Статьи
  • Главная
  • Статьи
  • Медіашкола #FreedomUkraine
  • Марія Архипівна, примусова робітниця у Другу світову: «Мабуть, треба нам усім пройти ці випробування, щоб зрозуміти ціну життя, ціну взаємин»

Все менше залишається людей, які з перших вуст розповідають правду життя в часи Другої світової війни, правду відносин між представниками різних націй. Проте бути європейцем – це не лише виголошувати модні гасла й підписувати документи. Це значить плекати ще й прекрасні духовні цінності, на яких виросла Європа. Подумки повертаюся до розповідей моєї прабабусі. Ці спогади до вашої уваги.

Чорненька Марія Архипівна (дівоче прізвище Киприк) народилася в багатодітній родині на Полтавщині в селі Грушине 23 березня 1923 року. Із семи дітей після епідемій і голодоморів вижила одна вона. Зараз їй за дев’яносто. Добре пам’ятає пережите, та найчастіше згадує війну.
 
 Марія Архипівна з донькою Вірою на руках (1952 рік)
 
Я вмощуюся на стільчику (бабуся на дивані) і слухаю її притишену мову. Голос спокійний, помірний темп, руки то складені на колінах, то одна підпирає голову, а інша витирає губи. Зморщена, худенька, та якийсь молодечий блиск в очах, у прямій поставі впевненість. 
 

«То так мало бути»  

 
Восени 1941 року німецький кований чобіт ступив у рідне село. Призначені новою владою поліцаї зганяли сільську молодь до сільради, готуючи для подальшого відправлення на примусові роботи в Німеччину. Марії у списках не було. Адже вона – єдина годувальниця сім’ї. Але все ж уникнути невільницької долі не вдалося. У місцевого поліцая була донька Киприк Марія Андріївна, яка повинна їхати до Німеччини. Йому, звичайно, нічого не варто було змінити доньчине по-батькові з Андріївни на Архипівну. Так прабабуся вирушила разом з односельцями у далеку «подорож». 
 
На сьомий день тяжкої дороги у товарних вагонах, без їжі й води, під обстрілами бомбардувальників Червоної армії, потяг дістався до міста Цербст. Господарем Марії став Герм Ельс із села Борном. У нього було двоє дорослих дітей: син Гаврот, який воював на східному фронті, та донька Анна. Дружина померла ще до війни. Усім господарством та хатніми справами керувала мати Герма, стара бабця. Марію приставили поратися біля худоби та працювати на городі. Герм Ельс мав середні статки: невеликий шматок землі, шість корів, пару коней та десятка два овець. 
 
Найперше, що кинулося у вічі дівчині, – це ідеальний порядок у всьому 
 
Господарський двір був відокремлений від прибудинкової території. Якщо завозили сіно чи солому для тварин, збирали вручну все до останньої стеблини. У суботу кожен господар проти свого двору мав підмітати половину дороги. Щотижня проводили збори або чоловічі (якщо у дворі жила жінка без господаря, то йшла вона), або жіночі. На зборах роздавали наряди на роботи по облаштуванню села. На кожного господаря для допомоги по господарству розподіляли вдів, або жінок, чоловіки яких воювали. 
 
Працювали шість днів на тиждень, у неділю та свята лише поралися біля худоби. Крім Марії у Герма був ще п’ятдесятилітній робітник Микола із західної України. Годували їх взимку чотири рази на день, влітку – п’ять. На сніданок та вечерю давали кусень хліба, змащений смальцем, або кільце ковбаси. На обід та підвечірок була картопля, заправлена смаженою цибулею чи домашнім сиром. Молока не пили зовсім. Вважалося, що це їжа для дітей. Його щодня здавали, отримуючи в кінці тижня розрахунок грошима та маслом. 
 
На межі з сусідом стояв столик, розкреслений на чотирьох господарів. Молоко та гроші клали на відповідний квадрат столу. Ніхто ніколи не брав чужого. За крадіжку – суворе покарання
 
Марія жила на другому поверсі досить просторого будинку. В її кімнаті стояло ліжко, стіл та гардероб. Помешкання не опалювалося. На першому поверсі топили піч, бабця-господиня готувала їсти, запарювала худобі – тим і зігрівалися. Коли ставало зовсім холодно, бабця нагрівала цеглу і клала в ліжко Марії. 
 

Хороших людей більше

 
Один епізод з невільницького життя особливо пам’ятний. Влітку Марія з сином хазяїна Гавротом, який перебував у відпустці, розвантажувала підводу з лісом. Марія не втримала колоду. Падаючи, дерево травмувало ногу дівчини. Кінцівка враз посиніла й опухла. Цілий тиждень Марія шкутильгала на польових роботах. А одного дня не змогла встати з ліжка. Тоді бабця покликала лікаря. Він розпарив ногу дівчини, зробив надріз, видалив гній, змазав ліками і перебинтував. Потім почав голосно і сердито лаятися. 
 
Марія зіщулилася – думала, що він кричить саме на неї. А виявилося, сварив господаря за недогляд за полонянкою
 
– Це ж виходить: німець лаяв німця (а не якусь невільницю), бо той своєчасно не надав медичної допомоги дівчині з ворогуючої землі! Чи таке можливе?! – я не могла повірити у почуте.
 
– Оксанко, то, мабуть, мені пощастило на хороших людей. А взагалі пам’ятай: хороших людей більше, як ти до них, так і вони до тебе, – поклала мені руку на плече бабуся і продовжила.
 

Життя поза роботою

 
У селі поряд з українцями та росіянами працювало багато поляків, румунів, французів. Чоловіки жили окремо в бараках. Вранці вони розходилися по господарських дворах, а ввечері поверталися до своїх помешкань. На свята проводили в бараках вечорниці – співали, танцювали. Як не сумували за рідною домівкою, але молодість брала верх над усіма негараздами. 
 
Марія теж відвідувала ці посиденьки. Хлопці пригощали шоколадом, печивом, цукерками. Адже французи отримували з домівок посилки, листи. У відповідь надсилали додому гроші. В Німеччині існувала карткова система. Господарі платили гроші робітникам, але купити продукти або товар ті не могли, бо картки мали лише хазяї.
 
До прабабусі залицявся один француз. Марія була дуже гарною, навіть господар завжди вихвалявся, що у нього найвродливіша робітниця. Та дівоча скромність стала на перепоні цих відносин. «Я, мабуть, відчувала, що то не моя доля і не моє майбутнє», – згадує прабабуся.
 

Звільнення

 
Нарешті настав переможний 1945 рік. Навесні, коли радянські війська брали штурмом Берлін, село заполонили біженці. До господаря зайшла молода німкеня з чотирма дітьми, попросила притулку. Сільські жителі зневажливо ставилися до городян, вважали їх неробами, ледарями. «Наплодила дітей, як свиня», – кривилася бабця. А діти були зовсім малими: найменшому два рочки, найстаршому – шість. Марія пожаліла жінку й дітей: віддала половину грошей, які наскладала як платню. Німкеня розчулилася, стала пропонувати одяг, взуття зі своєї валізи. «Ні, не треба, не можна», – відказала Марія. Кімнати, де жили полоняни, ретельно перевірялися. Якщо б знайшли чужу річ, покарали б суворо.
 
Звільнили їх американські війська. Марія Архипівна досі з теплотою згадує свого господаря, який віддав підводу і коней, щоб вона й інші полонені змогли виїхати з країни.
 
«Господи, дай нам, нинішнім, такої людяності, терпіння, уміння і бажання йти назустріч один одному на скривдженій, скривавленій Україні!» – хочеться крикнути мені 
 
Бабуся ж, ніби чуючи мене, тихо промовляє:
 
– Мабуть, треба нам усім пройти ці випробування, щоб зрозуміти ціну життя, ціну взаємин між рідними, сусідами, людьми, народами. Треба пройти, – і склала руки на колінах, задумалась.
 
Марія Архипівна (праворуч) із сусідкою (2001 рік)
 
Минуло 70 літ з тих часів. Тільки смуток очей та сивина волосся – свідок пережитого Марією Архипівною. Спогади про суворі, але справедливі правила життя, нелегку працю в далекій (на той час ще й ворожій) країні, охайність та людяність донесла прабабуся до нас, своїх нащадків, – дітей, онуків і правнуків. 
 
Декілька років тому Марія Архипівна зверталася на телепередачу «Жди меня». Дуже хотілося літній жінці дізнатися, як склалася доля дітей Герма Ельса – сина Гаврота та доньки Анни. Адже й досі стоїть перед очима село Борном, будинок 18 – садиба, яка стала взірцем теплих відносин між людьми, що знаходилися по різні боки війни. Та пошук поки не дав результату.
 
Війна не тільки роз’єднує, а й зближує, консолідує, відсіює полову людських відносин, залишаючи любов, милосердя, чуйність. Адже ці людські якості вистраждані в нелюдських умовах! Для себе із спогадів моєї прабабусі я винесла урок Милосердя, щоб з гордістю нести звання Людини в будь-яких життєвих ситуаціях.
 
Робота переможців конкурсу статей та есе «Свобода. Демократія. Зміни» в рамках медіашколи для молоді FreedomUkraine, організованої Академією української преси за підтримки програми MYMEDIA.

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Все менше залишається людей, які з перших вуст розповідають правду життя в часи Другої світової війни, правду відносин між представниками різних націй. Проте бути європейцем – це не лише виголошувати модні гасла й підписувати документи. Це значить плекати ще й прекрасні духовні цінності, на яких виросла Європа. Подумки повертаюся до розповідей моєї прабабусі. Ці спогади до вашої уваги.

Чорненька Марія Архипівна (дівоче прізвище Киприк) народилася в багатодітній родині на Полтавщині в селі Грушине 23 березня 1923 року. Із семи дітей після епідемій і голодоморів вижила одна вона. Зараз їй за дев’яносто. Добре пам’ятає пережите, та найчастіше згадує війну.
 
 Марія Архипівна з донькою Вірою на руках (1952 рік)
 
Я вмощуюся на стільчику (бабуся на дивані) і слухаю її притишену мову. Голос спокійний, помірний темп, руки то складені на колінах, то одна підпирає голову, а інша витирає губи. Зморщена, худенька, та якийсь молодечий блиск в очах, у прямій поставі впевненість. 
 

«То так мало бути»  

 
Восени 1941 року німецький кований чобіт ступив у рідне село. Призначені новою владою поліцаї зганяли сільську молодь до сільради, готуючи для подальшого відправлення на примусові роботи в Німеччину. Марії у списках не було. Адже вона – єдина годувальниця сім’ї. Але все ж уникнути невільницької долі не вдалося. У місцевого поліцая була донька Киприк Марія Андріївна, яка повинна їхати до Німеччини. Йому, звичайно, нічого не варто було змінити доньчине по-батькові з Андріївни на Архипівну. Так прабабуся вирушила разом з односельцями у далеку «подорож». 
 
На сьомий день тяжкої дороги у товарних вагонах, без їжі й води, під обстрілами бомбардувальників Червоної армії, потяг дістався до міста Цербст. Господарем Марії став Герм Ельс із села Борном. У нього було двоє дорослих дітей: син Гаврот, який воював на східному фронті, та донька Анна. Дружина померла ще до війни. Усім господарством та хатніми справами керувала мати Герма, стара бабця. Марію приставили поратися біля худоби та працювати на городі. Герм Ельс мав середні статки: невеликий шматок землі, шість корів, пару коней та десятка два овець. 
 
Найперше, що кинулося у вічі дівчині, – це ідеальний порядок у всьому 
 
Господарський двір був відокремлений від прибудинкової території. Якщо завозили сіно чи солому для тварин, збирали вручну все до останньої стеблини. У суботу кожен господар проти свого двору мав підмітати половину дороги. Щотижня проводили збори або чоловічі (якщо у дворі жила жінка без господаря, то йшла вона), або жіночі. На зборах роздавали наряди на роботи по облаштуванню села. На кожного господаря для допомоги по господарству розподіляли вдів, або жінок, чоловіки яких воювали. 
 
Працювали шість днів на тиждень, у неділю та свята лише поралися біля худоби. Крім Марії у Герма був ще п’ятдесятилітній робітник Микола із західної України. Годували їх взимку чотири рази на день, влітку – п’ять. На сніданок та вечерю давали кусень хліба, змащений смальцем, або кільце ковбаси. На обід та підвечірок була картопля, заправлена смаженою цибулею чи домашнім сиром. Молока не пили зовсім. Вважалося, що це їжа для дітей. Його щодня здавали, отримуючи в кінці тижня розрахунок грошима та маслом. 
 
На межі з сусідом стояв столик, розкреслений на чотирьох господарів. Молоко та гроші клали на відповідний квадрат столу. Ніхто ніколи не брав чужого. За крадіжку – суворе покарання
 
Марія жила на другому поверсі досить просторого будинку. В її кімнаті стояло ліжко, стіл та гардероб. Помешкання не опалювалося. На першому поверсі топили піч, бабця-господиня готувала їсти, запарювала худобі – тим і зігрівалися. Коли ставало зовсім холодно, бабця нагрівала цеглу і клала в ліжко Марії. 
 

Хороших людей більше

 
Один епізод з невільницького життя особливо пам’ятний. Влітку Марія з сином хазяїна Гавротом, який перебував у відпустці, розвантажувала підводу з лісом. Марія не втримала колоду. Падаючи, дерево травмувало ногу дівчини. Кінцівка враз посиніла й опухла. Цілий тиждень Марія шкутильгала на польових роботах. А одного дня не змогла встати з ліжка. Тоді бабця покликала лікаря. Він розпарив ногу дівчини, зробив надріз, видалив гній, змазав ліками і перебинтував. Потім почав голосно і сердито лаятися. 
 
Марія зіщулилася – думала, що він кричить саме на неї. А виявилося, сварив господаря за недогляд за полонянкою
 
– Це ж виходить: німець лаяв німця (а не якусь невільницю), бо той своєчасно не надав медичної допомоги дівчині з ворогуючої землі! Чи таке можливе?! – я не могла повірити у почуте.
 
– Оксанко, то, мабуть, мені пощастило на хороших людей. А взагалі пам’ятай: хороших людей більше, як ти до них, так і вони до тебе, – поклала мені руку на плече бабуся і продовжила.
 

Життя поза роботою

 
У селі поряд з українцями та росіянами працювало багато поляків, румунів, французів. Чоловіки жили окремо в бараках. Вранці вони розходилися по господарських дворах, а ввечері поверталися до своїх помешкань. На свята проводили в бараках вечорниці – співали, танцювали. Як не сумували за рідною домівкою, але молодість брала верх над усіма негараздами. 
 
Марія теж відвідувала ці посиденьки. Хлопці пригощали шоколадом, печивом, цукерками. Адже французи отримували з домівок посилки, листи. У відповідь надсилали додому гроші. В Німеччині існувала карткова система. Господарі платили гроші робітникам, але купити продукти або товар ті не могли, бо картки мали лише хазяї.
 
До прабабусі залицявся один француз. Марія була дуже гарною, навіть господар завжди вихвалявся, що у нього найвродливіша робітниця. Та дівоча скромність стала на перепоні цих відносин. «Я, мабуть, відчувала, що то не моя доля і не моє майбутнє», – згадує прабабуся.
 

Звільнення

 
Нарешті настав переможний 1945 рік. Навесні, коли радянські війська брали штурмом Берлін, село заполонили біженці. До господаря зайшла молода німкеня з чотирма дітьми, попросила притулку. Сільські жителі зневажливо ставилися до городян, вважали їх неробами, ледарями. «Наплодила дітей, як свиня», – кривилася бабця. А діти були зовсім малими: найменшому два рочки, найстаршому – шість. Марія пожаліла жінку й дітей: віддала половину грошей, які наскладала як платню. Німкеня розчулилася, стала пропонувати одяг, взуття зі своєї валізи. «Ні, не треба, не можна», – відказала Марія. Кімнати, де жили полоняни, ретельно перевірялися. Якщо б знайшли чужу річ, покарали б суворо.
 
Звільнили їх американські війська. Марія Архипівна досі з теплотою згадує свого господаря, який віддав підводу і коней, щоб вона й інші полонені змогли виїхати з країни.
 
«Господи, дай нам, нинішнім, такої людяності, терпіння, уміння і бажання йти назустріч один одному на скривдженій, скривавленій Україні!» – хочеться крикнути мені 
 
Бабуся ж, ніби чуючи мене, тихо промовляє:
 
– Мабуть, треба нам усім пройти ці випробування, щоб зрозуміти ціну життя, ціну взаємин між рідними, сусідами, людьми, народами. Треба пройти, – і склала руки на колінах, задумалась.
 
Марія Архипівна (праворуч) із сусідкою (2001 рік)
 
Минуло 70 літ з тих часів. Тільки смуток очей та сивина волосся – свідок пережитого Марією Архипівною. Спогади про суворі, але справедливі правила життя, нелегку працю в далекій (на той час ще й ворожій) країні, охайність та людяність донесла прабабуся до нас, своїх нащадків, – дітей, онуків і правнуків. 
 
Декілька років тому Марія Архипівна зверталася на телепередачу «Жди меня». Дуже хотілося літній жінці дізнатися, як склалася доля дітей Герма Ельса – сина Гаврота та доньки Анни. Адже й досі стоїть перед очима село Борном, будинок 18 – садиба, яка стала взірцем теплих відносин між людьми, що знаходилися по різні боки війни. Та пошук поки не дав результату.
 
Війна не тільки роз’єднує, а й зближує, консолідує, відсіює полову людських відносин, залишаючи любов, милосердя, чуйність. Адже ці людські якості вистраждані в нелюдських умовах! Для себе із спогадів моєї прабабусі я винесла урок Милосердя, щоб з гордістю нести звання Людини в будь-яких життєвих ситуаціях.
 
Робота переможців конкурсу статей та есе «Свобода. Демократія. Зміни» в рамках медіашколи для молоді FreedomUkraine, організованої Академією української преси за підтримки програми MYMEDIA.
Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *