Статьи

Як і кожен критичний момент в історії, російська агресія в Криму оголила найслабкіші місця у питанні захисту українських інтересів. Фактично протягом всього існування нашої незалежної України її безпеці майже не приділяли належної уваги.

Те, що вся попередня українська влада не дбала про позитивний імідж країни та кіберпростір, можна зрозуміти з інформації, котру оприлюднило видання «Коментарі» навесні 2013 року. Відповідно до неї, близько 60% згадувань в інтернеті про Україну мали негативний зміст, 15-20% – нейтральний і лише 20-25% – позитивний. Себто Україна зовсім не піклується про свій вигляд в очах світу, тому й програє майже всі можливі інформаційні кампанії.

Україна неодноразово ставала жертвою інформаційних атак. Інформаційні операції проти нашої держави стосувалися різних сфер: історії, політики, економіки та ін. Найвідоміші стосувалися українських радарних систем «Кольчуга»; Євро-2012; газових війн із Росією, згадувані нами в попередньому матеріалі атаки, пов’язані із спробою України вступити до НАТО в 2008-2009 рр.

У всіх цих випадках Україна була об’єктом інформаційних операцій, а не суб’єктом. Це означає, що наша держава є прекрасною мішенню для таких атак, за допомогою котрих інші країни мають змогу реалізувати свої інтереси на наших просторах.

Саме тому ми не мали шансів миттєво відбити потужну російську інформаційну атаку під час кримських подій, адже сусідня країна не один рік готувалася до цих дій, постійно вдосконалюючи методи та інструменти. У нас же нове керівництво тільки прийшло до влади, і значна частина чиновників на місцях із великим завзяттям діяла, а подекуди і продовжує це робити на користь наших суперників.

Завдяки спільним, хоч і не дуже скоординованим діям, громадськості, медіа-експертів та деяких представників нової влади в інформаційному полі частково вдалося зруйнувати плани Кремля щодо бліцкригу з просування у глиб території України. Так, наразі не досягла своїх цілей операція «Русская весна», котра мала дестабілізувати ситуацію на Півдні та Сході України і стати приводом для вторгнення в ці регіони російських військ.

Українські реалії

Російський президент чудово знає, що в період серйозної кризи країна найбільш чутлива до будь-якого зовнішнього втручання, тому й скористався моментом, коли відбувався перехід від однієї влади до іншої. По суті, цей процес досі остаточно не закінчився, але він уже на фінішній прямій, і це зменшує поле для путінського маневру.

Ще десь з часів акцій «Україна без Кучми» наша держава перебуває у стані перманентної політичної кризи, з рідкісними вкрапленнями спокійних періодів. Для нас дуже характерним є низький рівень довіри населення до владних інституцій, і це теж дуже небезпечно.

Плануючи свою інтервенцію, Путін міг розраховувати, що українці і справді не підтримуватимуть нової влади. Проте опитування Центру Разумкова, проведене на початку березня цього року, показало, що дії нової влади підтримують майже 60% українців

Один із найвищих результатів останнього часу. Такий значний відсоток певною мірою і став стримуючим чинником для Кремля. Путін прорахувався, тому намагатиметься виправити свою помилку, дестабілізувавши ситуацію в регіонах, де рівень лояльності населення до київської влади менший.

Окрім нестабільної політичної ситуації, існує низка інших пунктів, котрі є причиною підвищеної чутливості нашої держави до зовнішніх інформаційних впливів, зокрема Росії:

  • відсутність дієвої державної політики у сфері інформаційної безпеки;
  • великий соціокультурний вплив інших держав;
  • відсутність потужного державного регулятора в питанні інформаційної безпеки;
  • відсутність українського іномовлення, котре могло би доносити позицію України в усі кутки світу.

 

Доктрина інформаційної безпеки України розроблена ще 2008 року за президенства Віктора Ющенка, проте вона не є дієвим регулятором у своїй сфері. Крім того, так і не ухвалено закон про засади державної інформаційної політики. Так само в Україні не створено кіберкомандування, котре би могло швидко реагувати на виклики в інформаційній сфері безпеки держави. В Росії, котра є найбільшим агресором щодо нас, уже не перший рік точаться розмови про створення такого кіберкомандування, і минулого року кремлівська влада вкотре перенесла його появу, цього разу – на 2014 рік.

Також в Україні потрібна підготовка фахових кадрів з питання інформаційної безпеки. Готуватися вони мали би і в цивільних навчальних закладах, й у військових. Не завадить збільшити викладання відповідної дисципліни на спеціальностях, на перетині котрих і міститься «інформаційна безпека» – політології, журналістиці, інформаційних технологіях, військовій справі тощо.

Заради кращого прикладного ефекту треба залучати до цієї сфери якнайбільше ІТ-фахівців, особливо в питаннях безпеки інформаційних мереж. Низка іноземних медіа в своїх матеріалах написали про те, що Росія під час операції з анексії Криму завдала кіберудару по українських телекомунікаційних мережах, а також використовувала вірус під назвою «Snake». Не варто забувати, що росіяни для розробки своїх операцій використовують екс-співробітника АНБ Едварда Сноудена.

Наступна причина поразок української сторони – відсутність вітчизняного іномовлення та фактичне небажання влади за 23 роки незалежності працювати над позитивним іміджем України у світі. В результаті інші держави, виходячи із власних інтересів, формують потрібний їм образ нашої країни, і дуже часто він має негативний зміст. Саме тому на міжнародній арені Україну сприймають далеко не найкраще.

Постколоніальний статус України як частини колишньої Російської імперії в різних її трансформаціях спричинився до того, що РФ досі зберігає свій вплив на Україну. Основний вплив здійснюється у таких сферах:

  • культурній;
  • політичній;
  • економічній;
  • релігійній;
  • мовній.

Усі ці чинники відіграють дуже велику роль, адже вони є ідентифікаційними індикаторами. Частина мешканців України, ідентифікуючись як православні та прихильники УПЦ (МП) чи  російськомовні, стають причетними до простору «Русского міра», принаймні в голові Путіна, хочуть вони того чи ні. Часто, щоби зберегти цю самоідентифікацію, вони читають російську та російськомовну пресу, дивляться російські канали, купують російські книжки тощо. І це не дивно, адже саме цей продукт домінує в українському культурному просторі. Як припускає М. Рябчук, країні, яка розташована поруч із своєю колишньою метрополією, має мало шансів на те, щоби витворити свій масовий культурний простір.

Наразі ця теорія справджується, адже за 23 роки Україна, можна вважати, не створила своєї поп-сцени, україномовні книги мають невисокі наклади порівняно не лише з російськими, а й із закордонними, а щоденний тираж російськомовних газет та журналів в Україні вдвічі більший, ніж державною мовою. Ще гірша ситуація в кіноіндустрії. Телепродукт, споживачами якого є понад 96% населення країни, часто є російського, американського, латиноамериканського та європейського, себто закордонного виробництва.

Дуже показовим є вимикання російських каналів зі своїх мереж кабельними операторами – декотрі з них досі цього не зробили. Ще не так давно за результатами опитування Центру Разумкова українським ЗМІ довіряли 66% українців, а не довіряли – 29%. Відповідні показники щодо російських засобів масової інформації – 52% та 37%.

Вже після кремлівської агресії в Криму цей результат істотно змінився: українським медіа довіряють 62%, а не довіряють – 21%, російським ЗМІ не довіряють аж 72% опитаних українців
Завдяки тому, що український соціум зараз доволі активно гуртується на фоні загрози зі Сходу, це хороший час для впорядкування вітчизняного медіапростору

Частина телеканалів уже відмовилася від російського медіаконтенту, котрий всіляко ґлорифікує російську та радянську армії, транслює кремлівський погляд на історію та сучасність, артикулює та насаджує цінності сусідньої держави-агресора. Ті ж канали, котрі продовжують транслювати відповідний продукт, треба позбавити ліцензій. Варто пам’ятати, що російський медіапродукт здебільшого не створений лише заради розваги аудиторії, а з чіткою пропагандистською метою.

Мова, звісно, не йде про абсолютне вилучення російського медіаконтенту з українського інформаційного поля, проте має відбутися велике зменшення його кількості. І це має стосуватися не лише медіа, а й усіх інших сфер: культурної, економічної, політичної тощо.

З медійного поля вилучати продукцію російського виробництва потрібно поступово, залишаючи якісну частину контенту, котрий не може негативно вплинути на українську аудиторію. Можливо, варто навіть надати ширший майданчик тим діячам культури нашого північно-східного сусіда, котрі висловилися «проти» російської агресії в Криму та щодо України загалом. Ті ж, хто підписав звернення до Путіна за введення військ в нашу країну, мають стати нерукоподаваними та не допускатися на територію України з гастрольною чи якоюсь іншою метою масового впливу. Зробити це варто не забороняючи, а збільшуючи гастрольні збори так, щоб виступ не міг окупитися. Зараз же більшість концертів зірок сусідньої естради не мають концертів на наших теренах з тієї простої причини, що організатори заходів або самі бойкотують російський продукт, або банально розуміють невигідність проводити такі гастролі в Україні.

Оскільки культурний вакуум, по суті, є явищем неможливим, то й порожнечу, що виникне після зменшення російського продукту, буде потрібно чимось заповнити. Саме це може стати хорошим поштовхом для створення нового українського якісного масового, і не лише, контенту, що було майже неможливим через засилля кремлівського пропагандистського матеріалу.

Ще одним пунктом, котрий можна додати до цього переліку, є низька якість частини вітчизняних ЗМІ. Деякі журналісти вперто не дотримуються професійних стандартів. Через це в український простір потрапляють «вкидування» російської пропаганди. Також цьому сприяє ціла низка видань типу «п’ятої колони», котрі відстоюють в нашій країні кремлівський погляд на світ.

Варто сподіватися також, що тепер, коли Україна стала цікавою і хвилюючою темою для всієї планети, потужні гравці світового медіаринку врешті матимуть своїх спецкорів у Києві, а не лише в Москві чи Варшаві. Це дозволить їм надавати куди об’єктивнішу інформацію про нашу країну, а не робити це очима російських чи польських медіа.

Якими мають бути українські інформаційні операції

Розглядаючи інфокампанії за типами, сучасна українська відповідь на російську інформаційну агресію має бути захисною, стабілізаційною, з використанням усіх видів медіа. Потрібні і короткострокові, і довгострокові операції.

Нова українська влада та громадськість працюють у цьому напрямі. З’являються стабілізаційні меседжі про те, що «ситуація під контролем», «усі служби працюють злагоджено» і т.д. Звісно, час до часу вони розбиваються об витівки політиків та міліції. Варто розуміти, що російська пропагандистська машина насправді може живитися й автономно, самостійно створюючи медіаприводи або й просто вигадуючи їх на голому місці. Та все ж такі дії негативно впливають на самих українців, котрі, перебуваючи в постійному інформаційному перенапруженні, дуже боляче і не завше адекватно сприймають будь-які ексцеси у політичному житті країни.

Тому, окрім стабілізаційних повідомлень, українці дуже потребують позитиву та холодної розміреності.

Як вважає один із кращих спеціалістів у питаннях інформаційних воєн Георгій Почепцов, наші медіа привчили нас до емоційного, замість аналітичного, сприйняття дійсності

Тому потрібно зменшити вплив віртуального на своє життя та проводити час «у реальному світі». До порад психологів з цього приводу, на жаль, дослухаються далеко не всі.

Крім захисної реакції, українська влада має використовувати й тактику контратак в інформаційному просторі. Її, схоже, уже випробовує вітчизняне МЗС. Особливу увагу, з конкретними прикладами потрібно привертати до тієї тематики, на котру цивілізований світ реагує вкрай боляче: ксенофобія, вияви неонацизму та фашизму, антисемітизму, порушення прав національних меншин, себто все те, в чому Кремль звинувачує Україну і що насправді куди більше притаманне саме Росії. Можна також складати карту знищення радянських монументів російською владою і проводити інформаційну кампанію з цього приводу серед проросійськи налаштованого населення України та якось пробиватися з цим в інфопростір РФ.

Завданням, котрі варто поставити перед собою українській владі в питанні інформаційних операцій, мають бути такими:

  • стабілізувати ситуацію в країні;
  • змусити засумніватися в правильності відстоювання ідей розколу України проросійськи налаштованих активістів;
  • вплинути на прийняття рішень урядами західних держав та країн-союзників, що будуть вигідними для України;
  • спробувати деконструювати міф Путіна та російської величі в Криму і самій Росії;
  • змусити Кремль відмовитися від своїх намірів анексувати Україну чи її частини.

 

У перелік завдань для української влади ми не включаємо контрпропаганди та демонізації ворога, адже не вважаємо таку тактику прийнятною. Опускання до рівня Дмитра Кісєльова можливе хіба що у разі проведення контрагітаційної роботи із зазомбованим населенням РФ, котре розуміє лише мову чітких брехливих конструктів, а правду сприймає виключно в штики та як спробу маніпулювати собою.

Для досягнення мети українській владі потрібно спрямовувати посили цільовій аудиторії.

Основні меседжі варто спрямовувати не лише на населення Півдня та Сходу України, а й на всю територію. Окремо треба шукати порозуміння з проросійськи та проукраїнськи налаштованими мешканцями Донбасу та Причорномор’я.

Посили необхідні і для кримчан: лояльних та нелояльних до київської влади. Щодо перших – владі потрібно чітко сформулювати своє бачення їхньої подальшої долі і лиш тоді озвучувати його, але з цим не варто затягувати. Вони мають розуміти, що не покинуті напризволяще.

Що ж стосується других, то вести інформаційну кампанію, спрямовану на таких реципієнтів, буде дуже складно. Адже Росія уже в повній мірі розгортає пропаганду про «ворога з-за Перекопу», котрого й звинувачуватимуть в усіх бідах, котрі ставатимуться на півострові: «нема світла – бендеровци відключили», «курортний сезон не вдався – фашистська влада в Києві руками «Правого Сектора» пускає потяги з мільйонами російських відпочивальників під укіс» і таке інше у кращих традиціях Дмитра Кісєльова.

Меседжі до усіх мешканців України мають бути точними, місткими та лаконічними. Потрібні чіткі плани дій, де не обіцятиметься нічого надзвичайного, а якісь прості кроки, котрі легко буде втілити в життя і про котрі можна щоденно звітувати перед народом.

Дуже добре, що до стабілізаційних операцій мимовільно долучаються вітчизняні лідери думок та селебрітіс різного масштабу. Їхня підтримка та зважена позиція є важливою, принаймні для частини населення.

Посили до світової дипломатії та політиків повинні бути чіткими та однозначними: «у нас все під контролем», «в Україні не зазіхають на права та свободи жодних національних меншин», «ксенофобія та фашизм – це «переваги» життя в Росії», «Путін – агресор, котрого потрібно втихомирити, застосовуючи максимальний перелік економічних санкцій», «українська влада – легітимна, Янукович – корупціонер небувалих масштабів, котрий віддав наказ стріляти по беззбройних людях» і т.д.

Окрім інформування світових політиків, треба привернути увагу населення всі країн планети. Даючи знати про те, що відбувається на наших теренах, ми отримуємо союзників, котрі, якщо дуже переймуться ситуацією, зможуть тиснути на свої уряди з метою підтримати Україну. Для цього потрібне не лише впровадження вітчизняного іномовлення, а й матеріали про Україну в медіа цих держав.

Так само потрібно активно привертати увагу світової спільноти до проблем в Україні, залучаючи до цього зірок світового масштабу. Як писав Георгій Почепцов, медіа зараз генерують соціальні сенси, і для цього вони послуговуються посередництвом різних селебрітіз. Тому нам дуже важливо використовувати зірок, якщо бажаємо, щоб нашу думку почув простий фермер зі штату Мічиган чи рибалка з колумбійської глибинки. Своїм впливом та зв’язками могли би скористатися вітчизняні ВІП-персони, наприклад, як це зробив нещодавно спортсмен Олександр Долгополов, котрий разом із зірками світового тенісу закликав українців до миру.

Під час Євромайдану користувачі соціальної мережі «Твіттер» влаштовували так звані «твіттер-шторми» – акції, спрямовані на те, щоби якомога більше людей в світі дізналися про події в Україні. Робили це за допомогою спеціальних хеш-тегів та заготовлених повідомлень англійською мовою. Частина цих твіттів-повідомлень адресувалася світовим медіа, а також всесвітньовідомим селебрітіз, які теж іноді поширювали інформацію.

Боротьба в інформаційному просторі з кожним роком відіграватиме більшу роль. Найбільша кількість віртуальних боїв точитиметься в інтернет-просторі, тому саме йому потрібно приділити увагу. Комп’ютеризація та інтернетизація країни робить її вразливою до атак хакерів, кібертерористів та недружніх іноземних держав.

Перевагою в цьому випадку для українців буде те, що сучасні технології дозволяють проводити партизанську війну в мережі, використовуючи на те мало ресурсів та маючи невеликий бюджет. Американський військовий експерт професор Денніс Мерфі в своїй статті «Fighting Back: New Media and Military Operations» стверджує, що у противників армії існує багато можливостей і переваг, зокрема в мобільності та швидкості прийняття рішень.

Що ж стосується самих військових, то Мерфі пропонує їм управляти інформаційним середовищем. Для цього його потрібно самостійно сформувати, щоб не доводилося відповідати на випади противника та бути в ролі наздоганяючого.

Буде важко

У своїй інформаційній кампанії нам буде важко, бо мусимо говорити правду. Це куди складніше, ніж маневрувати у межах потужної пропагандистської дуалістичної концепції в стилі свій-чужий. Наш шлях непростий, але ефективніший у перспективі, тому важливо працювати саме на майбутнє. Треба взятися за підвищення освіченості населення України, проводити лікнепи із методів впливу та пропаганди, якими повсякчас жонглює Кремль. Чим розумніша людина, тим важче нею маніпулювати, адже маніпуляція передбачає собою те, що аудиторія не розуміє того, що в її схему прийняття рішень відбувається стороннє втручання.

Також важливо, щоби кампанія за інформаційну безпеку країни не перетворилася в полювання на відьом та боротьбу за чистоту інфопростору від критики влади

Завше знайдуться охочі використати момент, щоби вберегти себе від контролю суспільства. Медіа мають критикувати владу, але робити це чітко та конструктивно. В іншім разі держава скотиться у всезагальний «одобрямс» і авторитарщину, проти чого люди боролися три місяці на Майдані.

Росія нагнітатиме ситуацію аж до 25 травня, себто до президентських виборів. Найважчий період має припасти на травневі вихідні та триватиме аж до самих перегонів. Велика кількість вихідних, в котрі до нас рине багато російських гастролерів, необтяжених садінням городів. У цей час ФСБ робитиме максимум, щоб дестабілізувати ситуацію. Якщо Кремль не впорається швидше, точка кипіння буде призначена на 9 травня. Варто очікувати провокацій не тільки на Заході, що уже традиційно, а особливо на південному сході. Ймовірно, що в Харкові, Донецьку чи Луганську звалять Леніна чи щось такого ж масштабу. Чого очікувати в Галичині – ми й так знаємо.

Проте травневі вихідні – це віддалена перспектива, можна сказати – запасний план. Росія кожного дня намагатиметься зробити тріщину в нашій системі безпеки, щоби з мінімальними втратами здійснити блискавичне вторгнення в Україну.

Буде важко, проте в українців, на відміну від росіян, іншої Батьківщини немає, тому стояти треба буде до кінця. Депутінізація світу починається з України і має шанси на успіх, якщо народ та влада об’єднають зусилля у спільній боротьбі. За нас цього не зробить ніхто.

Публикация подготовлена для издания Zaxid.net  и предоставлена для конкурса журналистских материалов об информационных войнах, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Як і кожен критичний момент в історії, російська агресія в Криму оголила найслабкіші місця у питанні захисту українських інтересів. Фактично протягом всього існування нашої незалежної України її безпеці майже не приділяли належної уваги.

Те, що вся попередня українська влада не дбала про позитивний імідж країни та кіберпростір, можна зрозуміти з інформації, котру оприлюднило видання «Коментарі» навесні 2013 року. Відповідно до неї, близько 60% згадувань в інтернеті про Україну мали негативний зміст, 15-20% – нейтральний і лише 20-25% – позитивний. Себто Україна зовсім не піклується про свій вигляд в очах світу, тому й програє майже всі можливі інформаційні кампанії.

Україна неодноразово ставала жертвою інформаційних атак. Інформаційні операції проти нашої держави стосувалися різних сфер: історії, політики, економіки та ін. Найвідоміші стосувалися українських радарних систем «Кольчуга»; Євро-2012; газових війн із Росією, згадувані нами в попередньому матеріалі атаки, пов’язані із спробою України вступити до НАТО в 2008-2009 рр.

У всіх цих випадках Україна була об’єктом інформаційних операцій, а не суб’єктом. Це означає, що наша держава є прекрасною мішенню для таких атак, за допомогою котрих інші країни мають змогу реалізувати свої інтереси на наших просторах.

Саме тому ми не мали шансів миттєво відбити потужну російську інформаційну атаку під час кримських подій, адже сусідня країна не один рік готувалася до цих дій, постійно вдосконалюючи методи та інструменти. У нас же нове керівництво тільки прийшло до влади, і значна частина чиновників на місцях із великим завзяттям діяла, а подекуди і продовжує це робити на користь наших суперників.

Завдяки спільним, хоч і не дуже скоординованим діям, громадськості, медіа-експертів та деяких представників нової влади в інформаційному полі частково вдалося зруйнувати плани Кремля щодо бліцкригу з просування у глиб території України. Так, наразі не досягла своїх цілей операція «Русская весна», котра мала дестабілізувати ситуацію на Півдні та Сході України і стати приводом для вторгнення в ці регіони російських військ.

Українські реалії

Російський президент чудово знає, що в період серйозної кризи країна найбільш чутлива до будь-якого зовнішнього втручання, тому й скористався моментом, коли відбувався перехід від однієї влади до іншої. По суті, цей процес досі остаточно не закінчився, але він уже на фінішній прямій, і це зменшує поле для путінського маневру.

Ще десь з часів акцій «Україна без Кучми» наша держава перебуває у стані перманентної політичної кризи, з рідкісними вкрапленнями спокійних періодів. Для нас дуже характерним є низький рівень довіри населення до владних інституцій, і це теж дуже небезпечно.

Плануючи свою інтервенцію, Путін міг розраховувати, що українці і справді не підтримуватимуть нової влади. Проте опитування Центру Разумкова, проведене на початку березня цього року, показало, що дії нової влади підтримують майже 60% українців

Один із найвищих результатів останнього часу. Такий значний відсоток певною мірою і став стримуючим чинником для Кремля. Путін прорахувався, тому намагатиметься виправити свою помилку, дестабілізувавши ситуацію в регіонах, де рівень лояльності населення до київської влади менший.

Окрім нестабільної політичної ситуації, існує низка інших пунктів, котрі є причиною підвищеної чутливості нашої держави до зовнішніх інформаційних впливів, зокрема Росії:

  • відсутність дієвої державної політики у сфері інформаційної безпеки;
  • великий соціокультурний вплив інших держав;
  • відсутність потужного державного регулятора в питанні інформаційної безпеки;
  • відсутність українського іномовлення, котре могло би доносити позицію України в усі кутки світу.

 

Доктрина інформаційної безпеки України розроблена ще 2008 року за президенства Віктора Ющенка, проте вона не є дієвим регулятором у своїй сфері. Крім того, так і не ухвалено закон про засади державної інформаційної політики. Так само в Україні не створено кіберкомандування, котре би могло швидко реагувати на виклики в інформаційній сфері безпеки держави. В Росії, котра є найбільшим агресором щодо нас, уже не перший рік точаться розмови про створення такого кіберкомандування, і минулого року кремлівська влада вкотре перенесла його появу, цього разу – на 2014 рік.

Також в Україні потрібна підготовка фахових кадрів з питання інформаційної безпеки. Готуватися вони мали би і в цивільних навчальних закладах, й у військових. Не завадить збільшити викладання відповідної дисципліни на спеціальностях, на перетині котрих і міститься «інформаційна безпека» – політології, журналістиці, інформаційних технологіях, військовій справі тощо.

Заради кращого прикладного ефекту треба залучати до цієї сфери якнайбільше ІТ-фахівців, особливо в питаннях безпеки інформаційних мереж. Низка іноземних медіа в своїх матеріалах написали про те, що Росія під час операції з анексії Криму завдала кіберудару по українських телекомунікаційних мережах, а також використовувала вірус під назвою «Snake». Не варто забувати, що росіяни для розробки своїх операцій використовують екс-співробітника АНБ Едварда Сноудена.

Наступна причина поразок української сторони – відсутність вітчизняного іномовлення та фактичне небажання влади за 23 роки незалежності працювати над позитивним іміджем України у світі. В результаті інші держави, виходячи із власних інтересів, формують потрібний їм образ нашої країни, і дуже часто він має негативний зміст. Саме тому на міжнародній арені Україну сприймають далеко не найкраще.

Постколоніальний статус України як частини колишньої Російської імперії в різних її трансформаціях спричинився до того, що РФ досі зберігає свій вплив на Україну. Основний вплив здійснюється у таких сферах:

  • культурній;
  • політичній;
  • економічній;
  • релігійній;
  • мовній.

Усі ці чинники відіграють дуже велику роль, адже вони є ідентифікаційними індикаторами. Частина мешканців України, ідентифікуючись як православні та прихильники УПЦ (МП) чи  російськомовні, стають причетними до простору «Русского міра», принаймні в голові Путіна, хочуть вони того чи ні. Часто, щоби зберегти цю самоідентифікацію, вони читають російську та російськомовну пресу, дивляться російські канали, купують російські книжки тощо. І це не дивно, адже саме цей продукт домінує в українському культурному просторі. Як припускає М. Рябчук, країні, яка розташована поруч із своєю колишньою метрополією, має мало шансів на те, щоби витворити свій масовий культурний простір.

Наразі ця теорія справджується, адже за 23 роки Україна, можна вважати, не створила своєї поп-сцени, україномовні книги мають невисокі наклади порівняно не лише з російськими, а й із закордонними, а щоденний тираж російськомовних газет та журналів в Україні вдвічі більший, ніж державною мовою. Ще гірша ситуація в кіноіндустрії. Телепродукт, споживачами якого є понад 96% населення країни, часто є російського, американського, латиноамериканського та європейського, себто закордонного виробництва.

Дуже показовим є вимикання російських каналів зі своїх мереж кабельними операторами – декотрі з них досі цього не зробили. Ще не так давно за результатами опитування Центру Разумкова українським ЗМІ довіряли 66% українців, а не довіряли – 29%. Відповідні показники щодо російських засобів масової інформації – 52% та 37%.

Вже після кремлівської агресії в Криму цей результат істотно змінився: українським медіа довіряють 62%, а не довіряють – 21%, російським ЗМІ не довіряють аж 72% опитаних українців
Завдяки тому, що український соціум зараз доволі активно гуртується на фоні загрози зі Сходу, це хороший час для впорядкування вітчизняного медіапростору

Частина телеканалів уже відмовилася від російського медіаконтенту, котрий всіляко ґлорифікує російську та радянську армії, транслює кремлівський погляд на історію та сучасність, артикулює та насаджує цінності сусідньої держави-агресора. Ті ж канали, котрі продовжують транслювати відповідний продукт, треба позбавити ліцензій. Варто пам’ятати, що російський медіапродукт здебільшого не створений лише заради розваги аудиторії, а з чіткою пропагандистською метою.

Мова, звісно, не йде про абсолютне вилучення російського медіаконтенту з українського інформаційного поля, проте має відбутися велике зменшення його кількості. І це має стосуватися не лише медіа, а й усіх інших сфер: культурної, економічної, політичної тощо.

З медійного поля вилучати продукцію російського виробництва потрібно поступово, залишаючи якісну частину контенту, котрий не може негативно вплинути на українську аудиторію. Можливо, варто навіть надати ширший майданчик тим діячам культури нашого північно-східного сусіда, котрі висловилися «проти» російської агресії в Криму та щодо України загалом. Ті ж, хто підписав звернення до Путіна за введення військ в нашу країну, мають стати нерукоподаваними та не допускатися на територію України з гастрольною чи якоюсь іншою метою масового впливу. Зробити це варто не забороняючи, а збільшуючи гастрольні збори так, щоб виступ не міг окупитися. Зараз же більшість концертів зірок сусідньої естради не мають концертів на наших теренах з тієї простої причини, що організатори заходів або самі бойкотують російський продукт, або банально розуміють невигідність проводити такі гастролі в Україні.

Оскільки культурний вакуум, по суті, є явищем неможливим, то й порожнечу, що виникне після зменшення російського продукту, буде потрібно чимось заповнити. Саме це може стати хорошим поштовхом для створення нового українського якісного масового, і не лише, контенту, що було майже неможливим через засилля кремлівського пропагандистського матеріалу.

Ще одним пунктом, котрий можна додати до цього переліку, є низька якість частини вітчизняних ЗМІ. Деякі журналісти вперто не дотримуються професійних стандартів. Через це в український простір потрапляють «вкидування» російської пропаганди. Також цьому сприяє ціла низка видань типу «п’ятої колони», котрі відстоюють в нашій країні кремлівський погляд на світ.

Варто сподіватися також, що тепер, коли Україна стала цікавою і хвилюючою темою для всієї планети, потужні гравці світового медіаринку врешті матимуть своїх спецкорів у Києві, а не лише в Москві чи Варшаві. Це дозволить їм надавати куди об’єктивнішу інформацію про нашу країну, а не робити це очима російських чи польських медіа.

Якими мають бути українські інформаційні операції

Розглядаючи інфокампанії за типами, сучасна українська відповідь на російську інформаційну агресію має бути захисною, стабілізаційною, з використанням усіх видів медіа. Потрібні і короткострокові, і довгострокові операції.

Нова українська влада та громадськість працюють у цьому напрямі. З’являються стабілізаційні меседжі про те, що «ситуація під контролем», «усі служби працюють злагоджено» і т.д. Звісно, час до часу вони розбиваються об витівки політиків та міліції. Варто розуміти, що російська пропагандистська машина насправді може живитися й автономно, самостійно створюючи медіаприводи або й просто вигадуючи їх на голому місці. Та все ж такі дії негативно впливають на самих українців, котрі, перебуваючи в постійному інформаційному перенапруженні, дуже боляче і не завше адекватно сприймають будь-які ексцеси у політичному житті країни.

Тому, окрім стабілізаційних повідомлень, українці дуже потребують позитиву та холодної розміреності.

Як вважає один із кращих спеціалістів у питаннях інформаційних воєн Георгій Почепцов, наші медіа привчили нас до емоційного, замість аналітичного, сприйняття дійсності

Тому потрібно зменшити вплив віртуального на своє життя та проводити час «у реальному світі». До порад психологів з цього приводу, на жаль, дослухаються далеко не всі.

Крім захисної реакції, українська влада має використовувати й тактику контратак в інформаційному просторі. Її, схоже, уже випробовує вітчизняне МЗС. Особливу увагу, з конкретними прикладами потрібно привертати до тієї тематики, на котру цивілізований світ реагує вкрай боляче: ксенофобія, вияви неонацизму та фашизму, антисемітизму, порушення прав національних меншин, себто все те, в чому Кремль звинувачує Україну і що насправді куди більше притаманне саме Росії. Можна також складати карту знищення радянських монументів російською владою і проводити інформаційну кампанію з цього приводу серед проросійськи налаштованого населення України та якось пробиватися з цим в інфопростір РФ.

Завданням, котрі варто поставити перед собою українській владі в питанні інформаційних операцій, мають бути такими:

  • стабілізувати ситуацію в країні;
  • змусити засумніватися в правильності відстоювання ідей розколу України проросійськи налаштованих активістів;
  • вплинути на прийняття рішень урядами західних держав та країн-союзників, що будуть вигідними для України;
  • спробувати деконструювати міф Путіна та російської величі в Криму і самій Росії;
  • змусити Кремль відмовитися від своїх намірів анексувати Україну чи її частини.

 

У перелік завдань для української влади ми не включаємо контрпропаганди та демонізації ворога, адже не вважаємо таку тактику прийнятною. Опускання до рівня Дмитра Кісєльова можливе хіба що у разі проведення контрагітаційної роботи із зазомбованим населенням РФ, котре розуміє лише мову чітких брехливих конструктів, а правду сприймає виключно в штики та як спробу маніпулювати собою.

Для досягнення мети українській владі потрібно спрямовувати посили цільовій аудиторії.

Основні меседжі варто спрямовувати не лише на населення Півдня та Сходу України, а й на всю територію. Окремо треба шукати порозуміння з проросійськи та проукраїнськи налаштованими мешканцями Донбасу та Причорномор’я.

Посили необхідні і для кримчан: лояльних та нелояльних до київської влади. Щодо перших – владі потрібно чітко сформулювати своє бачення їхньої подальшої долі і лиш тоді озвучувати його, але з цим не варто затягувати. Вони мають розуміти, що не покинуті напризволяще.

Що ж стосується других, то вести інформаційну кампанію, спрямовану на таких реципієнтів, буде дуже складно. Адже Росія уже в повній мірі розгортає пропаганду про «ворога з-за Перекопу», котрого й звинувачуватимуть в усіх бідах, котрі ставатимуться на півострові: «нема світла – бендеровци відключили», «курортний сезон не вдався – фашистська влада в Києві руками «Правого Сектора» пускає потяги з мільйонами російських відпочивальників під укіс» і таке інше у кращих традиціях Дмитра Кісєльова.

Меседжі до усіх мешканців України мають бути точними, місткими та лаконічними. Потрібні чіткі плани дій, де не обіцятиметься нічого надзвичайного, а якісь прості кроки, котрі легко буде втілити в життя і про котрі можна щоденно звітувати перед народом.

Дуже добре, що до стабілізаційних операцій мимовільно долучаються вітчизняні лідери думок та селебрітіс різного масштабу. Їхня підтримка та зважена позиція є важливою, принаймні для частини населення.

Посили до світової дипломатії та політиків повинні бути чіткими та однозначними: «у нас все під контролем», «в Україні не зазіхають на права та свободи жодних національних меншин», «ксенофобія та фашизм – це «переваги» життя в Росії», «Путін – агресор, котрого потрібно втихомирити, застосовуючи максимальний перелік економічних санкцій», «українська влада – легітимна, Янукович – корупціонер небувалих масштабів, котрий віддав наказ стріляти по беззбройних людях» і т.д.

Окрім інформування світових політиків, треба привернути увагу населення всі країн планети. Даючи знати про те, що відбувається на наших теренах, ми отримуємо союзників, котрі, якщо дуже переймуться ситуацією, зможуть тиснути на свої уряди з метою підтримати Україну. Для цього потрібне не лише впровадження вітчизняного іномовлення, а й матеріали про Україну в медіа цих держав.

Так само потрібно активно привертати увагу світової спільноти до проблем в Україні, залучаючи до цього зірок світового масштабу. Як писав Георгій Почепцов, медіа зараз генерують соціальні сенси, і для цього вони послуговуються посередництвом різних селебрітіз. Тому нам дуже важливо використовувати зірок, якщо бажаємо, щоб нашу думку почув простий фермер зі штату Мічиган чи рибалка з колумбійської глибинки. Своїм впливом та зв’язками могли би скористатися вітчизняні ВІП-персони, наприклад, як це зробив нещодавно спортсмен Олександр Долгополов, котрий разом із зірками світового тенісу закликав українців до миру.

Під час Євромайдану користувачі соціальної мережі «Твіттер» влаштовували так звані «твіттер-шторми» – акції, спрямовані на те, щоби якомога більше людей в світі дізналися про події в Україні. Робили це за допомогою спеціальних хеш-тегів та заготовлених повідомлень англійською мовою. Частина цих твіттів-повідомлень адресувалася світовим медіа, а також всесвітньовідомим селебрітіз, які теж іноді поширювали інформацію.

Боротьба в інформаційному просторі з кожним роком відіграватиме більшу роль. Найбільша кількість віртуальних боїв точитиметься в інтернет-просторі, тому саме йому потрібно приділити увагу. Комп’ютеризація та інтернетизація країни робить її вразливою до атак хакерів, кібертерористів та недружніх іноземних держав.

Перевагою в цьому випадку для українців буде те, що сучасні технології дозволяють проводити партизанську війну в мережі, використовуючи на те мало ресурсів та маючи невеликий бюджет. Американський військовий експерт професор Денніс Мерфі в своїй статті «Fighting Back: New Media and Military Operations» стверджує, що у противників армії існує багато можливостей і переваг, зокрема в мобільності та швидкості прийняття рішень.

Що ж стосується самих військових, то Мерфі пропонує їм управляти інформаційним середовищем. Для цього його потрібно самостійно сформувати, щоб не доводилося відповідати на випади противника та бути в ролі наздоганяючого.

Буде важко

У своїй інформаційній кампанії нам буде важко, бо мусимо говорити правду. Це куди складніше, ніж маневрувати у межах потужної пропагандистської дуалістичної концепції в стилі свій-чужий. Наш шлях непростий, але ефективніший у перспективі, тому важливо працювати саме на майбутнє. Треба взятися за підвищення освіченості населення України, проводити лікнепи із методів впливу та пропаганди, якими повсякчас жонглює Кремль. Чим розумніша людина, тим важче нею маніпулювати, адже маніпуляція передбачає собою те, що аудиторія не розуміє того, що в її схему прийняття рішень відбувається стороннє втручання.

Також важливо, щоби кампанія за інформаційну безпеку країни не перетворилася в полювання на відьом та боротьбу за чистоту інфопростору від критики влади

Завше знайдуться охочі використати момент, щоби вберегти себе від контролю суспільства. Медіа мають критикувати владу, але робити це чітко та конструктивно. В іншім разі держава скотиться у всезагальний «одобрямс» і авторитарщину, проти чого люди боролися три місяці на Майдані.

Росія нагнітатиме ситуацію аж до 25 травня, себто до президентських виборів. Найважчий період має припасти на травневі вихідні та триватиме аж до самих перегонів. Велика кількість вихідних, в котрі до нас рине багато російських гастролерів, необтяжених садінням городів. У цей час ФСБ робитиме максимум, щоб дестабілізувати ситуацію. Якщо Кремль не впорається швидше, точка кипіння буде призначена на 9 травня. Варто очікувати провокацій не тільки на Заході, що уже традиційно, а особливо на південному сході. Ймовірно, що в Харкові, Донецьку чи Луганську звалять Леніна чи щось такого ж масштабу. Чого очікувати в Галичині – ми й так знаємо.

Проте травневі вихідні – це віддалена перспектива, можна сказати – запасний план. Росія кожного дня намагатиметься зробити тріщину в нашій системі безпеки, щоби з мінімальними втратами здійснити блискавичне вторгнення в Україну.

Буде важко, проте в українців, на відміну від росіян, іншої Батьківщини немає, тому стояти треба буде до кінця. Депутінізація світу починається з України і має шанси на успіх, якщо народ та влада об’єднають зусилля у спільній боротьбі. За нас цього не зробить ніхто.

Публикация подготовлена для издания Zaxid.net  и предоставлена для конкурса журналистских материалов об информационных войнах, организованном общественной организацией «Телекритика» и проектом MYMEDIA при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Дании (Danida).

Републикация конкурсных материалов всячески приветствуется, при условии размещения активной гиперссылки на ресурс mymedia.org.ua.

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *