Статьи

Українські журналісти — про те, що повинні робити ЗМІ для збереження держави, та чому ми виявилися безсилими перед російською пропагандою.

Путінська війна проти України розпочалася не місяць і не два тому. Інформаційний простір ворог готував для неї роками. З цією метою залучив колосальні ресурси для того, щоб переконати світову спільноту і передусім російськомовне населення своєї і довколишніх країн у тому, що Росія має «вагомі» підстави грубо втручатися у внутрішньополітичні справи України. І якщо світ, на щастя, обдурити не вдалося, то росіяни і російськомовні «співвітчизники», зокрема і в Україні, значною мірою повірили в легенди про бандерофашистів, які вбивають за російську мову. Як повідомляє «Українська правда», 2010 року Путін затвердив безпрецедентну державну програму «Інформаційне суспільство (2011-2020 роки)» загальною вартістю 40,6 мільярда доларів, тобто приблизно $4,06 млрд на рік або 27,8 долара на кожного громадянина. Ці колосальні ресурси розподіляють між окремими ЗМІ і відомствами, відповідальними за поширення в Росії та світі тих поглядів і позицій, що збігаються зі стратегічним курсом РФ. Ще раніше, 2009-го, президент Медведєв затвердив перелік теле- і радіоканалів, обов’язкових для трансляції по всій території Росії. Для порівняння, в Україні 2013 року витрачено на інформаційне забезпечення лише 215 мільйонів доларів або 4,7 долара на кожного громадянина. Крім того, виникають великі сумніви щодо того, наскільки ефективно освоювались навіть ці скромні ресурси.

Не допомагають і українські журналісти, які продовжують гратися в об’єктивність, часто надаючи слово людям, що відверто виступають проти самого існування української держави. Самозахист та спроба контрнападу в нав’язаній нам інформаційно-пропагандистській війні виглядають беззубими. Ще більше каші в голови вніс старт передвиборчих перегонів.

«Зазвичай ми не надто активні щодо інформаційних викликів, які формує російська пропаганда, — зауважує блогер, координатор ГО «Ми — європейці» Сергій КОШМАН. — Відчувається серйозна розгубленість в пріоритетах. Складно зрозуміти, що дійсно критично важливо, а що просто яскраво. В матеріалах ЗМІ — зайва емоційність. На цьому фоні складно зрозуміти офіційну українську позицію з багатьох питань. Доводиться здогадуватися і додумувати. На екранах ТБ немає цілісної картини того, що насправді відбувається в країні. Складно зрозуміти мотиви і системність у поведінці ключових гравців, особливо під час передвиборчої гонки. Медіа не розповідає детально, кого насправді представляють кандидати в президенти, які спільноти та групи. Немає прозорості у питанні їх фінансування. Тоді як вибори повинні бути не черговим актом волі і понад зусиль, а звичайною демократичної рутиною зі зрозумілими точками контролю».

Дійсно, претенденти на найвищу посаду активно відвідують політичні ток-шоу і підсумкові телевізійні тижневики на вітчизняних каналах, але чи готові вони відповідати на конкретні запитання про свої плани щодо НАТО, ЄС, Росії й розповісти про власну стратегію виведення країни з економічної кризи?

Чи ставлять журналісти відверті запитання? Чому революція і конфлікт з Росією не стали каталізатором формування справжнього національного інформаційного простору?

Що повинні робити ЗМІ, щоб популізм передвиборчих перегонів не переріс у соціально-політичний конфлікт, який ще більше розколюватиме суспільство і може призвести до катастрофічних для держави наслідків? Своїми думками з цього приводу з «Днем» поділилися провідні українські журналісти.

«МИ ВСІ ПОВИННІ СТАТИ ДЕРЖАВНИКАМИ»

Мирослава БАРЧУК, ведуча каналу «ТВі»:
— Вважаю, що за ту катастрофу, до якої сьогодні доведена країна, значною мірою відповідальні саме наші мас-медіа, журналісти і власники телеканалів. Це ми давали майданчики людям, які працювали проти нашої держави. Це ми «балансували» державну точку зору антидержавною. Деякі, як парламентські, так і позапарламентські, політичні сили розколюють суспільство. Ми ж запрошували їх у свої ефіри — щоб у студії був мордобій, який приносить гарні рейтинги. Тепер журналісти повинні зрозуміти, що рейтинги не варті того, щоб розколювати країну і доводити її до окупації та війни. Саме у цьому я бачу відповідальність журналістів. Має відбутися велике переосмислення! Не можна запрошувати у студію клоунів. Ми всі повинні стати державниками в найкращому розумінні цього слова. Поки що я не бачу такого переосмислення серед журналістів.

Доки журналістське середовище буде дозволяти власникам використовувати свої телеканали та видання в політичних цілях, ситуація не зміниться. Це дуже довгий процес, я не очікую на моментальне очищення — вузол неможливо розрубати за один раз. Але крок за кроком, вчинок за вчинком ми можемо почати з цим боротися. Добре, що журналісти сьогодні побачили, до чого доводить відсутність позиції. Зараз, під час передвиборчої кампанії, журналісти повинні зрозуміти, що не можна брати м’ячик, який кидають безвідповідальні політики — не можна дозволяти втягувати себе в інформаційні побоїща, які створюють їхні штаби для того, щоб здобувати рейтинги. Якщо ми заходимо в це поле інформаційних конфліктів і обливання брудом, то стаємо співучасниками. Звичайно, все це — передусім відповідальність політтехнологів, штабів і самих політиків — вони як спікери можуть закидати у суспільство будь-що. Але вже наша журналістська справа — підігрувати їм чи ні. Пояснюємо ми людям, як розколюють країну, чи ні? Політики, які йдуть сьогодні до влади, не готові відповідати на серйозні запитання, навіть якщо журналісти наважуються їх ставити. Дуже сподіваюся, що ця тенденція зміниться.

«ЯКУ СУСПІЛЬНО-ВАЖЛИВУ ІНФОРМАЦІЮ МОЖУТЬ ПОВІДОМИТИ ЗРАДНИКИ?»

Ірина ВАННИКОВА, журналіст, виконавчий директор ГО «Інститут президента Ющенка»:
— Мірилом балансу між журналістською об’єктивністю й розумінням державних інтересів є суспільна важливість інформації. Виникає запитання: яку суспільно-важливу інформацію можуть повідомити мільйонній аудиторії зрадник Аксьонов, шовініст Жириновський чи останній диктатор Європи Лукашенко? Вони вже сказали все своїми діями! І це питання до менеджерів і журналістів. Це питання їх професіоналізму і сумління. Чи можна уявити, щоб в ефірі американського телеканалу під час операції «Буря в пустелі» вийшло розгорнуте інтерв’ю з Саддамом Хусейном, в якому він розмірковує що потрібно зробити зі Сполученими Штатами Америки? Або щоб під час битви за Англію в 1940 році в ефірі радіо Бі-Бі-Сі транслювали звернення Йозефа Геббельса?
Оскільки українські телеканали, на жаль, дуже структуровані за політичними симпатіями їх власників — ми маємо в ефірі цей результат. Це питання до власників телеканалів. Якщо ти є патріот своєї держави, то в тій ситуації, в якій ми знаходимося, телебачення має припинити бути інструментом для заробляння грошей.

Телебаченню необхідно стати головним вихователем патріотизму, відданості й самопожертви заради своєї держави

Саме такі моменти нагадують нам ще раз про те, скільки загроз несе в собі монополізація медіа-бізнесу. І, щонайменше, наївно думати, що сформувати національний інформаційний простір можуть люди, в кишені яких по два-три паспорти різних держав. До тих пір, поки медіа будуть парасолькою для захисту бізнес-інтересів їхніх власників, не варто сподіватися на наші перемоги в інформаційних війнах. Особливість роботи журналістів під час виборів — не треба піддаватися істерикам, адже ознака професіоналізму — холодний розум.

«УДАВАТИ «НЕБЕСНУ ОБ’ЄКТИВНІСТЬ» В УМОВАХ АГРЕСІЇ — БЕЗГЛУЗДО Й АМОРАЛЬНО»

Юрій МАКАРОВ, журналіст:
— Я категорично не вірю в так звану журналістську неупередженість. Об’єктивність у  — це окремий випадок, а не тотальне правило. Коли стала демократія потребує рефлексії, власного віддзеркалення в медіа, вона має всі підстави вимагати від журналістів об’єктивності. Навіть різні платформи там все одно перебувають в одному полі цінностей (окрім хіба що крайніх правих і крайніх лівих). Ми ж весь час маємо справу з рештками тоталітарної ідеології й тоталітарних цінностей — тут ніякої об’єктивності й позиції «над битвою» бути не може за визначенням. Не треба міряти ситуацію «недодемократії» сантиметром довершеної демократії.
Сьогодні Україна — в полі роботи потужного пропагандистського апарату з іншого боку фронту. Нещодавно я слухав спільний проект «Радіо Ера» та «Голосу Росії». Нічого кримінального там наче не було, але сам факт того, що Росія, яка є агресором, продовжує існувати в українському медіа-полі, це — факт, що його немає потреби доводити. В цій ситуації вважаю, що удавати цю якусь «небесну об’єктивність» по-перше, безглуздо, а по-друге, — аморально.

Упродовж останніх п’яти років увесь український медіа-простір був загнаний у віртуальну матрицю. Це — ЗМІ, які не залежать від ринку або залежать від нього дуже опосередковано. ЗМІ, які не надають особливого значення прибуткам від реклами, принаймні половина їхнього бюджету — це фінансові вливання власників. Таким чином, просто за своєю природою вони не розраховані на зворотний зв’язок з аудиторією. Відповідно й кадровий склад сепарувався саме так, щоб відповідати цим умовам, а не іншим. Окремий виконавець, журналіст або продюсер, може, й переймається всіма проблемами, які є сьогодні в країні, але як функціонер цієї машини він продовжує перебувати в інерції тих стереотипів, у яких він перебував останні роки. Загалом же ця система почала складатися ще за часів Кучми. Доки засади існування українських медіа й зокрема телебачення не зміняться, вона не зникне.

Сьогодні журналістів не має цікавити брудна білизна кандидатів у президенти — вона є майже в кожного. Ніколи бізнес і політика в Україні не робилися в білих рукавичках, тому компромат знайдеться на всіх

Головне — програми, пріоритети, технології й приблизні терміни досягнення поставленої мети. На жаль, таким чином питання у медіа сьогодні не формулюються. Й оскільки, як я вже сказав, зворотний зв’язок з аудиторією практично відсутній, то, вочевидь, суспільство саме, через громадські організації або іншим способом, має зробити так, щоби медіа стало соромно. Оскільки Майдан актуалізував ідеалістичні моральні (нематеріальні) категорії, потрібно зайвий раз звертати на них увагу. ЗМІ, які співпрацюють із ворогом або займаються лише зароблянням брудних грошей, мають втрачати репутацію.

«ЖУРНАЛІСТИ МАЛИ Б ЕЛЕГАНТНО БРАТИ УЧАСТЬ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ВІЙНІ»

Андрій ОХРІМОВИЧ, автор і ведучий програми «Машина часу» на «5-му каналі»:
— Війна за інформаційний простір — це війна за душі й уми людей. Війна — це перманентний процес, який ніколи не припиняється. Вона йде у психологічній, економічній сферах і лише час від часу переходить у сферу застосування зброї (це — «найтупіший» варіант війни). Виграти мир — означає виграти інформаційний простір, тримати в психологічному тонусі своїх громадян, не йти на поводі в чужої пропаганди. Сьогодні наша свідомість настільки атакована, що і журналісти, і пересічні громадяни мало не стидаються вимовляти слово «бандерівець». Хоча нічого поганого в ньому немає, оскільки воно походить від імені Степана Бандери, який поклав життя за волю України. Журналісти, розуміючи, що таке інформаційна війна, повинні були б елегантно брати в ній участь. Звичайно, ця справа потребує певного професіоналізму, вміння, влучності...

У такий квазівійськовий час президентські вибори виглядають трохи дикувато — українці тут боротимуться один проти одного, а не всі разом проти агресора. Серед нинішніх кандидатів у президенти є дуже обмежене коло людей, здатних відверто говорити про долю країни або про інші стратегічні питання. Крім того, я не знаю, про долю якої країни буде говорити Добкін або Царьов, щодо яких цілком доречно було б розпочинати слідство. Ті ж із кандидатів, які справді претендують на серйозні результати, повинні говорити людям правду — про російську агресію, про економічну ситуацію тощо. Не можна дозволяти їм займатися популізмом і як на струнах грати на трунах тих людей, які полягли на Майдані.

Публикация подготовлена для газеты "День" и предоставлена для конкурса журналистских материалов об информационных войнах, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.


 

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Українські журналісти — про те, що повинні робити ЗМІ для збереження держави, та чому ми виявилися безсилими перед російською пропагандою.

Путінська війна проти України розпочалася не місяць і не два тому. Інформаційний простір ворог готував для неї роками. З цією метою залучив колосальні ресурси для того, щоб переконати світову спільноту і передусім російськомовне населення своєї і довколишніх країн у тому, що Росія має «вагомі» підстави грубо втручатися у внутрішньополітичні справи України. І якщо світ, на щастя, обдурити не вдалося, то росіяни і російськомовні «співвітчизники», зокрема і в Україні, значною мірою повірили в легенди про бандерофашистів, які вбивають за російську мову. Як повідомляє «Українська правда», 2010 року Путін затвердив безпрецедентну державну програму «Інформаційне суспільство (2011-2020 роки)» загальною вартістю 40,6 мільярда доларів, тобто приблизно $4,06 млрд на рік або 27,8 долара на кожного громадянина. Ці колосальні ресурси розподіляють між окремими ЗМІ і відомствами, відповідальними за поширення в Росії та світі тих поглядів і позицій, що збігаються зі стратегічним курсом РФ. Ще раніше, 2009-го, президент Медведєв затвердив перелік теле- і радіоканалів, обов’язкових для трансляції по всій території Росії. Для порівняння, в Україні 2013 року витрачено на інформаційне забезпечення лише 215 мільйонів доларів або 4,7 долара на кожного громадянина. Крім того, виникають великі сумніви щодо того, наскільки ефективно освоювались навіть ці скромні ресурси.

Не допомагають і українські журналісти, які продовжують гратися в об’єктивність, часто надаючи слово людям, що відверто виступають проти самого існування української держави. Самозахист та спроба контрнападу в нав’язаній нам інформаційно-пропагандистській війні виглядають беззубими. Ще більше каші в голови вніс старт передвиборчих перегонів.

«Зазвичай ми не надто активні щодо інформаційних викликів, які формує російська пропаганда, — зауважує блогер, координатор ГО «Ми — європейці» Сергій КОШМАН. — Відчувається серйозна розгубленість в пріоритетах. Складно зрозуміти, що дійсно критично важливо, а що просто яскраво. В матеріалах ЗМІ — зайва емоційність. На цьому фоні складно зрозуміти офіційну українську позицію з багатьох питань. Доводиться здогадуватися і додумувати. На екранах ТБ немає цілісної картини того, що насправді відбувається в країні. Складно зрозуміти мотиви і системність у поведінці ключових гравців, особливо під час передвиборчої гонки. Медіа не розповідає детально, кого насправді представляють кандидати в президенти, які спільноти та групи. Немає прозорості у питанні їх фінансування. Тоді як вибори повинні бути не черговим актом волі і понад зусиль, а звичайною демократичної рутиною зі зрозумілими точками контролю».

Дійсно, претенденти на найвищу посаду активно відвідують політичні ток-шоу і підсумкові телевізійні тижневики на вітчизняних каналах, але чи готові вони відповідати на конкретні запитання про свої плани щодо НАТО, ЄС, Росії й розповісти про власну стратегію виведення країни з економічної кризи?

Чи ставлять журналісти відверті запитання? Чому революція і конфлікт з Росією не стали каталізатором формування справжнього національного інформаційного простору?

Що повинні робити ЗМІ, щоб популізм передвиборчих перегонів не переріс у соціально-політичний конфлікт, який ще більше розколюватиме суспільство і може призвести до катастрофічних для держави наслідків? Своїми думками з цього приводу з «Днем» поділилися провідні українські журналісти.

«МИ ВСІ ПОВИННІ СТАТИ ДЕРЖАВНИКАМИ»

Мирослава БАРЧУК, ведуча каналу «ТВі»:
— Вважаю, що за ту катастрофу, до якої сьогодні доведена країна, значною мірою відповідальні саме наші мас-медіа, журналісти і власники телеканалів. Це ми давали майданчики людям, які працювали проти нашої держави. Це ми «балансували» державну точку зору антидержавною. Деякі, як парламентські, так і позапарламентські, політичні сили розколюють суспільство. Ми ж запрошували їх у свої ефіри — щоб у студії був мордобій, який приносить гарні рейтинги. Тепер журналісти повинні зрозуміти, що рейтинги не варті того, щоб розколювати країну і доводити її до окупації та війни. Саме у цьому я бачу відповідальність журналістів. Має відбутися велике переосмислення! Не можна запрошувати у студію клоунів. Ми всі повинні стати державниками в найкращому розумінні цього слова. Поки що я не бачу такого переосмислення серед журналістів.

Доки журналістське середовище буде дозволяти власникам використовувати свої телеканали та видання в політичних цілях, ситуація не зміниться. Це дуже довгий процес, я не очікую на моментальне очищення — вузол неможливо розрубати за один раз. Але крок за кроком, вчинок за вчинком ми можемо почати з цим боротися. Добре, що журналісти сьогодні побачили, до чого доводить відсутність позиції. Зараз, під час передвиборчої кампанії, журналісти повинні зрозуміти, що не можна брати м’ячик, який кидають безвідповідальні політики — не можна дозволяти втягувати себе в інформаційні побоїща, які створюють їхні штаби для того, щоб здобувати рейтинги. Якщо ми заходимо в це поле інформаційних конфліктів і обливання брудом, то стаємо співучасниками. Звичайно, все це — передусім відповідальність політтехнологів, штабів і самих політиків — вони як спікери можуть закидати у суспільство будь-що. Але вже наша журналістська справа — підігрувати їм чи ні. Пояснюємо ми людям, як розколюють країну, чи ні? Політики, які йдуть сьогодні до влади, не готові відповідати на серйозні запитання, навіть якщо журналісти наважуються їх ставити. Дуже сподіваюся, що ця тенденція зміниться.

«ЯКУ СУСПІЛЬНО-ВАЖЛИВУ ІНФОРМАЦІЮ МОЖУТЬ ПОВІДОМИТИ ЗРАДНИКИ?»

Ірина ВАННИКОВА, журналіст, виконавчий директор ГО «Інститут президента Ющенка»:
— Мірилом балансу між журналістською об’єктивністю й розумінням державних інтересів є суспільна важливість інформації. Виникає запитання: яку суспільно-важливу інформацію можуть повідомити мільйонній аудиторії зрадник Аксьонов, шовініст Жириновський чи останній диктатор Європи Лукашенко? Вони вже сказали все своїми діями! І це питання до менеджерів і журналістів. Це питання їх професіоналізму і сумління. Чи можна уявити, щоб в ефірі американського телеканалу під час операції «Буря в пустелі» вийшло розгорнуте інтерв’ю з Саддамом Хусейном, в якому він розмірковує що потрібно зробити зі Сполученими Штатами Америки? Або щоб під час битви за Англію в 1940 році в ефірі радіо Бі-Бі-Сі транслювали звернення Йозефа Геббельса?
Оскільки українські телеканали, на жаль, дуже структуровані за політичними симпатіями їх власників — ми маємо в ефірі цей результат. Це питання до власників телеканалів. Якщо ти є патріот своєї держави, то в тій ситуації, в якій ми знаходимося, телебачення має припинити бути інструментом для заробляння грошей.

Телебаченню необхідно стати головним вихователем патріотизму, відданості й самопожертви заради своєї держави

Саме такі моменти нагадують нам ще раз про те, скільки загроз несе в собі монополізація медіа-бізнесу. І, щонайменше, наївно думати, що сформувати національний інформаційний простір можуть люди, в кишені яких по два-три паспорти різних держав. До тих пір, поки медіа будуть парасолькою для захисту бізнес-інтересів їхніх власників, не варто сподіватися на наші перемоги в інформаційних війнах. Особливість роботи журналістів під час виборів — не треба піддаватися істерикам, адже ознака професіоналізму — холодний розум.

«УДАВАТИ «НЕБЕСНУ ОБ’ЄКТИВНІСТЬ» В УМОВАХ АГРЕСІЇ — БЕЗГЛУЗДО Й АМОРАЛЬНО»

Юрій МАКАРОВ, журналіст:
— Я категорично не вірю в так звану журналістську неупередженість. Об’єктивність у  — це окремий випадок, а не тотальне правило. Коли стала демократія потребує рефлексії, власного віддзеркалення в медіа, вона має всі підстави вимагати від журналістів об’єктивності. Навіть різні платформи там все одно перебувають в одному полі цінностей (окрім хіба що крайніх правих і крайніх лівих). Ми ж весь час маємо справу з рештками тоталітарної ідеології й тоталітарних цінностей — тут ніякої об’єктивності й позиції «над битвою» бути не може за визначенням. Не треба міряти ситуацію «недодемократії» сантиметром довершеної демократії.
Сьогодні Україна — в полі роботи потужного пропагандистського апарату з іншого боку фронту. Нещодавно я слухав спільний проект «Радіо Ера» та «Голосу Росії». Нічого кримінального там наче не було, але сам факт того, що Росія, яка є агресором, продовжує існувати в українському медіа-полі, це — факт, що його немає потреби доводити. В цій ситуації вважаю, що удавати цю якусь «небесну об’єктивність» по-перше, безглуздо, а по-друге, — аморально.

Упродовж останніх п’яти років увесь український медіа-простір був загнаний у віртуальну матрицю. Це — ЗМІ, які не залежать від ринку або залежать від нього дуже опосередковано. ЗМІ, які не надають особливого значення прибуткам від реклами, принаймні половина їхнього бюджету — це фінансові вливання власників. Таким чином, просто за своєю природою вони не розраховані на зворотний зв’язок з аудиторією. Відповідно й кадровий склад сепарувався саме так, щоб відповідати цим умовам, а не іншим. Окремий виконавець, журналіст або продюсер, може, й переймається всіма проблемами, які є сьогодні в країні, але як функціонер цієї машини він продовжує перебувати в інерції тих стереотипів, у яких він перебував останні роки. Загалом же ця система почала складатися ще за часів Кучми. Доки засади існування українських медіа й зокрема телебачення не зміняться, вона не зникне.

Сьогодні журналістів не має цікавити брудна білизна кандидатів у президенти — вона є майже в кожного. Ніколи бізнес і політика в Україні не робилися в білих рукавичках, тому компромат знайдеться на всіх

Головне — програми, пріоритети, технології й приблизні терміни досягнення поставленої мети. На жаль, таким чином питання у медіа сьогодні не формулюються. Й оскільки, як я вже сказав, зворотний зв’язок з аудиторією практично відсутній, то, вочевидь, суспільство саме, через громадські організації або іншим способом, має зробити так, щоби медіа стало соромно. Оскільки Майдан актуалізував ідеалістичні моральні (нематеріальні) категорії, потрібно зайвий раз звертати на них увагу. ЗМІ, які співпрацюють із ворогом або займаються лише зароблянням брудних грошей, мають втрачати репутацію.

«ЖУРНАЛІСТИ МАЛИ Б ЕЛЕГАНТНО БРАТИ УЧАСТЬ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ВІЙНІ»

Андрій ОХРІМОВИЧ, автор і ведучий програми «Машина часу» на «5-му каналі»:
— Війна за інформаційний простір — це війна за душі й уми людей. Війна — це перманентний процес, який ніколи не припиняється. Вона йде у психологічній, економічній сферах і лише час від часу переходить у сферу застосування зброї (це — «найтупіший» варіант війни). Виграти мир — означає виграти інформаційний простір, тримати в психологічному тонусі своїх громадян, не йти на поводі в чужої пропаганди. Сьогодні наша свідомість настільки атакована, що і журналісти, і пересічні громадяни мало не стидаються вимовляти слово «бандерівець». Хоча нічого поганого в ньому немає, оскільки воно походить від імені Степана Бандери, який поклав життя за волю України. Журналісти, розуміючи, що таке інформаційна війна, повинні були б елегантно брати в ній участь. Звичайно, ця справа потребує певного професіоналізму, вміння, влучності...

У такий квазівійськовий час президентські вибори виглядають трохи дикувато — українці тут боротимуться один проти одного, а не всі разом проти агресора. Серед нинішніх кандидатів у президенти є дуже обмежене коло людей, здатних відверто говорити про долю країни або про інші стратегічні питання. Крім того, я не знаю, про долю якої країни буде говорити Добкін або Царьов, щодо яких цілком доречно було б розпочинати слідство. Ті ж із кандидатів, які справді претендують на серйозні результати, повинні говорити людям правду — про російську агресію, про економічну ситуацію тощо. Не можна дозволяти їм займатися популізмом і як на струнах грати на трунах тих людей, які полягли на Майдані.

Публикация подготовлена для газеты "День" и предоставлена для конкурса журналистских материалов об информационных войнах, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.


 

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *