Статьи

У медицині існує поняття посттравматичного синдрому – психологічного стану людини після пережитого нею дуже сильного стресу. Іншими словами, шоку, пов’язаного з загрозою життю, втратою рідних, грубим насильством, сильним страхом тощо. Але часто щось подібне відчувають і жертви різного роду катастроф, військовики після відряджень у «гарячі  точки» чи представники силових структур, яким доводиться брати участь у спецопераціях. 

Симптоми cхожі – під впливом надзвичайного характеру подій людина страждає від постійної тривоги, стає безпорадною, впадає в глибокий песимізм. Усе це нині переживає й українська медіа-спільнота, перед якою зримо постали суворі реалії нинішньої смути.

Медійний Голлівуд

Кінець 2013 – початок 2014 років став точкою відліку нової реальності не лише для нашої держави, а й для всього світу. Мільйони співвітчизників, незалежно від того, були вони учасниками протистояння на столичному Майдані чи спостерігали за перебігом подій на телеекранах, в Інтернеті або з газет, отримали тяжкі травми. На перший погляд, вони несумірні зі стражданнями тих, хто горів живцем на барикадах, задихався в диму або падав від куль. Але це також рани, отримані від шаленої навали негативної інформації, обсяги якої з певного часу почали зашкалювати. І то правда – хіба можна залишатися байдужим, дивлячись, читаючи, слухаючи по кільканадцять разів на день розповіді про те, як одні українці убивають інших?

…Коли пролилася перша кров на Майдані, ми пережили справжній шок і вже не відходили від екранів, де безкінечно транслювалися сцени насильства, понівечені тіла молодих людей, сльози батьків і матерів… Розум відмовлявся вірити, що таке відбувається насправді. Але ж відбувалося!

Репортажі нагадували хроніку воєнних дій: молодики в касках і балаклавах, пляшки з коктейлями Молотова, стрілянина на столичних вулицях, снайпери на дахах висоток, розлючений натовп, що посилає загальновизнаного лідера, чемпіона світу з боксу туди, куди не гоже посилати й сусіда… Чорний скелет спаленого Будинку профспілок, у якому ще кілька місяців тому ми, журналісти регіональних ЗМІ, збиралися на засідання медіа-клубу… «Як можна цілити в людей?», – кричить у камеру випадковий перехожий, який став свідком чергового вбивства на Інститутській… «Чому ви стріляєте один в одного?», – питає в українців польський журналіст, який безстрашно фільмував протистояння міліції з євромайданівцями прямо в епіцентрі конфлікту…

Не відставали від столичних ЗМІ і кіровоградські мас-медіа. Заголовки обласних і районних газет, які виходили в цей час, реалістично відображали картину громадянського конфлікту. Ось лише деякі з них: «Ми за Україну без війни!» («Кіровоградська правда», 24.01); «Тиждень, який змінив Україну» («Народне слово», 20.02); «Світла пам’ять загиблим за Україну! День загальноукраїнської скорботи», «Кіров услід за Леніним» («Нова газета», 20.02); «Схилимо голови» – кольоровий розворот із фоторепортажем із Майдану, «Чміленко, ми не забудемо!» – пам’яті загиблого земляка — героя Небесної сотні («Україна Центр», 20.02). Практично жодне видання області присвятило кривавим подіям лютого 2014 року свої центральні публікації та аналітичні статті.

«И Путин такой молодой»

Здається, в інформаційному просторі почали домінувати тільки Майдан, тільки кров, тільки горе. І тисяча «чому?», на які немає відповіді. Не життя, а суцільна болюча рана. Вона й сьогодні ятриться новими втратами: російською анексією Криму, проголошенням східних «республік», безчинствами «народних губернаторів», руйнуванням людських стосунків.

Мої сусіди вщент розсварилися з друзями, з якими товаришували тридцять років, через різні погляди на Майдан та його персоналії. Інші скасували весілля, бо російська рідня нареченого образилась на українських родичів – «хохлів, націоналістів, бендерівців», які не хочуть  миритися з присутністю «ввічливих людей» у Криму. Аргументи звучали приблизно такі: «Ми ж вам добра бажаємо, як ви не розумієте!..». Ще кілька знайомих також не змогли порозумітися через політику, відтак перестали вітатися і взагалі звели спілкування до мінімуму.

Оливи у вогонь додають войовничі записи, якими наші російські візаві дуже активно атакували сторінки в соціальних мережах. Як правило, то меседжі на зразок: «Ура, Крым наш! Добро пожаловать домой!», «Ну что, салоеды, получили?». Традиційно українські політики зображуються відвертими націоналістами, тоді як президент Путін – навпаки, справжнім героєм. Щоправда, мої пітерські родичі після тривалих дебатів по скайпу все ж видалили зі своїх сторінок увесь «патріотичний» контент, проте більшість росіян і досі не розуміють, чому ж українці не радіють «возз’єднанню» з братньою Росією?..

«Любите, девушки, простых романтиков»

Звинувачувати північно-східних сусідів у політичній короткозорості марно. Кожен з нас, по суті, є продуктом ідеологічної системи країни, головним інструментом якої є інформація. Треба визнати, що в цьому відношенні російська державна ідеологія виявилась набагато сильнішою, агресивнішою і послідовнішою за українську. Будемо відвертими – між Україною та Росією вже давно триває інформаційна війна, яку ми, на жаль, програємо.

Не стану детально вдаватися в тонкощі аналізу медійного ринку (в нинішніх умовах цим має впритул займатися РНБО), але й змовчати не можу. Візьмемо кіно – українські телеканали з ранку до ночі крутять російські телесеріали про мужніх військових чи справедливих і суперчесних працівників карного розшуку. Воно й зрозуміло, своїх фільмів відповідної тематики в нас не вистачає. І не в останню чергу через нездатність вітчизняних кіномитців (якщо такі ще є), творити щось цікаве і сильне за українським духом.

Зверніть увагу – в російському кіно персонажі з українськими прізвищами, як правило, позначені негативними рисами

Згадайте хоча б «Брат-2», «Холодне літо 53-го» чи «героя» одного з порівняно недавніх фільмів про захоплений талібами екіпаж цивільного авіалайнера, якого, до речі, зіграв один із записних нинішніх патріотів, народний депутат і народний артист… І таких прикладів – безліч. А візьміть політичні шоу на українських телеканалах, де одного поля ягоди – діячі змагаються в привселюдному паплюженні один одного, і ці програми чомусь вели і ведуть іноземні найманці? Воістину, немає пророка у власній вітчизні…

Чим сьогодні живити патріотичні почуття пересічних українців, відразу й не скажеш. Приміром, Радіо «Ера» щодня по кільканадцять разів крутить блок під назвою «Україна – велика країна». В цілому ідея дуже гарна – постійно нагадувати, хто ми є і якого роду. Але у нинішніх реаліях, коли країну роздирають на шматки анархісти та самопроголошені лідери, заклинання про велич звучать, як мінімум, непереконливо. Тут не лозунги потрібні, а справи, об’єднуюча національна ідея і авторитетні лідери нації. Скажімо, китайці не галасують на кожному кроці: «Слава Китаю!», а щоденно, до сьомого поту, працюють на розвиток своєї держави. І непоганих, між іншим, успіхів досягають. Зате в нас, де навіть вишиванки в магазинах – і ті китайські!, чомусь обмежуються нагадуванням про абстрактну велич.

Ліки від страху

Один  авторитетний лікар, з яким ми часто спілкуємось, напівжартома-напівсерйозно порадив запросити до України міжнародну бригаду психіатрів, «…аби обстежили кожного депутата Верховної Ради, а заодно й головних редакторів усіх вітчизняних ЗМІ… Бо нормально сприймати те, що сьогодні пишуть газети й показує телевізор, уже неможливо».

Жарти жартами, але щоб адекватно сприймати події сьогодення, треба мати міцне психічне здоров’я. І не забувати про відповідальність журналіста перед суспільством. Недарма Комітет міністрів Ради Європи видав Рекомендації «Про захист свободи вираження поглядів та інформації в кризові часи», де йдеться про дотримання демократичних стандартів в умовах конфлікту. Розділ 22-й, зокрема, проголошує: «Держави-члени повинні передбачити кримінальну або адміністративну відповідальність посадових осіб за спроби маніпулювання (і в тому числі – через ЗМІ) громадською думкою, використовуючи її особливу вразливість у кризові часи».

«Сьогодні в Україні відбувається соціальне безумство, коли суспільство втрачає цивілізовані цінності й норми життя та опиняється в ситуації, подібній до психічного розладу», – наголошує керівник Центрально-української соціологічної лабораторії, доцент Кіровоградського державного педагогічного університету імені Винниченка Едуард Клюєнко.

На його думку, причиною є маніпуляції системою цінностей у мас-медіа. «Одні маніпулюють демократичними цінностями (прихильники євроінтеграції, євромайданівці), а інші, навпаки, цінностями безпеки, стабільності, порядку (так званий проросійський варіант), – каже соціолог. – У результаті більшість громадян не розуміє, що насправді є добре, а що погано. Заманіпульованих з обох боків людей зіштовхують один з одним, і ті щиро впевнені, що воюють за правду».

Над цією проблемою все частіше замислюються журналісти, які адресують свої публікації вдумливому читачеві. Зокрема, тему інформаційного впливу на патріотичні почуття українців піднімає на своїх сторінках газета «Україна Центр». Редактор Юхим Мармер пише у своїй колонці напередодні Дня Перемоги: «Сознательно не хочу сегодня писать о патриотах и сепаратистах, о националистах и федералистах, о роли Путина и Турчинова, о милиции и «зеленых человечках». Писать о них означает неизбежно занять позицию одной из сторон – иначе не получится. Это так легко: встать на одну из сторон – видишь врага, знаешь, что делать. Правда, при этом ни в коем случае нельзя думать о том, кто именно перед тобой. А не дай Бог, там брат, сосед или одноклассник? Мне кажется, сегодня все мы (или хотя бы часть из нас) должны всерьез задуматься, как остановить эти встречные потоки ненависти. Как объяснить людям, что они стали пешками в игре политиков и больших стран и что судьба пешек в любой шахматной партии предопределена заранее?»

Колега має рацію – аби зцілити наше зранене суспільство, потрібно припинити будь-які маніпуляції у ЗМІ. Це речі взаємопов’язані: створення сучасної, адекватної, демократичної системи цінностей, якими не можна буде маніпулювати, і адекватні, цивілізовані мас-медіа, орієнтовані на ці цінності. Іншого не дано.

Публикация подготовлена для газеты «Точка доступа» и предоставлена для конкурса журналистских материалов об информационных войнах, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

У медицині існує поняття посттравматичного синдрому – психологічного стану людини після пережитого нею дуже сильного стресу. Іншими словами, шоку, пов’язаного з загрозою життю, втратою рідних, грубим насильством, сильним страхом тощо. Але часто щось подібне відчувають і жертви різного роду катастроф, військовики після відряджень у «гарячі  точки» чи представники силових структур, яким доводиться брати участь у спецопераціях. 

Симптоми cхожі – під впливом надзвичайного характеру подій людина страждає від постійної тривоги, стає безпорадною, впадає в глибокий песимізм. Усе це нині переживає й українська медіа-спільнота, перед якою зримо постали суворі реалії нинішньої смути.

Медійний Голлівуд

Кінець 2013 – початок 2014 років став точкою відліку нової реальності не лише для нашої держави, а й для всього світу. Мільйони співвітчизників, незалежно від того, були вони учасниками протистояння на столичному Майдані чи спостерігали за перебігом подій на телеекранах, в Інтернеті або з газет, отримали тяжкі травми. На перший погляд, вони несумірні зі стражданнями тих, хто горів живцем на барикадах, задихався в диму або падав від куль. Але це також рани, отримані від шаленої навали негативної інформації, обсяги якої з певного часу почали зашкалювати. І то правда – хіба можна залишатися байдужим, дивлячись, читаючи, слухаючи по кільканадцять разів на день розповіді про те, як одні українці убивають інших?

…Коли пролилася перша кров на Майдані, ми пережили справжній шок і вже не відходили від екранів, де безкінечно транслювалися сцени насильства, понівечені тіла молодих людей, сльози батьків і матерів… Розум відмовлявся вірити, що таке відбувається насправді. Але ж відбувалося!

Репортажі нагадували хроніку воєнних дій: молодики в касках і балаклавах, пляшки з коктейлями Молотова, стрілянина на столичних вулицях, снайпери на дахах висоток, розлючений натовп, що посилає загальновизнаного лідера, чемпіона світу з боксу туди, куди не гоже посилати й сусіда… Чорний скелет спаленого Будинку профспілок, у якому ще кілька місяців тому ми, журналісти регіональних ЗМІ, збиралися на засідання медіа-клубу… «Як можна цілити в людей?», – кричить у камеру випадковий перехожий, який став свідком чергового вбивства на Інститутській… «Чому ви стріляєте один в одного?», – питає в українців польський журналіст, який безстрашно фільмував протистояння міліції з євромайданівцями прямо в епіцентрі конфлікту…

Не відставали від столичних ЗМІ і кіровоградські мас-медіа. Заголовки обласних і районних газет, які виходили в цей час, реалістично відображали картину громадянського конфлікту. Ось лише деякі з них: «Ми за Україну без війни!» («Кіровоградська правда», 24.01); «Тиждень, який змінив Україну» («Народне слово», 20.02); «Світла пам’ять загиблим за Україну! День загальноукраїнської скорботи», «Кіров услід за Леніним» («Нова газета», 20.02); «Схилимо голови» – кольоровий розворот із фоторепортажем із Майдану, «Чміленко, ми не забудемо!» – пам’яті загиблого земляка — героя Небесної сотні («Україна Центр», 20.02). Практично жодне видання області присвятило кривавим подіям лютого 2014 року свої центральні публікації та аналітичні статті.

«И Путин такой молодой»

Здається, в інформаційному просторі почали домінувати тільки Майдан, тільки кров, тільки горе. І тисяча «чому?», на які немає відповіді. Не життя, а суцільна болюча рана. Вона й сьогодні ятриться новими втратами: російською анексією Криму, проголошенням східних «республік», безчинствами «народних губернаторів», руйнуванням людських стосунків.

Мої сусіди вщент розсварилися з друзями, з якими товаришували тридцять років, через різні погляди на Майдан та його персоналії. Інші скасували весілля, бо російська рідня нареченого образилась на українських родичів – «хохлів, націоналістів, бендерівців», які не хочуть  миритися з присутністю «ввічливих людей» у Криму. Аргументи звучали приблизно такі: «Ми ж вам добра бажаємо, як ви не розумієте!..». Ще кілька знайомих також не змогли порозумітися через політику, відтак перестали вітатися і взагалі звели спілкування до мінімуму.

Оливи у вогонь додають войовничі записи, якими наші російські візаві дуже активно атакували сторінки в соціальних мережах. Як правило, то меседжі на зразок: «Ура, Крым наш! Добро пожаловать домой!», «Ну что, салоеды, получили?». Традиційно українські політики зображуються відвертими націоналістами, тоді як президент Путін – навпаки, справжнім героєм. Щоправда, мої пітерські родичі після тривалих дебатів по скайпу все ж видалили зі своїх сторінок увесь «патріотичний» контент, проте більшість росіян і досі не розуміють, чому ж українці не радіють «возз’єднанню» з братньою Росією?..

«Любите, девушки, простых романтиков»

Звинувачувати північно-східних сусідів у політичній короткозорості марно. Кожен з нас, по суті, є продуктом ідеологічної системи країни, головним інструментом якої є інформація. Треба визнати, що в цьому відношенні російська державна ідеологія виявилась набагато сильнішою, агресивнішою і послідовнішою за українську. Будемо відвертими – між Україною та Росією вже давно триває інформаційна війна, яку ми, на жаль, програємо.

Не стану детально вдаватися в тонкощі аналізу медійного ринку (в нинішніх умовах цим має впритул займатися РНБО), але й змовчати не можу. Візьмемо кіно – українські телеканали з ранку до ночі крутять російські телесеріали про мужніх військових чи справедливих і суперчесних працівників карного розшуку. Воно й зрозуміло, своїх фільмів відповідної тематики в нас не вистачає. І не в останню чергу через нездатність вітчизняних кіномитців (якщо такі ще є), творити щось цікаве і сильне за українським духом.

Зверніть увагу – в російському кіно персонажі з українськими прізвищами, як правило, позначені негативними рисами

Згадайте хоча б «Брат-2», «Холодне літо 53-го» чи «героя» одного з порівняно недавніх фільмів про захоплений талібами екіпаж цивільного авіалайнера, якого, до речі, зіграв один із записних нинішніх патріотів, народний депутат і народний артист… І таких прикладів – безліч. А візьміть політичні шоу на українських телеканалах, де одного поля ягоди – діячі змагаються в привселюдному паплюженні один одного, і ці програми чомусь вели і ведуть іноземні найманці? Воістину, немає пророка у власній вітчизні…

Чим сьогодні живити патріотичні почуття пересічних українців, відразу й не скажеш. Приміром, Радіо «Ера» щодня по кільканадцять разів крутить блок під назвою «Україна – велика країна». В цілому ідея дуже гарна – постійно нагадувати, хто ми є і якого роду. Але у нинішніх реаліях, коли країну роздирають на шматки анархісти та самопроголошені лідери, заклинання про велич звучать, як мінімум, непереконливо. Тут не лозунги потрібні, а справи, об’єднуюча національна ідея і авторитетні лідери нації. Скажімо, китайці не галасують на кожному кроці: «Слава Китаю!», а щоденно, до сьомого поту, працюють на розвиток своєї держави. І непоганих, між іншим, успіхів досягають. Зате в нас, де навіть вишиванки в магазинах – і ті китайські!, чомусь обмежуються нагадуванням про абстрактну велич.

Ліки від страху

Один  авторитетний лікар, з яким ми часто спілкуємось, напівжартома-напівсерйозно порадив запросити до України міжнародну бригаду психіатрів, «…аби обстежили кожного депутата Верховної Ради, а заодно й головних редакторів усіх вітчизняних ЗМІ… Бо нормально сприймати те, що сьогодні пишуть газети й показує телевізор, уже неможливо».

Жарти жартами, але щоб адекватно сприймати події сьогодення, треба мати міцне психічне здоров’я. І не забувати про відповідальність журналіста перед суспільством. Недарма Комітет міністрів Ради Європи видав Рекомендації «Про захист свободи вираження поглядів та інформації в кризові часи», де йдеться про дотримання демократичних стандартів в умовах конфлікту. Розділ 22-й, зокрема, проголошує: «Держави-члени повинні передбачити кримінальну або адміністративну відповідальність посадових осіб за спроби маніпулювання (і в тому числі – через ЗМІ) громадською думкою, використовуючи її особливу вразливість у кризові часи».

«Сьогодні в Україні відбувається соціальне безумство, коли суспільство втрачає цивілізовані цінності й норми життя та опиняється в ситуації, подібній до психічного розладу», – наголошує керівник Центрально-української соціологічної лабораторії, доцент Кіровоградського державного педагогічного університету імені Винниченка Едуард Клюєнко.

На його думку, причиною є маніпуляції системою цінностей у мас-медіа. «Одні маніпулюють демократичними цінностями (прихильники євроінтеграції, євромайданівці), а інші, навпаки, цінностями безпеки, стабільності, порядку (так званий проросійський варіант), – каже соціолог. – У результаті більшість громадян не розуміє, що насправді є добре, а що погано. Заманіпульованих з обох боків людей зіштовхують один з одним, і ті щиро впевнені, що воюють за правду».

Над цією проблемою все частіше замислюються журналісти, які адресують свої публікації вдумливому читачеві. Зокрема, тему інформаційного впливу на патріотичні почуття українців піднімає на своїх сторінках газета «Україна Центр». Редактор Юхим Мармер пише у своїй колонці напередодні Дня Перемоги: «Сознательно не хочу сегодня писать о патриотах и сепаратистах, о националистах и федералистах, о роли Путина и Турчинова, о милиции и «зеленых человечках». Писать о них означает неизбежно занять позицию одной из сторон – иначе не получится. Это так легко: встать на одну из сторон – видишь врага, знаешь, что делать. Правда, при этом ни в коем случае нельзя думать о том, кто именно перед тобой. А не дай Бог, там брат, сосед или одноклассник? Мне кажется, сегодня все мы (или хотя бы часть из нас) должны всерьез задуматься, как остановить эти встречные потоки ненависти. Как объяснить людям, что они стали пешками в игре политиков и больших стран и что судьба пешек в любой шахматной партии предопределена заранее?»

Колега має рацію – аби зцілити наше зранене суспільство, потрібно припинити будь-які маніпуляції у ЗМІ. Це речі взаємопов’язані: створення сучасної, адекватної, демократичної системи цінностей, якими не можна буде маніпулювати, і адекватні, цивілізовані мас-медіа, орієнтовані на ці цінності. Іншого не дано.

Публикация подготовлена для газеты «Точка доступа» и предоставлена для конкурса журналистских материалов об информационных войнах, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.
Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *