Статьи

Розмови на тему «ЗМІ і влада» очік час від часу зринають у різних середовищах.  Власне, й  говориться немало правильних речей: і про обов’язок ЗМІ, що видаються на  бюджетні гроші,  служити громаді і подавати весь існуючий в суспільстві спектр думок, а не славити владу, як це  часто спостерігаємо; і  про те, що приватні газети, які користуються тими ж бюджетними коштами,  мають принаймні  повідомляти про це читача;  і  про моральну відповідальність журналіста;  і про відсутність україноцентричності в державних та комунальних ЗМІ. Словом, багато про що. 

Та тільки такі розмови, коли мова заходить про конкретні видання, часто закінчуються сакраментальним: «І що ви від нас хочете – ми газета влади». Говорили-балакали, називається. Тож, апеляція до більшості колег  здебільшого залишається криком волаючого в пустелі. 

Але чи змогли б вони  так вперто ігнорувати цілком логічні здорові заклики, аби знали, що завтра від них відвернуться читачі?  Та, власне, вже відвернулись! На жаль, реальні тиражі газет далеко не завжди відповідають  навіть тим скромним цифрам, які зазначені у вихідних даних. Цікаво, скільки може проіснувати газета, що не має  й тисячі передплатників, і хоч там уже скорочено все, що можна й не можна, все ж потребує на своє утримання більше трьохсот тисяч бюджетних гривень на рік?  

При цьому ніхто й пальцем не ворухне, аби газета стала цікавішою, гострою, актуальною, щоб відчувалась у ній пульс творчої думки і небайдужого підходу.  Навпаки! Не доведи Господи, зачепити  бодай словом чи півсловом хоч найменшого начальника! Почнуться розбірки, претензії (адже усі звикли: газета – нижче трави, тихіша води), а там, дивись, дотацію зменшать. І куди подітися бідному журналісту? Правда, таких  працівників менше всього хочеться називати журналістами чи бодай газетярами. Це люди, які продали свою професійну гідність за більш-менш тепле (отримують же вони  небагато, якби хоч продавались задорого!) місце і які розуміють, що рано чи пізно годівничка закриється, але коли те ще буде! Поки що комфортно усім  – і владі, яка має слухняне безмовне видання, і так званій редакції! А колись відома, гостра й цікава газета загинула. Хто за це відповість? І кого це, за винятком кількох романтиків від журналістики, взагалі хвилює?

А яка ж роль у цьому читача?  На «дикому» Заході, якщо читачі переконаються, що видання віддає перевагу чи то владі, чи  яійсь одній партії, його чекає фінансовий крах і швидке зникнення з інформаційного поля.  У нас, як бачимо, такий механізм не діє,  навіть якщо йдеться про приватні видання. Ну, державні й комунальні, ясна річ, фінансуються з нашої з вами кишені. Приватники ж, які дотують свої ЗМІ (таких, які були б самоокупними,   небагато на всю Україну, хоча невеличкі острівці, де тримають планку журналісти  за покликанням, на щастя, є) найменше зацікавлені у тому, щоб не сподобатись владі – у тої є чимало своїх механізмів, аби непослуха поставити на місце. І де ж тут інтереси читачів? Коли, за яких умов вони можуть дотримуватись?

Тільки тоді, коли засновниками і власниками засобу масової інформації будуть самі журналісти, справжні професіонали,  які цінують свою честь і гідність і переслідуватимуть не політичну чи комерційну мету, а елементарну – власної самореалізації

І відповідно від авторитету газети  залежатиме  її фінансове становище. Абсолютна більшість журналістів в Україні не мають таких статків, аби заснувати газети, а тим більше телеканал.

Якщо й знайдуться такі камікадзе, які заклавши власне майно,  візьмуть чималий кредит (під які відсотки – ви знаєте), і організують редакцію, то чи кинетесь ви відразу  масово передплачувати і купувати таку газету, тим самим рятуючи тих професіоналів від банкрутства? Навряд. Бо інерція несприйняття зайшла далеко, і оті, що сидять нижче трави, тихіше води, відучили вас вірити, відрізняти справжнє від  лакованої напівбрехні і відповідно сприймати  правду, як правду, а лукавство – як лукавство. А в українських журналістів не те що зайвого «Мерса» немає, а часто й кількох десятків гривень на зайву чашку кави у недешевому кафе…

Чому ж так багато тих, кого це влаштовує? Бо інформація, ЗМІ – це ключ до влади, а значить до величезних грошей і казкових ресурсів. До можливості тримати абсолютну більшість народу за лохів. Пам’ятаєте Міккі-Мауса з відомого мультика? Який він на екрані – чудово одягнений, з елегантним бантом, чистенький, чемний (маю на увазі візуальний образ).  І уявіть собі реальних мишей, які живуть в норах, змушені здобувати собі їжу, нишпорячи скрізь і всюди, у тому числі й по смітниках, ховатися від підступних котів,  рити не зовсім естетичні нори… Так от, наші політики – це Мікки-Мауси на екранах і на сторінках газет, а справжнє їхнє життя відрізняється від медійного приблизно так само, як  життя героя мультика від  існування живих мишей. Але при цьому більшість суспільства ВЛАШТОВУЄ ця прилизана гарна картинка. Вони до неї звикли і не хочуть нічого знати про реальне життя мишей. Що це так, свідчать тиражі тих видань, де більш-менш глибоко аналізуються  процеси в політиці, економіці, і тих, де завжди посміхається Міккі та ще й із всілякими порадами як пекти млинці та колупаться в носі.  То що ж ви нарікаєте, що все збіжжя перегризено і комори порожніють на очах?

Журналістика – як перешийок у пісочному годиннику. Пісок (інформація, спектр думок) має пересипатися від влади і до суспільста та навпаки вільно і водночас розмірено, обв’язково, невідворотно.  А що у нас?

Я впевнена, що ми й досі не відбулися як незалежна держава саме тому, що не маємо відповідних якісних, об’єднуючих і незалежних ЗМІ

Не треба ходити далеко. «Газета виборча» у Польщі. Не було б її – Польща була б іншою, гіршою набагато. Але у них вийшло. Для цього потрібні були журналісти, які б хотіли і могли випускати ТАКУ газету і суспільство, яке б хотіло мати  і оплачувало таку газету. Всього-навсього. 

Чого ви думаєте, всі оті саміти, переговори, міжнародні організації тільки й роблять, що говорять про свободу слова та вільні ЗМІ? Бо вони знають реально, наскільки сильна це штука, як вона може змінювати життя і ставити багато речей з голови на ноги. Для нашого ж обивателя це просто красиве словосполучення. Він часто думає, дивлячись на гори  макулатури, чи то пак місцевої або  й всеукраїнської преси, яку принесла поштарка, або яку купив у кіоску: «Що вони носяться з тою свободою слова? Що воно дає?» Хіба грубку можна розпалити… Лише для двох відсотків українців, кажуть соціологи, свобода слова є певною цінністю. 

Але ж чому тоді минула влада, тільки заявившись в область, найперше що зробила – взяла під контроль абсолютну більшість ЗМІ? В Україні, за всю її історію, не було такої масової газети, де б нація почула саму себе, відчула свою силу і єдність.  Про таку газету мріяв Симон Петлюра (писав про це у своїх публіцистичних працях). Спроба видавати таку щоденну газету – «Рада» –  теж була, її, до речі, фінансував наш Євген Чикаленко. Але в новітній час такої газети немає. Не прийшов час? Вона вам ще не потрібна? Ну, не вірю я, що більшості українців цікавіше читати, як собака народив кота чи як клеїти шпалери і прибивати полички, ніж мати людяну, небайдужу, гостру, правдиву газету, яка була б і співрозмовником, і орієнтиром, і другом, і опертям, і надією. Ще є журналісти, які мріють про таку газету. Вона з’явиться тоді, коли  буде потрібна вам, адже ми – ваше обличчя.

Публикация подготовлена для интернет-издания «Перевесло»  в рамках конкурса журналистских материалов о местных СМИ, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua. 

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Розмови на тему «ЗМІ і влада» очік час від часу зринають у різних середовищах.  Власне, й  говориться немало правильних речей: і про обов’язок ЗМІ, що видаються на  бюджетні гроші,  служити громаді і подавати весь існуючий в суспільстві спектр думок, а не славити владу, як це  часто спостерігаємо; і  про те, що приватні газети, які користуються тими ж бюджетними коштами,  мають принаймні  повідомляти про це читача;  і  про моральну відповідальність журналіста;  і про відсутність україноцентричності в державних та комунальних ЗМІ. Словом, багато про що. 

Та тільки такі розмови, коли мова заходить про конкретні видання, часто закінчуються сакраментальним: «І що ви від нас хочете – ми газета влади». Говорили-балакали, називається. Тож, апеляція до більшості колег  здебільшого залишається криком волаючого в пустелі. 

Але чи змогли б вони  так вперто ігнорувати цілком логічні здорові заклики, аби знали, що завтра від них відвернуться читачі?  Та, власне, вже відвернулись! На жаль, реальні тиражі газет далеко не завжди відповідають  навіть тим скромним цифрам, які зазначені у вихідних даних. Цікаво, скільки може проіснувати газета, що не має  й тисячі передплатників, і хоч там уже скорочено все, що можна й не можна, все ж потребує на своє утримання більше трьохсот тисяч бюджетних гривень на рік?  

При цьому ніхто й пальцем не ворухне, аби газета стала цікавішою, гострою, актуальною, щоб відчувалась у ній пульс творчої думки і небайдужого підходу.  Навпаки! Не доведи Господи, зачепити  бодай словом чи півсловом хоч найменшого начальника! Почнуться розбірки, претензії (адже усі звикли: газета – нижче трави, тихіша води), а там, дивись, дотацію зменшать. І куди подітися бідному журналісту? Правда, таких  працівників менше всього хочеться називати журналістами чи бодай газетярами. Це люди, які продали свою професійну гідність за більш-менш тепле (отримують же вони  небагато, якби хоч продавались задорого!) місце і які розуміють, що рано чи пізно годівничка закриється, але коли те ще буде! Поки що комфортно усім  – і владі, яка має слухняне безмовне видання, і так званій редакції! А колись відома, гостра й цікава газета загинула. Хто за це відповість? І кого це, за винятком кількох романтиків від журналістики, взагалі хвилює?

А яка ж роль у цьому читача?  На «дикому» Заході, якщо читачі переконаються, що видання віддає перевагу чи то владі, чи  яійсь одній партії, його чекає фінансовий крах і швидке зникнення з інформаційного поля.  У нас, як бачимо, такий механізм не діє,  навіть якщо йдеться про приватні видання. Ну, державні й комунальні, ясна річ, фінансуються з нашої з вами кишені. Приватники ж, які дотують свої ЗМІ (таких, які були б самоокупними,   небагато на всю Україну, хоча невеличкі острівці, де тримають планку журналісти  за покликанням, на щастя, є) найменше зацікавлені у тому, щоб не сподобатись владі – у тої є чимало своїх механізмів, аби непослуха поставити на місце. І де ж тут інтереси читачів? Коли, за яких умов вони можуть дотримуватись?

Тільки тоді, коли засновниками і власниками засобу масової інформації будуть самі журналісти, справжні професіонали,  які цінують свою честь і гідність і переслідуватимуть не політичну чи комерційну мету, а елементарну – власної самореалізації

І відповідно від авторитету газети  залежатиме  її фінансове становище. Абсолютна більшість журналістів в Україні не мають таких статків, аби заснувати газети, а тим більше телеканал.

Якщо й знайдуться такі камікадзе, які заклавши власне майно,  візьмуть чималий кредит (під які відсотки – ви знаєте), і організують редакцію, то чи кинетесь ви відразу  масово передплачувати і купувати таку газету, тим самим рятуючи тих професіоналів від банкрутства? Навряд. Бо інерція несприйняття зайшла далеко, і оті, що сидять нижче трави, тихіше води, відучили вас вірити, відрізняти справжнє від  лакованої напівбрехні і відповідно сприймати  правду, як правду, а лукавство – як лукавство. А в українських журналістів не те що зайвого «Мерса» немає, а часто й кількох десятків гривень на зайву чашку кави у недешевому кафе…

Чому ж так багато тих, кого це влаштовує? Бо інформація, ЗМІ – це ключ до влади, а значить до величезних грошей і казкових ресурсів. До можливості тримати абсолютну більшість народу за лохів. Пам’ятаєте Міккі-Мауса з відомого мультика? Який він на екрані – чудово одягнений, з елегантним бантом, чистенький, чемний (маю на увазі візуальний образ).  І уявіть собі реальних мишей, які живуть в норах, змушені здобувати собі їжу, нишпорячи скрізь і всюди, у тому числі й по смітниках, ховатися від підступних котів,  рити не зовсім естетичні нори… Так от, наші політики – це Мікки-Мауси на екранах і на сторінках газет, а справжнє їхнє життя відрізняється від медійного приблизно так само, як  життя героя мультика від  існування живих мишей. Але при цьому більшість суспільства ВЛАШТОВУЄ ця прилизана гарна картинка. Вони до неї звикли і не хочуть нічого знати про реальне життя мишей. Що це так, свідчать тиражі тих видань, де більш-менш глибоко аналізуються  процеси в політиці, економіці, і тих, де завжди посміхається Міккі та ще й із всілякими порадами як пекти млинці та колупаться в носі.  То що ж ви нарікаєте, що все збіжжя перегризено і комори порожніють на очах?

Журналістика – як перешийок у пісочному годиннику. Пісок (інформація, спектр думок) має пересипатися від влади і до суспільста та навпаки вільно і водночас розмірено, обв’язково, невідворотно.  А що у нас?

Я впевнена, що ми й досі не відбулися як незалежна держава саме тому, що не маємо відповідних якісних, об’єднуючих і незалежних ЗМІ

Не треба ходити далеко. «Газета виборча» у Польщі. Не було б її – Польща була б іншою, гіршою набагато. Але у них вийшло. Для цього потрібні були журналісти, які б хотіли і могли випускати ТАКУ газету і суспільство, яке б хотіло мати  і оплачувало таку газету. Всього-навсього. 

Чого ви думаєте, всі оті саміти, переговори, міжнародні організації тільки й роблять, що говорять про свободу слова та вільні ЗМІ? Бо вони знають реально, наскільки сильна це штука, як вона може змінювати життя і ставити багато речей з голови на ноги. Для нашого ж обивателя це просто красиве словосполучення. Він часто думає, дивлячись на гори  макулатури, чи то пак місцевої або  й всеукраїнської преси, яку принесла поштарка, або яку купив у кіоску: «Що вони носяться з тою свободою слова? Що воно дає?» Хіба грубку можна розпалити… Лише для двох відсотків українців, кажуть соціологи, свобода слова є певною цінністю. 

Але ж чому тоді минула влада, тільки заявившись в область, найперше що зробила – взяла під контроль абсолютну більшість ЗМІ? В Україні, за всю її історію, не було такої масової газети, де б нація почула саму себе, відчула свою силу і єдність.  Про таку газету мріяв Симон Петлюра (писав про це у своїх публіцистичних працях). Спроба видавати таку щоденну газету – «Рада» –  теж була, її, до речі, фінансував наш Євген Чикаленко. Але в новітній час такої газети немає. Не прийшов час? Вона вам ще не потрібна? Ну, не вірю я, що більшості українців цікавіше читати, як собака народив кота чи як клеїти шпалери і прибивати полички, ніж мати людяну, небайдужу, гостру, правдиву газету, яка була б і співрозмовником, і орієнтиром, і другом, і опертям, і надією. Ще є журналісти, які мріють про таку газету. Вона з’явиться тоді, коли  буде потрібна вам, адже ми – ваше обличчя.

Публикация подготовлена для интернет-издания «Перевесло»  в рамках конкурса журналистских материалов о местных СМИ, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua. 

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *