Статьи

Розмірковуючи над проблемами проведення декомунізації в Україні мимоволі може згадатися стара жартівлива загадка про те, як засунути жирафа в холодильник, а потім туди ж і слона. Її рішення не вимагало великої фантазії й полягало в застосуванні простого логічного ланцюжка: «відкрити холодильник, засунути туди жирафа, а потім замість жирафа слона, закрити холодильник». Так от, іноді здається, що за задумкою декомунізація у нас має проводитися за тим самим принципом. З тією лиш відмінністю, що замість двох тварин ми маємо радянську та українську націоналістичну моделі історичної пам'яті відповідно, а роль холодильника виконує колективна пам’ять українського народу. 

 
Чому саме така асоціація? Мабуть тому, що майже 23 роки нашої незалежності (до Революції Гідності) ми бачили досить недолугі й обмежені спроби влади сконструювати відмінну від російської модель історичної пам'яті. Основні її образи і спосіб, в який вони використовувалися в рамках політики пам’яті, або, краще сказати, її імітації, дісталися нам в спадок не переосмисленими ще від символічної політики за СРСР. Бажання замінити радянських вождів та полководці на виразно українських отримувало підтримку лише в частині суспільства, тому перші залишалися увічненими в назвах вулиць та у граніті на центральних площах міст, а міф «Великої вітчизняної війни» в тій самій формі продовжував нав’язуватись школярам на сторінках підручників з історії.
 
І раптовою проблемою стало те, що сучасний російський політичний режим зумів використати цю прогалину в політиці пам’яті для розпалення конфлікту на Донбасі. Але від того спроби не стали менш недолугими, непослідовними і шаблонними, хоча й змінилися на більш радикальні.
 
Довгий час ми намагалися знайти щось таке, що нібито й протиставлятиме нас тим самим росіянам, але разом з тим не розколюватиме країну з огляду на досить відмінну локальну історичну пам'ять.
Це вилилося у загальне визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. І на цьому все аж до 2014 року. Але давайте  придивимося уважніше, чи є те, що зараз прийнято називати «декомунізацією», чимось новим в порівнянні з політикою пам’яті, що проводилась весь час незалежності. І чи є проблеми, породжені нею, необхідною платою за подальший позитивний ефект.
 
Часткове засудження частини радянського минулого першими двома президентами пояснювалося суто політичною кон’юнктурою, а ніяк не метою закладення нової української ідентичності, що з часом перетворить homo soveticus в українця. Як пише історик Георгій Касьянов, Леонід Кравчук наголошував на висвітленні тоталітарного минулого з акцентом на темі голоду 1932-1933 рр. для відмежування себе і свого оточення від «поганих» комуністів та для виправдання провалів перших років незалежності негативним спадком цього минулого. Леонід Кучма звертався до теми Голодомору під час президентських виборів 1998 року та політичної кризи 2002 року задля залучення на свою сторону електорату західної та центральної України.  
 
Віктор Ющенко наче й справді змістив акцент, висунувши історію на передній план й додавши до теми Голодомору питання визнання діяльності ОУН-УПА як героїв України. Але це породило іншу проблему, можливо, навіть більш вагому, ніж просто використання історії в популістичних цілях. Обраний ним наратив справді наголошував на окремишності українців, але в той же час окремишності не лише від радянського минулого і російського теперішнього, а й від загальноєвропейського контексту історичної пам’яті. Це відбулось через нехтування Голокостом - одним з основних спільних місць колективної пам’яті Західної та Центральної Європи – поряд з увічненням людей, які доклали до нього руки.
 
І це вже не згадуючи про те, як поляризувалася суспільна думка по регіонах з приводу нових державних героїв. Воно й не дивно: згідно з дослідженням центру Разумкова станом на початок 2006 року 41% людей вважали націоналізм ідеологією, що розколює суспільство на етнічних українців та "не українців" і передбачає обмеження прав "не українців", а ще 14.5% сказали, що це явище середини ХХ ст. і вже не є актуальним. 
 
Політику пам’яті за часів В. Януковича навіть коментувати не варто. Слід сказати лише, що, намагаючись повторювати амбівалентну політику Л. Кучми, він додумався відмовитись від теми Голодомору як геноциду, а це, як було зазначено вище, було ледь не єдиним об’єднуючим місцем в пам’яті українці. Це разом з демонізацією ним ОУН і УПА лише поглибило розкол між локальними моделями історичної пам’яті.
 
Дані три проблеми – політичний прагматизм в рамках реалізації політики пам’яті, що набуває форми популізму, непослідовність політики пам’яті через її невідповідності цінностям європейської спільноти, які є орієнтиром нашого суспільного розвитку, нехтування можливими суспільними розколами, - нікуди не зникли навіть після Революції Гідності.
 
«Декомунізаційний пакет» законів, прийнятий в квітні 2015 року, є їх безпосереднім відображенням.
 
Перш за все, далеко неоднозначною є сама юридична складова головного закону з цього пакету - «Про засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів», - про що свідчить негативний висновок Венеціанської комісії. Нечіткість положень останнього, репресивний потенціал через розмитість визначень, - не такі речі мали бути присутні в документі, що повинен мати важливе значення у формуванні української ідентичності (адже той, хто має рацію в суперечці про пам'ять, виявляється і тим, хто визначає, хто ми взагалі такі).
 
Дивною і неприйнятною для європейської практики була фактична заборона всіх партій з комуністичною ідеологією, адже вони присутні в парламентах багатьох країн ЄС. Так, з КПУ наче все зрозуміло, особливо з огляду на її правонаступність ще від більшовиків і фігуру Симоненка, але що ми матимемо в перспективі? В Україні й без того завжди була проблема у відсутності адекватного лівого руху, тепер це може мати ще більш негативні наслідки за умови можливої майбутньої ідеологізації політики. 
 
При цьому неважливо, подобаються вам соціалісти з комуністами, чи ні, адже слід раз і назавжди усвідомити – вони є необхідним елементом демократичної системи. Перед екзальтованою молоддю та схильними до маніпулювання ними старшими людьми зазвичай постає вибір не між центристами та радикалами, а між лівими та правими радикалами, що розпорошує виборців останніх і не дає серйозно впливати на політику. 
 
Праві політичні сили в Україні вже сьогодні виглядають добре організованими, і їм буде досить складно когось протиставити в демократичній парламентській площині через, знову ж таки, дамоклів меч санкційних положень закону. І це вже не говорячи про порушення фундаментального права людини на свободу об’єднань.
 
Втім, крім досить віддаленої перспективи є інша річ, яка також насторожує і яку значно легше спостерігати, - це певна поверхневість і шаблонність застосовуваних засобів для реалізації положень Закону про декомунізацію. 
 
Соціологія каже нам, що форми організації простору, топоніми та пам’ятки можуть досить сильно впливати на свідомість за рахунок закодованої в них ідеологічної складової. Наприклад, гігантоманія сталінського ампіру – наголошення на ницості індивіда перед великою державною машиною. З огляду на це радикальна зміна радянських назв на виразно націоналістичні (те, що поки є основним інструментом декомунізації поряд з нейтральними назвами) може здатися виправданою: чим швидше й більш уніфіковано, за шаблоном, це відбудеться, тим швидше ми отримаємо потрібну нам однаковість в історичній пам’яті. Зазвичай саме це є головною ціллю політики пам’яті держави, що гарно демонструє приклад Польщі. 
 
Але соціологія також каже, що для більшості українців ці назви та об’єкти не несуть того символічного змісту, який ми могли б вбачати в них згідно з попереднім твердженням. Відповідно, це ніяк не змінює їх ставлення до свого минулого, і, тим більше, теперішнього. 
Аналізуючи останні опитування соціологічної групи «Рейтинг» можна помітити, що за останні 2 роки кількість прихильників заборони комуністичної ідеології ніяк не змінилася. Так, 48% населення проти демонтажу пам’ятників Леніна, а проти перейменування міст і вулиць цілих 57%, що ніби кричить про загрозу використання прорадянських настроїв Росією, тим самим підкріплюючи впевненість в необхідності боротьби з радянщиною в свідомості широких мас українців. Але при більш детальному розгляді видається досить сумнівною пов’язаність цього із загальною симпатією всіх цих людей до СРСР та «невикорінюваним совком» у їх головах.
 
Той самий Ленін є історичною постаттю ледь не з найбільшим «антирейтингом» -  60% населення ставляться до нього негативно. Гірше лише Сталін (66%), на якого як на яскравий образ сильного лідера останнім часом почали робити ставку в Росії. І це йде в розріз із колишнім колективним героєм у вигляді «єдиного радянського народу», що, по суті, нівелює небезпеку міфу «Великої Вітчизняної війни» для України. Якщо за допомогою нього можна було викликати прихильність до ідеї «братських українського та російського народів» як нащадків «одного радянського», то Сталін лише роз’єднує. 
 
Більше того, незважаючи на загальну нестабільність кількох останніх років, про розпад Радянського Союзу жалкують лише 35% українців.
 
Здається, що більшість з них ностальгують не за тією політичною системою, а просто за часами молодості і, головне для багатьох, стабільності. Зробити з цим щось можуть лише економічні та культурні перемоги, і навряд тут чомусь зарадить знесення пам’ятників та перейменування вулиць. Тим більше, що при здійсненні останнього ми часто жертвуємо історичною достовірністю на користь тимчасових державних інтересів, нехтуючи справжніми біографіями історичних персон, покликаних замінити радянських ідолів, задля створення їх ідеологічно правильного образу. Але в довгостроковій перспективі саме чесність – найкраща політика. 
Саме тому нам потрібна така модель історичної пам’яті, яка б не базувалася на єдиноправильному трактуванні історії, а передбачала б плюралізм і толерантність до локальних пам’ятей. І цього потребує наша національна безпека, адже лише таким чином демократичне суспільство можна вберегти від розколу, надавши кожному право на власні спомини, що відповідає ідеалами Європейського Союзу.
То що, не слід забирати у винуватців звірств почестей у вигляді названих в їх честь вулиць? Ні, слід, але лише у їх. Та для того, щоб ці звірства не були забуті, слід згадувати тих, проти кого вони були здійснені. І навіть нинішній Закон про декомунізацію дозволяє це зробити, адже, згідно в з ним, можна перейменовуючи топоніми на пов’язані з діячами радянського минулого, що розвивали українську науку та культуру, багато з яких було репресовано в 30-х рр. Це слід робити незважаючи на те, що багато з останніх були щирими комуністами. 
 
Акцент на них під час опису радянського минулого забезпечить чесність та вичерпність обраної моделі історичної пам’яті, за якої кандидатурами для перейменування в їх честь мають бути радянські люди, але не пов’язані з самою радянської тоталітарною машиною, на кшталт М. Хвильового. Це може нести значно більш позитивний ефект, ніж перейменування на честь далекої для місцевих персони, адже тим самим не викреслюється ціла епоха з нашої історії, але градус дискусії значно знижується.
 
І назви тут – лише вершечок айсбергу. Тих самих принципів ми маємо дотримуватись, проводячи декомунізації у всіх інших сферах суспільного життя, де є що декомунізовувати. 
 
В будь-якому разі ми маємо затямити, що історична пам’ять – це не лише про те, на основі чого будувати майбутню націю та державу, а й про почуття та цінності тих людей, з ким нам жити тут і зараз. Тому не слід ставити історичну політику в залежності від універсальної формули, за якою ми всі ніби позбавимось негативних для нас споминів і одного разу прокинемось в новій, кращій країні без радянського спадку.
 
Можливо, за відсутності війни, цей спадок був би в певному сенсі плюсом для нас. Гарна наука для майбутнього - жити в країні з такою неоднорідною історичною пам’яттю та зумовлюваними нею відмінностями у світоглядах, адже в сучасному світі з часом все більш потрібною стає навичка уживатись з тими, хто не схожий на тебе.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Розмірковуючи над проблемами проведення декомунізації в Україні мимоволі може згадатися стара жартівлива загадка про те, як засунути жирафа в холодильник, а потім туди ж і слона. Її рішення не вимагало великої фантазії й полягало в застосуванні простого логічного ланцюжка: «відкрити холодильник, засунути туди жирафа, а потім замість жирафа слона, закрити холодильник». Так от, іноді здається, що за задумкою декомунізація у нас має проводитися за тим самим принципом. З тією лиш відмінністю, що замість двох тварин ми маємо радянську та українську націоналістичну моделі історичної пам'яті відповідно, а роль холодильника виконує колективна пам’ять українського народу. 

 
Чому саме така асоціація? Мабуть тому, що майже 23 роки нашої незалежності (до Революції Гідності) ми бачили досить недолугі й обмежені спроби влади сконструювати відмінну від російської модель історичної пам'яті. Основні її образи і спосіб, в який вони використовувалися в рамках політики пам’яті, або, краще сказати, її імітації, дісталися нам в спадок не переосмисленими ще від символічної політики за СРСР. Бажання замінити радянських вождів та полководці на виразно українських отримувало підтримку лише в частині суспільства, тому перші залишалися увічненими в назвах вулиць та у граніті на центральних площах міст, а міф «Великої вітчизняної війни» в тій самій формі продовжував нав’язуватись школярам на сторінках підручників з історії.
 
І раптовою проблемою стало те, що сучасний російський політичний режим зумів використати цю прогалину в політиці пам’яті для розпалення конфлікту на Донбасі. Але від того спроби не стали менш недолугими, непослідовними і шаблонними, хоча й змінилися на більш радикальні.
 
Довгий час ми намагалися знайти щось таке, що нібито й протиставлятиме нас тим самим росіянам, але разом з тим не розколюватиме країну з огляду на досить відмінну локальну історичну пам'ять.
Це вилилося у загальне визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. І на цьому все аж до 2014 року. Але давайте  придивимося уважніше, чи є те, що зараз прийнято називати «декомунізацією», чимось новим в порівнянні з політикою пам’яті, що проводилась весь час незалежності. І чи є проблеми, породжені нею, необхідною платою за подальший позитивний ефект.
 
Часткове засудження частини радянського минулого першими двома президентами пояснювалося суто політичною кон’юнктурою, а ніяк не метою закладення нової української ідентичності, що з часом перетворить homo soveticus в українця. Як пише історик Георгій Касьянов, Леонід Кравчук наголошував на висвітленні тоталітарного минулого з акцентом на темі голоду 1932-1933 рр. для відмежування себе і свого оточення від «поганих» комуністів та для виправдання провалів перших років незалежності негативним спадком цього минулого. Леонід Кучма звертався до теми Голодомору під час президентських виборів 1998 року та політичної кризи 2002 року задля залучення на свою сторону електорату західної та центральної України.  
 
Віктор Ющенко наче й справді змістив акцент, висунувши історію на передній план й додавши до теми Голодомору питання визнання діяльності ОУН-УПА як героїв України. Але це породило іншу проблему, можливо, навіть більш вагому, ніж просто використання історії в популістичних цілях. Обраний ним наратив справді наголошував на окремишності українців, але в той же час окремишності не лише від радянського минулого і російського теперішнього, а й від загальноєвропейського контексту історичної пам’яті. Це відбулось через нехтування Голокостом - одним з основних спільних місць колективної пам’яті Західної та Центральної Європи – поряд з увічненням людей, які доклали до нього руки.
 
І це вже не згадуючи про те, як поляризувалася суспільна думка по регіонах з приводу нових державних героїв. Воно й не дивно: згідно з дослідженням центру Разумкова станом на початок 2006 року 41% людей вважали націоналізм ідеологією, що розколює суспільство на етнічних українців та "не українців" і передбачає обмеження прав "не українців", а ще 14.5% сказали, що це явище середини ХХ ст. і вже не є актуальним. 
 
Політику пам’яті за часів В. Януковича навіть коментувати не варто. Слід сказати лише, що, намагаючись повторювати амбівалентну політику Л. Кучми, він додумався відмовитись від теми Голодомору як геноциду, а це, як було зазначено вище, було ледь не єдиним об’єднуючим місцем в пам’яті українці. Це разом з демонізацією ним ОУН і УПА лише поглибило розкол між локальними моделями історичної пам’яті.
 
Дані три проблеми – політичний прагматизм в рамках реалізації політики пам’яті, що набуває форми популізму, непослідовність політики пам’яті через її невідповідності цінностям європейської спільноти, які є орієнтиром нашого суспільного розвитку, нехтування можливими суспільними розколами, - нікуди не зникли навіть після Революції Гідності.
 
«Декомунізаційний пакет» законів, прийнятий в квітні 2015 року, є їх безпосереднім відображенням.
 
Перш за все, далеко неоднозначною є сама юридична складова головного закону з цього пакету - «Про засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів», - про що свідчить негативний висновок Венеціанської комісії. Нечіткість положень останнього, репресивний потенціал через розмитість визначень, - не такі речі мали бути присутні в документі, що повинен мати важливе значення у формуванні української ідентичності (адже той, хто має рацію в суперечці про пам'ять, виявляється і тим, хто визначає, хто ми взагалі такі).
 
Дивною і неприйнятною для європейської практики була фактична заборона всіх партій з комуністичною ідеологією, адже вони присутні в парламентах багатьох країн ЄС. Так, з КПУ наче все зрозуміло, особливо з огляду на її правонаступність ще від більшовиків і фігуру Симоненка, але що ми матимемо в перспективі? В Україні й без того завжди була проблема у відсутності адекватного лівого руху, тепер це може мати ще більш негативні наслідки за умови можливої майбутньої ідеологізації політики. 
 
При цьому неважливо, подобаються вам соціалісти з комуністами, чи ні, адже слід раз і назавжди усвідомити – вони є необхідним елементом демократичної системи. Перед екзальтованою молоддю та схильними до маніпулювання ними старшими людьми зазвичай постає вибір не між центристами та радикалами, а між лівими та правими радикалами, що розпорошує виборців останніх і не дає серйозно впливати на політику. 
 
Праві політичні сили в Україні вже сьогодні виглядають добре організованими, і їм буде досить складно когось протиставити в демократичній парламентській площині через, знову ж таки, дамоклів меч санкційних положень закону. І це вже не говорячи про порушення фундаментального права людини на свободу об’єднань.
 
Втім, крім досить віддаленої перспективи є інша річ, яка також насторожує і яку значно легше спостерігати, - це певна поверхневість і шаблонність застосовуваних засобів для реалізації положень Закону про декомунізацію. 
 
Соціологія каже нам, що форми організації простору, топоніми та пам’ятки можуть досить сильно впливати на свідомість за рахунок закодованої в них ідеологічної складової. Наприклад, гігантоманія сталінського ампіру – наголошення на ницості індивіда перед великою державною машиною. З огляду на це радикальна зміна радянських назв на виразно націоналістичні (те, що поки є основним інструментом декомунізації поряд з нейтральними назвами) може здатися виправданою: чим швидше й більш уніфіковано, за шаблоном, це відбудеться, тим швидше ми отримаємо потрібну нам однаковість в історичній пам’яті. Зазвичай саме це є головною ціллю політики пам’яті держави, що гарно демонструє приклад Польщі. 
 
Але соціологія також каже, що для більшості українців ці назви та об’єкти не несуть того символічного змісту, який ми могли б вбачати в них згідно з попереднім твердженням. Відповідно, це ніяк не змінює їх ставлення до свого минулого, і, тим більше, теперішнього. 
Аналізуючи останні опитування соціологічної групи «Рейтинг» можна помітити, що за останні 2 роки кількість прихильників заборони комуністичної ідеології ніяк не змінилася. Так, 48% населення проти демонтажу пам’ятників Леніна, а проти перейменування міст і вулиць цілих 57%, що ніби кричить про загрозу використання прорадянських настроїв Росією, тим самим підкріплюючи впевненість в необхідності боротьби з радянщиною в свідомості широких мас українців. Але при більш детальному розгляді видається досить сумнівною пов’язаність цього із загальною симпатією всіх цих людей до СРСР та «невикорінюваним совком» у їх головах.
 
Той самий Ленін є історичною постаттю ледь не з найбільшим «антирейтингом» -  60% населення ставляться до нього негативно. Гірше лише Сталін (66%), на якого як на яскравий образ сильного лідера останнім часом почали робити ставку в Росії. І це йде в розріз із колишнім колективним героєм у вигляді «єдиного радянського народу», що, по суті, нівелює небезпеку міфу «Великої Вітчизняної війни» для України. Якщо за допомогою нього можна було викликати прихильність до ідеї «братських українського та російського народів» як нащадків «одного радянського», то Сталін лише роз’єднує. 
 
Більше того, незважаючи на загальну нестабільність кількох останніх років, про розпад Радянського Союзу жалкують лише 35% українців.
 
Здається, що більшість з них ностальгують не за тією політичною системою, а просто за часами молодості і, головне для багатьох, стабільності. Зробити з цим щось можуть лише економічні та культурні перемоги, і навряд тут чомусь зарадить знесення пам’ятників та перейменування вулиць. Тим більше, що при здійсненні останнього ми часто жертвуємо історичною достовірністю на користь тимчасових державних інтересів, нехтуючи справжніми біографіями історичних персон, покликаних замінити радянських ідолів, задля створення їх ідеологічно правильного образу. Але в довгостроковій перспективі саме чесність – найкраща політика. 
Саме тому нам потрібна така модель історичної пам’яті, яка б не базувалася на єдиноправильному трактуванні історії, а передбачала б плюралізм і толерантність до локальних пам’ятей. І цього потребує наша національна безпека, адже лише таким чином демократичне суспільство можна вберегти від розколу, надавши кожному право на власні спомини, що відповідає ідеалами Європейського Союзу.
То що, не слід забирати у винуватців звірств почестей у вигляді названих в їх честь вулиць? Ні, слід, але лише у їх. Та для того, щоб ці звірства не були забуті, слід згадувати тих, проти кого вони були здійснені. І навіть нинішній Закон про декомунізацію дозволяє це зробити, адже, згідно в з ним, можна перейменовуючи топоніми на пов’язані з діячами радянського минулого, що розвивали українську науку та культуру, багато з яких було репресовано в 30-х рр. Це слід робити незважаючи на те, що багато з останніх були щирими комуністами. 
 
Акцент на них під час опису радянського минулого забезпечить чесність та вичерпність обраної моделі історичної пам’яті, за якої кандидатурами для перейменування в їх честь мають бути радянські люди, але не пов’язані з самою радянської тоталітарною машиною, на кшталт М. Хвильового. Це може нести значно більш позитивний ефект, ніж перейменування на честь далекої для місцевих персони, адже тим самим не викреслюється ціла епоха з нашої історії, але градус дискусії значно знижується.
 
І назви тут – лише вершечок айсбергу. Тих самих принципів ми маємо дотримуватись, проводячи декомунізації у всіх інших сферах суспільного життя, де є що декомунізовувати. 
 
В будь-якому разі ми маємо затямити, що історична пам’ять – це не лише про те, на основі чого будувати майбутню націю та державу, а й про почуття та цінності тих людей, з ким нам жити тут і зараз. Тому не слід ставити історичну політику в залежності від універсальної формули, за якою ми всі ніби позбавимось негативних для нас споминів і одного разу прокинемось в новій, кращій країні без радянського спадку.
 
Можливо, за відсутності війни, цей спадок був би в певному сенсі плюсом для нас. Гарна наука для майбутнього - жити в країні з такою неоднорідною історичною пам’яттю та зумовлюваними нею відмінностями у світоглядах, адже в сучасному світі з часом все більш потрібною стає навичка уживатись з тими, хто не схожий на тебе.
Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *