартувало. Зрештою, так само, як і спроби розговорити своїх некіношних героїв.
 
— Вівчар і його 14-річний син — дуже хороші та привітні люди, але вони більше роблять, ніж говорять. На більшість запитань відповідали "так" або "ні", а на прохання розповісти більше посміхалися і знизували плечима. У якийсь момент у нас почали опускатися руки і здалося, що кіна не буде. Щоправда, наступного дня справи пішли краще. Герої звикли до нас, а ми знайшли інший підхід.
 
Ночувала в горах ще одна пара: Анна Чуданова з Володимирем Волощуком пішли до печери Перкалаб. Їхнім героєм був геолог, який досліджує ущелини Карпат. Спершу планували зняти зсередини німецьку штольню, де у воєнні часи видобували марганець, але її завалило камінням. Тож знайшли іншу. Для обох відеокемп став першою і трохи екстремальною подорожжю до Карпат.  
 
Третіми переможцями стали Вадим Єрченко і Людмила Роспопа та історія «Гуцулка».  Їхня героїня Наталя продовжила справу свого батька Романа Кумлика — опіку над музеєм народних музичних інструментів та гуцульської культури. Це був той випадок, коли шукати героїню всім селом не довелося:
 
— Я був кілька років тому на екскурсії у Романа Кумлика. Його енергія і самобутність надовго відклалися в моїй пам'яті. Він доносив до людей всю багатогранність і глибину гуцульської культури, причому з гумором і музикою. Якщо врахувати, що сам я родом з промислового Запоріжжя, то побачене і почуте було для мене чимось абсолютно новим, — розповідає Вадим.
 
Бажання зняти історію про Кумлика не вийшло — у січні 2014 пана Романа не стало. Тоді ж Вадим дізнався, що музейну справу перейняла донька Наталя, яка заради пам’яті про батька лишила свою лікарську професію і зайнялася музеєм. 
 
Хронометраж для історій був обмежений: не більше п’яти хвилин. На монтаж учасники мали два дні. Інколи, щоправда, не тільки дні, а й ночі, бо робочий процес затягувався до четвертої ранку. 
 
— Для декого з учасників кемп дав розуміння дедлайну та його важливості. А по-друге, впевненість у тому, що навіть за такий короткий час можна зробити цілком ефірний, дуже якісний продукт. Тобто, упевненість у власних силах, — ділиться Марія Малевська, кореспондент телеканалу СТБ. Разом із оператором Олександром Бринзою вони стежили за процесом і допомагали з монтажем.
 
Проблеми, розповідає Марія, часто виникали через нерозуміння дедлайнів або брак відеоматеріалу, якісної картинки. Інколи — через нерозуміння теми, розпиляння в різні боки.
 
Тому було складно витягнути з людини найцікавіше під час інтерв’ю і вибудувати чітку структури. 
 
— Навчитись можна лише практикуючи, знімаючи, монтуючи, набиваючи шишки. Мені найбільше запам'яталися втомлені, але дуже задоволені обличчя учасників після другого дня знімання. А отримати гідний результат можна лише тоді, коли кайфуєш від роботи. Тож готовим тревел-серіалом я задоволена. І ще мені здалося, навіть ті команди, які мали досвід роботи у парі, відчули нові аспекти взаємодії. Взаємодії інколи у цілком екстремальних умовах, коли була важлива підтримка й розуміння одне одного з напівслова. 
 
У документальному кіно не можна обмежувати себе сценарним планом. Такий висновок зробила учасниця Анна Ютченко, яка разом із Дар’єю Грековою знімали «Політ» — історію про поетичне осмислення українських гір.Їхній сценарій протягом зйомки змінювався щонайменше тричі.
 
— Загалом ми планували зробити нашу серію про поетичне осмислення український гір, але вийшло так, що в процесі зйомок у нас виникло більше запитань до наших героїв, аніж відповідей. Адже що змушує людей, які з самого дитинства знають про складність життя в горах, все рівно повертатися назад? У чому і є ця поезія гір? — розповідає Анна. — Певно, найскладніше було вибудувати структуру і помістити нашу історію у 3 хвилини. Оскільки у нашій серії є два героя, історії яких розповідаються не паралельно, а за нашим задумом, мали б постійно перетинатися, кінці таки перетнувшись в одній точці. 
 
Важливо було передати атмосферу, зробити історію поетичною та об’ємною. А також знайти спільну мову зі своїм партнером чи партнеркою, усвідомити історію, яку ви хочете розповісти словами ваших героїв.
 
Виявилося, що головне — це ідея, а герої та місця можуть завжди змінитися. Нам залишається бути відкритим, уміти бачити та помічати. 
 
Передбачити, як місцеві мешканці реагуватимуть на знімальні міні-групи, було важко. Більшість учасників знімали у віддалених гірських селах, де люди не звикли до журналістів. 
 
— Ми очікували, що місцеві не дуже приязно поставляться до людей з камерою, — каже Марійка Шелія, яка працювала в парі з Юлією Ільченко. — Але настільки відкритих і доброзичливих людей я мало де бачила. Зі всім, що ми просили, нам допомагали. Але помилкою стала несфокусованість історії. Тема виявилась занадто загальною, тому не вдалось глибоко розкрити героїв. До того ж, варто було врахувати, що для 5 хвилин дві локації й два герої, які не взаємодіють один з одним, це забагато. Через це вийшла скоріше замальовка, ніж повноцінна відеоісторія. 
 

 
 
Темою їхньої історії були вірування та міфологія гуцулів. Хотіли створити відео, яке за атмосферою було би співзвучне з «Тінями забутих предків» Параджанова. Проте пошук герої був непростим завданням — у Карпатах лишилось не так багато місцевих, які все ще пам’ятають легенди своїх предків. 
 
Техніка теж була примхлива. У дівчат, скажімо, неочікувано сіла батарейка і довелось шукати підзарядку. Тому вони радять завжди перевіряти техніку перед виїздом.
 
— У сонячний день вибудувати експозицію та композицію кадру в рази важче. Адже не бачиш того, що відбувається на екрані. Тому треба брати з собою якусь курточку, якою в будь-якому місці вдасться створити затінок над камерою — так ви побачите, як кольори виглядають насправді, — радять дівчата.
 
Готові історії можна буде подивитися на UA:Перший у суботу, 27 серпня, о 22:00
А наступний відеокемп пройде вже на Полтавщині у жовтні — заявки приймають до першого вересня.
Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *