Статьи

У Вижниці двадцять п’ять років немає Леніна, але добре живуть лише ті, хто краде ліс. Як голосували оунівці, євреї, банкіри та картярі буковинського райцентру.

Шанувальниця Львова

Вижниця починається для приїжджих із вокзальної вбиральні. Автобус із Чернівців їде три години без тривалих зупинок, тож зазирнути сюди є резон. Бабуся, що завідує вбиральнею, приглядається до нас:

- Звідки будете?

- Зі Львова, - відповідаємо, імітуючи галицьку вимову. Ми справді приїхали зі Львова, а своє полтавське й херсонське походження вирішуємо не розголошувати.

- Маєте час?

Ми маємо час. Пані Валентина видобуває з шафи старі ксерокопії й починає розповідь про свій сентимент до Львова.

Будівля на території школи-інтернат. Колишня садиба єврея-лісопромисловця

- Я колись узяла звідти дитинку. З дитбудинку. Тепер, коли чую, що хто приїхав зі Львова, все то й про дочку згадую. Їй зараз уже тридцять чотири. Працює тут-о вчителем іноземної мови. Говорить «я справжня бандерівка, мамо – голосуватиму за Самопоміч!».

Сама пані Валентина з Козятина Вінницької області. До буковинського райцентру її скерували на роботу. Працювала років сорок на місцевому маслозаводі, а коли він закрився, ще півтора десятиліття у школі-інтернаті. За Союзу отримала від держави квартиру й велосипед, але комуністів не любить:

- Їх справжніх за незалежної України ніколи й не було – одна бутафорія. Нема за кого тепер голос віддати. Нікому вірити не можна. Ось що я? Пенсія 1140 гривень та підробляю тут, у туалеті. А треба ж якось і дочці з онукою допомагати. Квартира без ремонту з шістдесят дев’ятого. Тільки воду провели, а душу й досі немає. Розруха одна.

Занедбане приміщення колишньої синагоги

Старенька звинувачує у своїй біді «банду». Місцеву. Мовляв, ті, хто живуть у Вижниці заможно, мають гроші від незаконної вирубки лісу.

Знавець давнини

- На виборах зазвичай хто більше гавкав, у того більша ставка, - змальовує нам політичну ситуацію у Вижниці лікар Богдан Іванович. – Приїжджав до нас колись Ігор Мірошниченко зі «Свободи», ото гарний оратор. Представляв нового кандидата від партії. А цей, що тепер – Собко – поруч стояв. Він такий невеличкого зросту, «невзрачний». Я не чув від нього жодного слова. Який із нього законотворець?

Окуліст Богдан Іванович за батьківським робочим столом

Таких як пан Богдан називають ходячими енциклопедіями. Про рідне містечко він знає майже все, показує й коментує кожен закуток. Розповідає, що перед Першою світовою Вижниця мала до чотирнадцяти тисяч мешканців.

- Усе це були євреї. Люди жили бідно. А в 1947-му за переписом тут було всього сто чоловік радянського населення. Українізувалася Вижниця, так би мовити…

Зараз населення тут близько чотирьох тисяч. Із комуністичним минулим тут попрощалися давно – за словами пана Богдана, вижницький Ленін упав іще 1989-го. Збираючись на вибори, чоловік жартує: «Віддам голос за блок комуністів!». А якщо серйозно, каже, є тут пара таких, що підтримують червоних – один живе ген за парканом.

Будинки у Вижниці строкаті: від новеньких двоповерхових особняків із охайними садками до розбитих мазанок із голими вікнами й замурзаним собакою на ланцюгу. Бідніші – переважно бюджетники: вчителі, медики, міліціянти. Багатші мають власний бізнес, здебільшого деревообробний.

- Не знаю, з чого живуть, - стинає плечима пан Богдан. – Бюджетники, як я, на роботу ходять. Інші – не знаю, чим займаються. Колись був великий деревообробний комбінат, але він, звичайно, розпався. Тепер є купа дрібних підприємств. Це дуже вигідний бізнес, бо законодавство щодо нього не врегульоване. Ліс крадуть, за рахунок цього й живуть.

Вижниця розташована між гір на річці Черемош, але курорту з неї поки що не вийшло. Пан Богдан пояснює: взимку замало снігу, на лижах не покатаєшся.

- Ось там, - показує на сусідню гору, - хлопці з Києва збудували кілька канатних доріг і відразу прогоріли. Лижі не актуальні для нашої зими. В нас узимку тепло, а влітку прохолодно.

Вижницький районний відділ МВС

Про кожну вижницьку пам’ятку пан Богдан має цікаву історію. Наприклад, теперішній райвідділ міліції – колишній будинок розпусти.

- Тут поряд пролягав шлях, і пани зупинялись відпочити. Ну, зрозуміло де. Тоді це був непоганий бізнес. Схоже, мало що змінилося, - всміхається наш гід.

Останній єврей

- Якщо взяти династію, то я найдавніший мешканець Вижниці. Мій прадід похований на єврейському кладовищі 1901 року, - розповідає очільник місцевої єврейської громади Олександр Таушер.

Олександр Таушер

Місцеві звуть його останнім євреєм. Хоча за канонами юдаїзму пана Олександра до євреїв не зараховують – його мати була українкою. Що не заважає йому дбати про місцеві єврейські святині. Коли про них заходить мова, чоловік лише зітхає:

- Я як голова єврейської громади відповідаю за одну з синагог. Вона була під заставою, але ми так-сяк її повернули. Громада в нас маленька – п’ятнадцятеро, й то не всі з Вижниці. Планував зробити там фізкультурно-оздоровчий реабілітаційний центр для дітей.

Колишня синагога для бідних хасидів

Вижницю заснували євреї. Перед Першою світовою тут було одинадцять синагог. Кожна громада – перукарі, торговці, робітники – будувала собі святиню й запрошувала власного рабина. Вижницькі євреї сповідували хасидизм, містичне відгалуження юдаїзму.

- На свята сюди приїжджають із Ізраїлю, з США, - розповідає пан Олександр. – Цього року тут побували дві сотні хасидів. Особливо вони вшановують будинок-синагогу, де жив ребе. У Вижниці цю будівлю знають як маслозавод. Підприємства давно немає, будинок у приватній власності. Це все одно, що хтось купив би собі церкву! Ми звертались до прокуратури, але тому інспектору плюєш в очі, а він каже, що дощ іде.

Колишня синагога. За радянських часів - Маслозавод. На разі непрацюючий, приватизований з аукціону на початку 90х.

Пан Олександр має певний стосунок до влади: він депутат районної ради. Від Партії регіонів.

- Пішов у депутати, коли «регіони» були в опозиції, - виправдовується. – Цю партію тоді ніхто не признавав, а мене все так злостило. Я вам скажу так: партії всі одним миром мазані! У 2006 році ми робили спортивний майданчик. Усі як один: грошей нема! Ніхто й копійки не дав.

Час від часу до магазину канцелярських товарів, де ми спілкуємось із Олександром Таушером, заходять покупці. Магазин тримає дружина, пан Олександр лише допомагає. Сам за освітою лікар-гінеколог, але практику покинув. Планує покинути й політику:

- Нема з ким край боронити. Вибори нічого не змінять, усе буде тільки гірше. Як може жити людина, якщо держава призначає їй прожитковий мінімум 1200 гривень? Хіба це не геноцид? Вадим Рабинович, ось він грамотно говорив. Не зареєстрували його партію, то пішов до «Опозиційного блоку». Тепер він по руках уже зв’язаний. Я хотів за нього голосувати…  - і останній єврей віддається фантазіям: - Уявляєте, що було б у Вижниці, якби не радянська влада? Ви Ізраїль бачили? Ми могли б тут зробити українське чудо!

Банкір

Виборчих дільниць у Вижниці три. Від однієї до іншої хвилин двадцять ходу, для місцевих недалеко. До журналістів на дільниці особлива увага:

- А мене чого не сфотографуєте? Давайте я зараз гарно отак сяду. Васю, ходи сюди! Ставай отак, пиши отут.

Над кабінками для голосування висить вишитий рушник. На годиннику перша дня.

- Відсотків тридцять проголосувало, - розповідає голова комісії. – Двоє не знайшли себе у списках. Але що вже сьогодні зробиш? Не перевіряли, бо на президентських у списках були. Чесно скажу, не знаю, як вони їх там формують.

Пам'ятник буковинській писанці

Голосують переважно люди середнього віку. Молоді у Вижниці взагалі небагато. Коли ми збираємося йти, голова комісії питає поради:

- У мене дочка теж хоче фотографувати. Разом учимося, закінчуємо курси. Скільки зараз така техніка коштує, щоб гарна? – а почувши, що найдешевший вживаний об’єктив коштуватиме півтори тисячі гривень, усміхається. Каже, дрібниці, розраховував на значно дорожчий. Згодом з’ясовуємо, що він завідує філією банку.

Різб’ярі

Друга дільниця розташована у коледж прикладного мистецтва. Ще на вході бачимо, чого тут навчають: різьблені одвірки та рами.

- Вітаю, куме! За кого б оце мені голосувати, не підкажете? – жартує один кремезний чолов’яга до іншого. – За цього точно не стану! – махає рукою на фото колишнього голови Вижницької райдержадміністрації Василя Ткачука. Чиновника звільнили з посади у квітні 2014-го. – Чи не само висуванець! Уся Вижниця знає, що він регіонал. Родив нам на пам’ять ото хібе одне яйце. Ось якби знайти якогось учителя чи лікаря, щоб достойна людина. А так одні чиновники, бізнесмени та безробітні.

Помічає на плакаті з кандидатами висуванців із Чернівців:

- Ось виберу чернівецького, а він до нас сюди й не приїде, тільки сміятиметься з нас.

Люди на цій дільниці теж просять їх фотографувати.

- У нас майже тридцять відсотків, правда, Толь? - кричить через увесь зал жінка з комісії до колеги. – Все тихо, інцидентів не маємо, молоді багато.

Портрет Василя Шкрібляка - засновника коледжу - на виборчй дільниці

Насправді молоді мало, одна лише жінка років двадцяти п’яти з кількамісячним сином. Над столами комісії з мальованого портрета у важкій рамі спостерігає за виборчим процесом Василь Шкрібляк, знаний вижницький майстер. Його ім’ям названо коледж.

Квітка

Домініка Гришин-Грищук на вибори не йде. Вибори самі йдуть до шанованої мешканки Вижниці. Адже їй дев’яносто років, і вона одна з шістнадцяти виборців, що офіційно виявили бажання голосувати вдома.

- Я за «Свободу» голосуватиму, - бадьоро говорить бабуся. Вона завжди всміхається. – Симпатизую їй, бо люблю свободу. Свободу всі люблять.

Родом Домініка Ананіївна з сусідньої Кіцманщини. Була членом ОУН, зв’язковою УПА. Позивний Квітка. За підпільну діяльність засуджена на двадцять років, десять із них відсиділа.

Домашній фотоархів Грищуків-Гришиних

- Я вихована в патріотичній родині. Дідусь мій, Семен Панчук, заснував у Ревному на Буковині першу «Січ». Батько привіз із-за кордону «Кобзар», на той час це була велика рідкість. Мене так виховували, що ми хотіли українського. Румуни нам забороняли говорити рідною мовою. Але всі мріяли й хотіли України, - й додає: - Тепер же нашу Україну вже геть розграбали.

У другу світову Квітка розкидала антирадянські листівки, збирала медикаменти. Страшно не було. Про роки неволі написала книгу спогадів «З далеких тернистих доріг», яку готують до друку. Пише натхненно, хоча закінчила лише вісім класів румунської школи та курси медсестер.

- Чоловік мій, Іван, був журналістом. Довелося йому сім років переховуватись по всьому Союзі, а я тут сама з малим сином виживала.

Пані Домініка госує вдома

Опівдні у двері Домініки Ананіївни стукають представники виборчої комісії. Вкинувши бюлетень, старенька запитує, чи голосували вже сусіди. А довідавшись, що до одного з дворів не змогли зайти через злого собаку, телефонує сусідці. Каже прив’язати пса та впустити «скринькарів».

- Певно, пес за іншу партію, той  не пускає, - жартує син пані Домініки.

Стільки всього наєднано

Люди у Вижниці дуже релігійні. «Спочатку на молитву, потім на вибори, а тоді вже й до базару можна», - жартували на одній із дільниць. Найпопулярніша церква – Московського патріархату.

Богдан Іванович пояснив це так:

- Буковина – вдячне поле для різних політичних досліджень, експериментів. Якщо взяти південно-західні регіони Чернівецької області – це як південно-західна Україна. Райони до Дністра – схід країни. Чернівці – центр, майже Київ. А південний схід – це Крим. Ото стільки всього в нас наєднано…

Після півмарафону вижницькими вулицями, засипаними невчасним снігом, добре п’ється карпатський чай. Чоловіки в місцевому барі вже проголосували й роздали партію в дурня.

- А ви за кого, молодь?

Довідавшись, що ми зі Львова, радіють:

- О, так ми ж за вашого! За Садового, за «Самопоміч»! Він же нормальний, правда? Як там у вас за нього голосують? Подобається молодим?

А почувши, що ми не в курсі вподобань львівської молоді, допитуються: - Ну, може, хоч Порошенко? А «Свобода»? Аби тільки не Ляшко!

Материал подготовлен для интернет-издания Ipress.ua в рамках Школы политического репортажа, организованной Школой журналистики Украинского католического университета и MYMEDIA (проект, который реализует NIRAS / ВВС при финансовой поддержке DANIDA)

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

У Вижниці двадцять п’ять років немає Леніна, але добре живуть лише ті, хто краде ліс. Як голосували оунівці, євреї, банкіри та картярі буковинського райцентру.

Шанувальниця Львова

Вижниця починається для приїжджих із вокзальної вбиральні. Автобус із Чернівців їде три години без тривалих зупинок, тож зазирнути сюди є резон. Бабуся, що завідує вбиральнею, приглядається до нас:

- Звідки будете?

- Зі Львова, - відповідаємо, імітуючи галицьку вимову. Ми справді приїхали зі Львова, а своє полтавське й херсонське походження вирішуємо не розголошувати.

- Маєте час?

Ми маємо час. Пані Валентина видобуває з шафи старі ксерокопії й починає розповідь про свій сентимент до Львова.

Будівля на території школи-інтернат. Колишня садиба єврея-лісопромисловця

- Я колись узяла звідти дитинку. З дитбудинку. Тепер, коли чую, що хто приїхав зі Львова, все то й про дочку згадую. Їй зараз уже тридцять чотири. Працює тут-о вчителем іноземної мови. Говорить «я справжня бандерівка, мамо – голосуватиму за Самопоміч!».

Сама пані Валентина з Козятина Вінницької області. До буковинського райцентру її скерували на роботу. Працювала років сорок на місцевому маслозаводі, а коли він закрився, ще півтора десятиліття у школі-інтернаті. За Союзу отримала від держави квартиру й велосипед, але комуністів не любить:

- Їх справжніх за незалежної України ніколи й не було – одна бутафорія. Нема за кого тепер голос віддати. Нікому вірити не можна. Ось що я? Пенсія 1140 гривень та підробляю тут, у туалеті. А треба ж якось і дочці з онукою допомагати. Квартира без ремонту з шістдесят дев’ятого. Тільки воду провели, а душу й досі немає. Розруха одна.

Занедбане приміщення колишньої синагоги

Старенька звинувачує у своїй біді «банду». Місцеву. Мовляв, ті, хто живуть у Вижниці заможно, мають гроші від незаконної вирубки лісу.

Знавець давнини

- На виборах зазвичай хто більше гавкав, у того більша ставка, - змальовує нам політичну ситуацію у Вижниці лікар Богдан Іванович. – Приїжджав до нас колись Ігор Мірошниченко зі «Свободи», ото гарний оратор. Представляв нового кандидата від партії. А цей, що тепер – Собко – поруч стояв. Він такий невеличкого зросту, «невзрачний». Я не чув від нього жодного слова. Який із нього законотворець?

Окуліст Богдан Іванович за батьківським робочим столом

Таких як пан Богдан називають ходячими енциклопедіями. Про рідне містечко він знає майже все, показує й коментує кожен закуток. Розповідає, що перед Першою світовою Вижниця мала до чотирнадцяти тисяч мешканців.

- Усе це були євреї. Люди жили бідно. А в 1947-му за переписом тут було всього сто чоловік радянського населення. Українізувалася Вижниця, так би мовити…

Зараз населення тут близько чотирьох тисяч. Із комуністичним минулим тут попрощалися давно – за словами пана Богдана, вижницький Ленін упав іще 1989-го. Збираючись на вибори, чоловік жартує: «Віддам голос за блок комуністів!». А якщо серйозно, каже, є тут пара таких, що підтримують червоних – один живе ген за парканом.

Будинки у Вижниці строкаті: від новеньких двоповерхових особняків із охайними садками до розбитих мазанок із голими вікнами й замурзаним собакою на ланцюгу. Бідніші – переважно бюджетники: вчителі, медики, міліціянти. Багатші мають власний бізнес, здебільшого деревообробний.

- Не знаю, з чого живуть, - стинає плечима пан Богдан. – Бюджетники, як я, на роботу ходять. Інші – не знаю, чим займаються. Колись був великий деревообробний комбінат, але він, звичайно, розпався. Тепер є купа дрібних підприємств. Це дуже вигідний бізнес, бо законодавство щодо нього не врегульоване. Ліс крадуть, за рахунок цього й живуть.

Вижниця розташована між гір на річці Черемош, але курорту з неї поки що не вийшло. Пан Богдан пояснює: взимку замало снігу, на лижах не покатаєшся.

- Ось там, - показує на сусідню гору, - хлопці з Києва збудували кілька канатних доріг і відразу прогоріли. Лижі не актуальні для нашої зими. В нас узимку тепло, а влітку прохолодно.

Вижницький районний відділ МВС

Про кожну вижницьку пам’ятку пан Богдан має цікаву історію. Наприклад, теперішній райвідділ міліції – колишній будинок розпусти.

- Тут поряд пролягав шлях, і пани зупинялись відпочити. Ну, зрозуміло де. Тоді це був непоганий бізнес. Схоже, мало що змінилося, - всміхається наш гід.

Останній єврей

- Якщо взяти династію, то я найдавніший мешканець Вижниці. Мій прадід похований на єврейському кладовищі 1901 року, - розповідає очільник місцевої єврейської громади Олександр Таушер.

Олександр Таушер

Місцеві звуть його останнім євреєм. Хоча за канонами юдаїзму пана Олександра до євреїв не зараховують – його мати була українкою. Що не заважає йому дбати про місцеві єврейські святині. Коли про них заходить мова, чоловік лише зітхає:

- Я як голова єврейської громади відповідаю за одну з синагог. Вона була під заставою, але ми так-сяк її повернули. Громада в нас маленька – п’ятнадцятеро, й то не всі з Вижниці. Планував зробити там фізкультурно-оздоровчий реабілітаційний центр для дітей.

Колишня синагога для бідних хасидів

Вижницю заснували євреї. Перед Першою світовою тут було одинадцять синагог. Кожна громада – перукарі, торговці, робітники – будувала собі святиню й запрошувала власного рабина. Вижницькі євреї сповідували хасидизм, містичне відгалуження юдаїзму.

- На свята сюди приїжджають із Ізраїлю, з США, - розповідає пан Олександр. – Цього року тут побували дві сотні хасидів. Особливо вони вшановують будинок-синагогу, де жив ребе. У Вижниці цю будівлю знають як маслозавод. Підприємства давно немає, будинок у приватній власності. Це все одно, що хтось купив би собі церкву! Ми звертались до прокуратури, але тому інспектору плюєш в очі, а він каже, що дощ іде.

Колишня синагога. За радянських часів - Маслозавод. На разі непрацюючий, приватизований з аукціону на початку 90х.

Пан Олександр має певний стосунок до влади: він депутат районної ради. Від Партії регіонів.

- Пішов у депутати, коли «регіони» були в опозиції, - виправдовується. – Цю партію тоді ніхто не признавав, а мене все так злостило. Я вам скажу так: партії всі одним миром мазані! У 2006 році ми робили спортивний майданчик. Усі як один: грошей нема! Ніхто й копійки не дав.

Час від часу до магазину канцелярських товарів, де ми спілкуємось із Олександром Таушером, заходять покупці. Магазин тримає дружина, пан Олександр лише допомагає. Сам за освітою лікар-гінеколог, але практику покинув. Планує покинути й політику:

- Нема з ким край боронити. Вибори нічого не змінять, усе буде тільки гірше. Як може жити людина, якщо держава призначає їй прожитковий мінімум 1200 гривень? Хіба це не геноцид? Вадим Рабинович, ось він грамотно говорив. Не зареєстрували його партію, то пішов до «Опозиційного блоку». Тепер він по руках уже зв’язаний. Я хотів за нього голосувати…  - і останній єврей віддається фантазіям: - Уявляєте, що було б у Вижниці, якби не радянська влада? Ви Ізраїль бачили? Ми могли б тут зробити українське чудо!

Банкір

Виборчих дільниць у Вижниці три. Від однієї до іншої хвилин двадцять ходу, для місцевих недалеко. До журналістів на дільниці особлива увага:

- А мене чого не сфотографуєте? Давайте я зараз гарно отак сяду. Васю, ходи сюди! Ставай отак, пиши отут.

Над кабінками для голосування висить вишитий рушник. На годиннику перша дня.

- Відсотків тридцять проголосувало, - розповідає голова комісії. – Двоє не знайшли себе у списках. Але що вже сьогодні зробиш? Не перевіряли, бо на президентських у списках були. Чесно скажу, не знаю, як вони їх там формують.

Пам'ятник буковинській писанці

Голосують переважно люди середнього віку. Молоді у Вижниці взагалі небагато. Коли ми збираємося йти, голова комісії питає поради:

- У мене дочка теж хоче фотографувати. Разом учимося, закінчуємо курси. Скільки зараз така техніка коштує, щоб гарна? – а почувши, що найдешевший вживаний об’єктив коштуватиме півтори тисячі гривень, усміхається. Каже, дрібниці, розраховував на значно дорожчий. Згодом з’ясовуємо, що він завідує філією банку.

Різб’ярі

Друга дільниця розташована у коледж прикладного мистецтва. Ще на вході бачимо, чого тут навчають: різьблені одвірки та рами.

- Вітаю, куме! За кого б оце мені голосувати, не підкажете? – жартує один кремезний чолов’яга до іншого. – За цього точно не стану! – махає рукою на фото колишнього голови Вижницької райдержадміністрації Василя Ткачука. Чиновника звільнили з посади у квітні 2014-го. – Чи не само висуванець! Уся Вижниця знає, що він регіонал. Родив нам на пам’ять ото хібе одне яйце. Ось якби знайти якогось учителя чи лікаря, щоб достойна людина. А так одні чиновники, бізнесмени та безробітні.

Помічає на плакаті з кандидатами висуванців із Чернівців:

- Ось виберу чернівецького, а він до нас сюди й не приїде, тільки сміятиметься з нас.

Люди на цій дільниці теж просять їх фотографувати.

- У нас майже тридцять відсотків, правда, Толь? - кричить через увесь зал жінка з комісії до колеги. – Все тихо, інцидентів не маємо, молоді багато.

Портрет Василя Шкрібляка - засновника коледжу - на виборчй дільниці

Насправді молоді мало, одна лише жінка років двадцяти п’яти з кількамісячним сином. Над столами комісії з мальованого портрета у важкій рамі спостерігає за виборчим процесом Василь Шкрібляк, знаний вижницький майстер. Його ім’ям названо коледж.

Квітка

Домініка Гришин-Грищук на вибори не йде. Вибори самі йдуть до шанованої мешканки Вижниці. Адже їй дев’яносто років, і вона одна з шістнадцяти виборців, що офіційно виявили бажання голосувати вдома.

- Я за «Свободу» голосуватиму, - бадьоро говорить бабуся. Вона завжди всміхається. – Симпатизую їй, бо люблю свободу. Свободу всі люблять.

Родом Домініка Ананіївна з сусідньої Кіцманщини. Була членом ОУН, зв’язковою УПА. Позивний Квітка. За підпільну діяльність засуджена на двадцять років, десять із них відсиділа.

Домашній фотоархів Грищуків-Гришиних

- Я вихована в патріотичній родині. Дідусь мій, Семен Панчук, заснував у Ревному на Буковині першу «Січ». Батько привіз із-за кордону «Кобзар», на той час це була велика рідкість. Мене так виховували, що ми хотіли українського. Румуни нам забороняли говорити рідною мовою. Але всі мріяли й хотіли України, - й додає: - Тепер же нашу Україну вже геть розграбали.

У другу світову Квітка розкидала антирадянські листівки, збирала медикаменти. Страшно не було. Про роки неволі написала книгу спогадів «З далеких тернистих доріг», яку готують до друку. Пише натхненно, хоча закінчила лише вісім класів румунської школи та курси медсестер.

- Чоловік мій, Іван, був журналістом. Довелося йому сім років переховуватись по всьому Союзі, а я тут сама з малим сином виживала.

Пані Домініка госує вдома

Опівдні у двері Домініки Ананіївни стукають представники виборчої комісії. Вкинувши бюлетень, старенька запитує, чи голосували вже сусіди. А довідавшись, що до одного з дворів не змогли зайти через злого собаку, телефонує сусідці. Каже прив’язати пса та впустити «скринькарів».

- Певно, пес за іншу партію, той  не пускає, - жартує син пані Домініки.

Стільки всього наєднано

Люди у Вижниці дуже релігійні. «Спочатку на молитву, потім на вибори, а тоді вже й до базару можна», - жартували на одній із дільниць. Найпопулярніша церква – Московського патріархату.

Богдан Іванович пояснив це так:

- Буковина – вдячне поле для різних політичних досліджень, експериментів. Якщо взяти південно-західні регіони Чернівецької області – це як південно-західна Україна. Райони до Дністра – схід країни. Чернівці – центр, майже Київ. А південний схід – це Крим. Ото стільки всього в нас наєднано…

Після півмарафону вижницькими вулицями, засипаними невчасним снігом, добре п’ється карпатський чай. Чоловіки в місцевому барі вже проголосували й роздали партію в дурня.

- А ви за кого, молодь?

Довідавшись, що ми зі Львова, радіють:

- О, так ми ж за вашого! За Садового, за «Самопоміч»! Він же нормальний, правда? Як там у вас за нього голосують? Подобається молодим?

А почувши, що ми не в курсі вподобань львівської молоді, допитуються: - Ну, може, хоч Порошенко? А «Свобода»? Аби тільки не Ляшко!

Материал подготовлен для интернет-издания Ipress.ua в рамках Школы политического репортажа, организованной Школой журналистики Украинского католического университета и MYMEDIA (проект, который реализует NIRAS / ВВС при финансовой поддержке DANIDA)

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *