Статьи

Сергій Чернявський, голова наглядової ради газети Дніпропетровської облради «Зоря», згадує, як два роки тому його запросили зробити перезапуск видання з метою збільшити тираж і передплату. Він уважно вивчив дані «TNS-Україна», які стосувалися читацьких уподобань основної аудиторії «Зорі» – «50+».

«Тема, яка би формулювалася як “знайомства”, взагалі не відображена у дослідженнях, а щось на кшталт “інтим і секс” посідало останнє чи передостаннє місце у переліку читацьких зацікавлень», – розповідає Сергій і зізнається: рубрику «Де ти, моя доле?», яка виходила у газеті «Зоря» з 1984 року, він спочатку не зрозумів. У переформатованому виданні рубриці знайомств місця не знайшлося, і два тижні газета виходила без неї.

А тоді збунтувалися читачі. Люди дзвонили в редакцію. Писали. Багато хто приходив на пошту і вимагав повернути гроші за передплату: мовляв, він спеціально передплатив саме суботній номер, щоб читати цю сторінку. Бунт читачів за право читати улюблену шпальту був настільки сильний, що такій масовій і щирій підтримці могло б позаздрити будь-яке поважне суспільно-політичне видання. «Я тут же розкаявся», — говорить нині Чернявський. Зараз рубрика виходить щотижня. Тираж і передплата «Зорі» ростуть, проте якою мірою це спричинила рубрика у редакції коментувати не беруться: читачі неохоче зізнаються, що люблять шпальту знайомств, проте щодня лише поштою на цей відділ надходить близько 30 листів.

Структура рубрики: кілька історій з листів читачів – про людську долю, сімейне щастя і самотність, та оголошення про знайомства та шлюб. Газета не надає прямих адрес: все листування ведеться тільки через видання. Від початку цю рубрику веде журналістка Олена Десятерик. Вона давно на пенсії, але читачі їй пишуть «дорога моя Оленко» і благають про допомогу.

«На 99% успіх рубрики завдячує саме цій людині, яка знайшла правильну інтонацію у спілкуванні з аудиторією», – коментує Сергій Чернявський і додає: «Бо вона поважає своїх читачів». У редакції люблять переказувати історію, як читачка ставала перед пані Оленою на коліна і дякувала за те, що робить журналістка.

Зараз у «Зорі» розмірковують над запуском окремого продукту «Де ти, моя доле?» – додатка з особистими історіями читачів та оголошеннями про знайомство. Зупиняє видавців лише брак інвестицій для виведення на ринок нового продукту, проте від самої ідеї вони поки не відмовляються, а шукають гроші.

«Редакторський портал» записав персональний 20-річний кейс Олени Десятерик про секрети залучення читачів і використання user generated content.

У 80-х роках я працювала у відділі соціальної політики, вела жіночу сторінку «Зорянка». Якось у наш відділ прийшов лист від чоловіка Миколи 43-х років. Він писав ніби не про себе, а про свого друга, який після смерті матері лишився геть самотнім і просив про допомогу – через газету знайти йому подругу, «тільки, якщо можна, то не сердиту». Треба сказати, що це було у 1983 році, коли авторитетна московська «Литературная газета» започаткувала рубрику для самотніх людей, яка швидко набула шаленої популярності. Тому я без сумнівів надрукувала цей лист і – так збіглося в часі – пішла на місяць на курси. А коли повернулася, то головний редактор викликав мене на килим і суворо запитав, що я збираюся робити з листами: у відгук на цю публікацію редакція отримала понад сотню листів.«Ви уявляєте, якщо усі ці жінки приїдуть до редакції…», – обурювався моєю «безвідповідальністю» редактор і навіть виділив мені редакційну «Волгу», щоб я поїхала у те село до найвіддаленішого району Дніпропетровської області, передала ці листи Миколі та більше, як він сказав, «таких експериментів не запроваджувала».

… Але читачі продовжували писати. Здебільшого жінки. Здебільшого самотні. Цікавилися, чи не знайшов собі пару Микола. Писали про себе, про свою історію самотності, просили надрукувати їхні листи.

А через півроку після тієї публікації до редакції приїхав син дуже знаної на ті часи народної поетеси Фросини Карпенко. Він просив надрукувати його історію, про те, як він овдовів, як його діти переїхали до Дніпропетровська, що живе він сам один і дуже хоче знайти собі пару.

З цією пропозицією я пішла до редактора. Редактору вона не сподобалася. Заступник редактора був проти. Обком партії був проти. Заввідділом партійного життя пускав шпильки – мовляв, серед нас є журналісти, а є свахи. Але тим не менш лист надрукували. У відгук прийшло ще більше послань. Люди благали опублікувати їхні історії.

Спочатку це була маленька щотижнева рубрика, на 5 – 7 листів, яка називалася «Особисте». Тоді головний редактор багато їздив по колгоспах області, і часто запитував селян, а що вам найбільше подобається в «Зорі». А йому відповідали: «Особисте». Так ця рубрика прижилася. Зараз це ціла шпальта А4, називається «Де ти, моя доле?»

Аудиторія. Читачі, на яких орієнтована моя рубрика, це старші люди, які прожили життя, поховали близьких і друзів, шукають споріднену душу. Але часто мені пишуть і зовсім молоді люди – 30 – 40 років. Велика частина листів починається зі слів «Допоможи мені, Оленко, знайти свою долю…».

Я сама сподівалася, що з тим, як розвиватиметься інтернет, потік листів до мене мілітиме. Але ні, не міліє. Часто мені пишуть так: «Я шукала собі пару і в інтернеті, але там одразу пропонують інтим і не соромляться у висловах. А я хочу, щоб мою історію розказали саме ви у своїй рубриці про людські долі».

Вирахувати коефіцієнт корисної дії рубрики – скільки людей знайшли одне одного завдяки нам – неможливо

Дуже часто я отримую листи з подяками, привітання з Новим роком чи 8 Березня, від тих, хто познайомився завдяки нашій рубриці. Але переважна більшість пар не бажають розповідати про своє подальше сімейне життя. Спочатку я обдзвонювала їх, умовляла розповісти для газети продовження своєї історії, але люди, які були готові відверто ділитися з газетою своєю самотністю, у подальшому дуже дбайливо оберігають своє особисте щастя. Я їхнє право на таємницю поважаю. Тому історії про щасливі пари, які познайомилися завдяки нам, ми друкуємо досить рідко. Але коли вже вдається опублікувати таку історію – потім отримуємо сплеск листів у кілька разів.
Редагування. Звісно, листи, які приходять в редакцію, потребують суттєвого редагування. Часто їх пишуть люди, які, закінчивши школу, ніколи й не бралися за письмо. Кожен третій лист починається словами: «Я не вмію писати…» Люди часто дзвонять і просяться або приїхати, або розказати мені свою історію телефоном – я завжди від цього відмовляю, і пояснюю, що краще написати листа, як вийде. А далі вже починаю правити написане.

Я фактично переписую усі листи, максимально зберігаючи стиль та інтонації автора. Можу лишити суржикові слова, неординарні звороти. За листом має чутися голос його автора. Головне: редакторська правка має бути непомітною, а суржикові й просторічні звороти, які я лишаю в тексті, мають зберігати мовні характеристики автора листа, але не принижувати його – не виставляти його невігласом і простаком.

Звісно, редагуванням можна було би перетворити цю рубрику на історії фріків, як зараз модно виставляти своїх героїв на тому ж телебаченні, але я навіть не припускаю для себе такої можливості. Адже пишучи про свою самотність, людина відкриває мені душу, і висміювати її, «стібати», було б з мого боку і некрасиво, і негуманно. Я напевно знаю, що люди пишуть мені, бо я їх поважаю.
Ретельність у роботі з листами. Щодня до редакції приходить десь 30 листів. Іноді більше. Усі треба прочитати, переслати тим, кому вони адресовані, відібрати цікаві історії. Часто я розбираю листи ночами. Жоден лист не має лишитися непрочитаним, жоден не має загубитися. Часто це листи-відгуки, приміром, на «лист того Івана, якого ви надрукували», а номер газети чи дату, коли друкувався «той Іван» не вказано – треба шукати, розбиратися. До того ж працювати з листами треба оперативно – затримувати такі листи не годиться.

Справжні імена. В радянські часи була жорстка вимога: обов’язково змінювати імена авторів, звертатися тільки на ім’я-по-батькові. Зараз я даю усіх своїх авторів під тими іменами, якими вони підписалися. Без прізвищ. Уже не виснажую себе вигадуванням імен-по-батькові. І до всіх звертаюся тільки по імені. А вони до мене «Оленка».

Відбір листів і право на приватність. Коли відбираю листи для друку, стараюся, щоб на одній сторінці були представлені люди різного віку, з різними історіями. Щоб це були і чоловіки, і жінки. І тут пригадайте фільм «Москва сльозам на вірить», де керівничка Клубу знайомств каже «В нас проблема – чоловіків бракує!». Це таки правда: в основному я отримую жіночу пошту. Чи не кожен третій лист: «Оленко, я тебе благаю, знайди мені дідуся…» Якщо жіночі листи можуть довго чекати на свою чергу потрапити у видання, то чоловічих листів у мене поза сторінкою не лишається – всі йдуть у друк.

Щодо приватності моя позиція завжди була і є такою: кожна цікава історія має бути надрукована в газеті. Дуже часто жінки надсилають листи і просять: «Перешліть мій лист Іванові». Я пересилаю. Але якщо в цьому листі цікава історія, то все одно її публікую. Часто це спричиняє міні-скандальчики: мовляв, нащо ви надрукували мій лист, мене тепер сусіди впізнають… Доводиться нагадувати, що ми газета, а не пересилка листів, і що лист ця людина написала і відправила нам сама, і що Марій чи Ларис в Україні повно. Пояснювати, що нічого ця людина не втратила від публікації, навпаки має більше шансів заінтригувати «того Івана» й не тільки його. Я переконана: душевна розмова з читачами знімає всі претензії.

Щоправда, є такі люди, які категорично проти публікації , якщо так – то я поважаю їхнє право на приватність. Але таких, які категорично проти, дуже-дуже мало. Як правило, люди просто соромляться, і їм треба пояснити, що нічого поганого в публікації немає і це їм не зашкодить. А ще їм насправді дуже подобається, що історія їхньої долі настільки вразила «Оленку», що вона сама її вирішила опублікувати.

Резюме:
• Особисті історії читачів – невичерпний запас user generated content.
• Читачі охоче читатимуть цю рубрику, якщо редактор зуміє перетворити листи на історії про людські долі.
• Шукайте історії пар, які знайшли одне одного через газету – такі історії успіху спричинюють сплеск листів у кілька разів.
• Редагуйте листи з повагою і тактом: з одного боку, максимально залишайте авторські інтонації, щоб крізь лист проглядала реальна людина. З другого – не виставляйте людину смішною і неграмотною.
• Робота з листами читачів потребує акуратності та оперативності: хоч би як було багато листів, не відкладайте їх на завтра. Бо завтра буде нова пошта.

Публикация предоставлена для конкурса журналистских материалов о местных СМИ, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Сергій Чернявський, голова наглядової ради газети Дніпропетровської облради «Зоря», згадує, як два роки тому його запросили зробити перезапуск видання з метою збільшити тираж і передплату. Він уважно вивчив дані «TNS-Україна», які стосувалися читацьких уподобань основної аудиторії «Зорі» – «50+».

«Тема, яка би формулювалася як “знайомства”, взагалі не відображена у дослідженнях, а щось на кшталт “інтим і секс” посідало останнє чи передостаннє місце у переліку читацьких зацікавлень», – розповідає Сергій і зізнається: рубрику «Де ти, моя доле?», яка виходила у газеті «Зоря» з 1984 року, він спочатку не зрозумів. У переформатованому виданні рубриці знайомств місця не знайшлося, і два тижні газета виходила без неї.

А тоді збунтувалися читачі. Люди дзвонили в редакцію. Писали. Багато хто приходив на пошту і вимагав повернути гроші за передплату: мовляв, він спеціально передплатив саме суботній номер, щоб читати цю сторінку. Бунт читачів за право читати улюблену шпальту був настільки сильний, що такій масовій і щирій підтримці могло б позаздрити будь-яке поважне суспільно-політичне видання. «Я тут же розкаявся», — говорить нині Чернявський. Зараз рубрика виходить щотижня. Тираж і передплата «Зорі» ростуть, проте якою мірою це спричинила рубрика у редакції коментувати не беруться: читачі неохоче зізнаються, що люблять шпальту знайомств, проте щодня лише поштою на цей відділ надходить близько 30 листів.

Структура рубрики: кілька історій з листів читачів – про людську долю, сімейне щастя і самотність, та оголошення про знайомства та шлюб. Газета не надає прямих адрес: все листування ведеться тільки через видання. Від початку цю рубрику веде журналістка Олена Десятерик. Вона давно на пенсії, але читачі їй пишуть «дорога моя Оленко» і благають про допомогу.

«На 99% успіх рубрики завдячує саме цій людині, яка знайшла правильну інтонацію у спілкуванні з аудиторією», – коментує Сергій Чернявський і додає: «Бо вона поважає своїх читачів». У редакції люблять переказувати історію, як читачка ставала перед пані Оленою на коліна і дякувала за те, що робить журналістка.

Зараз у «Зорі» розмірковують над запуском окремого продукту «Де ти, моя доле?» – додатка з особистими історіями читачів та оголошеннями про знайомство. Зупиняє видавців лише брак інвестицій для виведення на ринок нового продукту, проте від самої ідеї вони поки не відмовляються, а шукають гроші.

«Редакторський портал» записав персональний 20-річний кейс Олени Десятерик про секрети залучення читачів і використання user generated content.

У 80-х роках я працювала у відділі соціальної політики, вела жіночу сторінку «Зорянка». Якось у наш відділ прийшов лист від чоловіка Миколи 43-х років. Він писав ніби не про себе, а про свого друга, який після смерті матері лишився геть самотнім і просив про допомогу – через газету знайти йому подругу, «тільки, якщо можна, то не сердиту». Треба сказати, що це було у 1983 році, коли авторитетна московська «Литературная газета» започаткувала рубрику для самотніх людей, яка швидко набула шаленої популярності. Тому я без сумнівів надрукувала цей лист і – так збіглося в часі – пішла на місяць на курси. А коли повернулася, то головний редактор викликав мене на килим і суворо запитав, що я збираюся робити з листами: у відгук на цю публікацію редакція отримала понад сотню листів.«Ви уявляєте, якщо усі ці жінки приїдуть до редакції…», – обурювався моєю «безвідповідальністю» редактор і навіть виділив мені редакційну «Волгу», щоб я поїхала у те село до найвіддаленішого району Дніпропетровської області, передала ці листи Миколі та більше, як він сказав, «таких експериментів не запроваджувала».

… Але читачі продовжували писати. Здебільшого жінки. Здебільшого самотні. Цікавилися, чи не знайшов собі пару Микола. Писали про себе, про свою історію самотності, просили надрукувати їхні листи.

А через півроку після тієї публікації до редакції приїхав син дуже знаної на ті часи народної поетеси Фросини Карпенко. Він просив надрукувати його історію, про те, як він овдовів, як його діти переїхали до Дніпропетровська, що живе він сам один і дуже хоче знайти собі пару.

З цією пропозицією я пішла до редактора. Редактору вона не сподобалася. Заступник редактора був проти. Обком партії був проти. Заввідділом партійного життя пускав шпильки – мовляв, серед нас є журналісти, а є свахи. Але тим не менш лист надрукували. У відгук прийшло ще більше послань. Люди благали опублікувати їхні історії.

Спочатку це була маленька щотижнева рубрика, на 5 – 7 листів, яка називалася «Особисте». Тоді головний редактор багато їздив по колгоспах області, і часто запитував селян, а що вам найбільше подобається в «Зорі». А йому відповідали: «Особисте». Так ця рубрика прижилася. Зараз це ціла шпальта А4, називається «Де ти, моя доле?»

Аудиторія. Читачі, на яких орієнтована моя рубрика, це старші люди, які прожили життя, поховали близьких і друзів, шукають споріднену душу. Але часто мені пишуть і зовсім молоді люди – 30 – 40 років. Велика частина листів починається зі слів «Допоможи мені, Оленко, знайти свою долю…».

Я сама сподівалася, що з тим, як розвиватиметься інтернет, потік листів до мене мілітиме. Але ні, не міліє. Часто мені пишуть так: «Я шукала собі пару і в інтернеті, але там одразу пропонують інтим і не соромляться у висловах. А я хочу, щоб мою історію розказали саме ви у своїй рубриці про людські долі».

Вирахувати коефіцієнт корисної дії рубрики – скільки людей знайшли одне одного завдяки нам – неможливо

Дуже часто я отримую листи з подяками, привітання з Новим роком чи 8 Березня, від тих, хто познайомився завдяки нашій рубриці. Але переважна більшість пар не бажають розповідати про своє подальше сімейне життя. Спочатку я обдзвонювала їх, умовляла розповісти для газети продовження своєї історії, але люди, які були готові відверто ділитися з газетою своєю самотністю, у подальшому дуже дбайливо оберігають своє особисте щастя. Я їхнє право на таємницю поважаю. Тому історії про щасливі пари, які познайомилися завдяки нам, ми друкуємо досить рідко. Але коли вже вдається опублікувати таку історію – потім отримуємо сплеск листів у кілька разів.
Редагування. Звісно, листи, які приходять в редакцію, потребують суттєвого редагування. Часто їх пишуть люди, які, закінчивши школу, ніколи й не бралися за письмо. Кожен третій лист починається словами: «Я не вмію писати…» Люди часто дзвонять і просяться або приїхати, або розказати мені свою історію телефоном – я завжди від цього відмовляю, і пояснюю, що краще написати листа, як вийде. А далі вже починаю правити написане.

Я фактично переписую усі листи, максимально зберігаючи стиль та інтонації автора. Можу лишити суржикові слова, неординарні звороти. За листом має чутися голос його автора. Головне: редакторська правка має бути непомітною, а суржикові й просторічні звороти, які я лишаю в тексті, мають зберігати мовні характеристики автора листа, але не принижувати його – не виставляти його невігласом і простаком.

Звісно, редагуванням можна було би перетворити цю рубрику на історії фріків, як зараз модно виставляти своїх героїв на тому ж телебаченні, але я навіть не припускаю для себе такої можливості. Адже пишучи про свою самотність, людина відкриває мені душу, і висміювати її, «стібати», було б з мого боку і некрасиво, і негуманно. Я напевно знаю, що люди пишуть мені, бо я їх поважаю.
Ретельність у роботі з листами. Щодня до редакції приходить десь 30 листів. Іноді більше. Усі треба прочитати, переслати тим, кому вони адресовані, відібрати цікаві історії. Часто я розбираю листи ночами. Жоден лист не має лишитися непрочитаним, жоден не має загубитися. Часто це листи-відгуки, приміром, на «лист того Івана, якого ви надрукували», а номер газети чи дату, коли друкувався «той Іван» не вказано – треба шукати, розбиратися. До того ж працювати з листами треба оперативно – затримувати такі листи не годиться.

Справжні імена. В радянські часи була жорстка вимога: обов’язково змінювати імена авторів, звертатися тільки на ім’я-по-батькові. Зараз я даю усіх своїх авторів під тими іменами, якими вони підписалися. Без прізвищ. Уже не виснажую себе вигадуванням імен-по-батькові. І до всіх звертаюся тільки по імені. А вони до мене «Оленка».

Відбір листів і право на приватність. Коли відбираю листи для друку, стараюся, щоб на одній сторінці були представлені люди різного віку, з різними історіями. Щоб це були і чоловіки, і жінки. І тут пригадайте фільм «Москва сльозам на вірить», де керівничка Клубу знайомств каже «В нас проблема – чоловіків бракує!». Це таки правда: в основному я отримую жіночу пошту. Чи не кожен третій лист: «Оленко, я тебе благаю, знайди мені дідуся…» Якщо жіночі листи можуть довго чекати на свою чергу потрапити у видання, то чоловічих листів у мене поза сторінкою не лишається – всі йдуть у друк.

Щодо приватності моя позиція завжди була і є такою: кожна цікава історія має бути надрукована в газеті. Дуже часто жінки надсилають листи і просять: «Перешліть мій лист Іванові». Я пересилаю. Але якщо в цьому листі цікава історія, то все одно її публікую. Часто це спричиняє міні-скандальчики: мовляв, нащо ви надрукували мій лист, мене тепер сусіди впізнають… Доводиться нагадувати, що ми газета, а не пересилка листів, і що лист ця людина написала і відправила нам сама, і що Марій чи Ларис в Україні повно. Пояснювати, що нічого ця людина не втратила від публікації, навпаки має більше шансів заінтригувати «того Івана» й не тільки його. Я переконана: душевна розмова з читачами знімає всі претензії.

Щоправда, є такі люди, які категорично проти публікації , якщо так – то я поважаю їхнє право на приватність. Але таких, які категорично проти, дуже-дуже мало. Як правило, люди просто соромляться, і їм треба пояснити, що нічого поганого в публікації немає і це їм не зашкодить. А ще їм насправді дуже подобається, що історія їхньої долі настільки вразила «Оленку», що вона сама її вирішила опублікувати.

Резюме:
• Особисті історії читачів – невичерпний запас user generated content.
• Читачі охоче читатимуть цю рубрику, якщо редактор зуміє перетворити листи на історії про людські долі.
• Шукайте історії пар, які знайшли одне одного через газету – такі історії успіху спричинюють сплеск листів у кілька разів.
• Редагуйте листи з повагою і тактом: з одного боку, максимально залишайте авторські інтонації, щоб крізь лист проглядала реальна людина. З другого – не виставляйте людину смішною і неграмотною.
• Робота з листами читачів потребує акуратності та оперативності: хоч би як було багато листів, не відкладайте їх на завтра. Бо завтра буде нова пошта.

Публикация предоставлена для конкурса журналистских материалов о местных СМИ, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *