Статьи

Хто змушує і хто допомагає жителям Святогірська здійснювати своє законне право на волевиявлення саме так?

Дорога на Святогірськ проходить через Слов’янськ та повз кілька блокпостів. Місто зовсім не зазнало шкоди від місцевих сепаратистів та АТО. Його звільнили без жертв ще в кінці квітня. В загальному: «всенародная здравница» або, як люблять казати, «Донецька Швейцарія».

Перебудова

- Дорога у нас хорошая, но ... вы тротуар видите? – пояснює таксист Віктор. - Это как дали статус Лавры, тогда и дорогу построили. Когда был в Ивано-Франковске, там есть домики двух этажные, трехэтажные. А у нас видите - люди живут скромненько.

Віктор Смернов – простий житель Святогірська. Заробляє гроші таксуванням. Жінка працює у місцевому шпиталі. Чоловік постійно запитував: «Зачем нам в Европу?». Можливо, не розумів, а можливо, хотів, щоб ми його переконали. Але за поглядами, можна сказати, був наближений до Європи.

- Нам надо только мир, дружбу, уважение к старшим и - чтобы не мы шли в Европу, а Европа шла к нам. У меня есть знакомая в Киеве. Так вот, я у нее спрашиваю: «Чего вас тянет в Европу?» Она мне ответила: «Європа і все». А чего туда? Я не понимаю. Ну в конце она согласилась: «Так, буде гірше, але дітям буде краще». Кого не спрошу, все в Европу: официантка - в Европу, уборщица - в Европу, отдыхающие - в Европу. Все туда. Почему?

Приїхали. Але з машини не вилізли. Чоловіку сподобалось з нами розмовляти. Надя та я нікуди не поспішали – перші святогірські хвилини.

- За кого голосуватимете? – несподівано запитає Надя.

Маленька пауза, яка мені здалась, неприємною.

- Я слушаю - все так хорошо говорят. Но что с того?

- А мажоритарка? Солод, чоловік Королевської?

- Это он что, на девичьей фамилии остался? - Сміється. - Не знал.

- А як щодо Митного Союзу? 

- Наверное, большинство не знает о чем ты. Но как говорят, надежда умирает последней. Все зависит от нас, тогда все будет в порядке. Вот, например, живет хозяин, - показує рукою Смернов на розвалений забор убогої хатини. - Что за хозяин? А в Европе и Ивано-Франковске не так. Там все ухожено.

- Может у хозяина нет денег и ему не до этого? – запитую я російською.

- Может. Но смотри, - звертає увагу на сосновий ліс, що одразу через дорогу. - Я не думаю, что дорого стоит выписать себе немного дерева или даже собрать сухостоя. Как приедете через пять лет, он дальше будет стоять, но в худшем состоянии.

- Может здесь живет старушка, которая не имеет чисто физической способности?

- Если это бабушка, то я не знаю, чего она живет, если у нее деток не было. А если они есть, то чего же ей не помогут? А соседи? Вот что я вам скажу: человек должен перестроиться, изменить точку зрение.

Геморой, що не пече

Знайти готель в Святогірську – не проблема. В місті повно приватних секторів, де можна зручно залягти на кілька днів за доступну ціну. В іншому випадку - Свято-Успенська Святогірська Лавра, де теж за певну плату можна оселитися. У зв’язку із бойовими діями на сході зараз Лавра активно приймає переселенців із зони АТО. Загалом у місті з роботою важко. Та навіть, що це місто – сказати важко. Доводиться багато ходити, бо міського транспорту тут не існує. Часто бачиш людей різного віку на велосипедах або скутерах.

Головна вулиця тут – Шевченка. Подумки усміхаюсь, що не Лєніна або Героїв Сталінграду, які теж є неподалік. Виходжу на центральну вулицю. Місцеві чоловіки укладають тротуар, який дефіцитний для Святогірська.

Смуглявий чоловік років тридцяти п’яти носить тротуарні плити.

- Доброго дня, - говорю, - а хто це будує? 

Чоловік підняв голову.

- А что? – дивиться на мене. - Спортивный интерес?

- Так. 

- Государство. Госзаказ. Есть несколько фирм, выиграли тендер и все. Есть заказ - шабаш. А кто-то экскурсиями зарабатывает. Хочешь экскурсию, иди к лаврским экскурсоводам. Они знающие, посвященные в веру и нормально хоть расскажут. Это будет что-то духовное, с подтекстом - православным. На частное не ведись, это бизнес. А Знаешь за что дали статус Лавры?

- Ну.

- За церковные заслуги перед народом. Здесь духовно кормятся Харьковская, Донецкая, Луганская, Днепропетровская, Запорожская области. 

«За розбудову «русского мира»», - подумав я, але не сказав.

- Як у вас тут ставляться до виборів? – запитую.

Чоловік встає і чухає потилицю. 

- Да как-как, мы работаем завтра. Надо улицу делать, чтобы людям было хорошо ходить, а то по дороге тоже опасно.

- Лавра нічого не скаже? Це ж неділя.

Пауза.

- Ну-у мы после службы. - усміхаєтсья. - Это разрешается, мы же на работе.

Цей чоловік один з багатьох святорігців, які намагаються хоч якось заробляти. Він на перший погляд видається щирим та простим. А ще – дуже віруючим. Його родичі живуть під Києвом, але він все ніяк не знаходить часу, щоб їх відвідати. Жалкує.

Вибори в Україні наступають. Але не для більшості жителів Святих гір. Аби зрозуміти, як та чому саме так буде голосувати цей сполучник трьох великих східних областей, потрібно знати, як живе місто. Про що думає пересічний житель, коли йде на роботу, в магазин, коли лягає спати. 

Я заходжу в магазин, яких в місті не так багато. Треба батарейки купити. Переді мною. Стоїть чоловік з чисто козацькими білими вусами, поважного віку. Це пан Андрій Малієв. Він з Слобідського козацтва при Святогірській Лаврі.  Завдяки його вусам, ми розговорились.

- Ми як геморой, тільки не печем. Ти ще молодий і цього не знаєш. – підсміюється Малієв. Роботи тут немає – місто живе місто завдяки відпочиваючим. 

- А де беруть гроші? – запитую я.

- Та ніде. В мене синів багато, якщо їм пропонують роботу, то без оформлення, звичайно. Хочеш працюй, не хочеш – не працюй. 

- А з виборами як?

- Ну 60% ніяк. Я ж працюю в магазині і часто говорю з всіма. Взагалі ніяк. Влада втратила всю довіру. Нехай би вона була будь-якою, але зробила щось хороше за кілька місяців: пенсію підняла – вже б пенсіонери зарухались б. А в магазині я кожен день дивлюсь на накладну – на 50-60-80 копійок кожен тиждень піднімається….

- Коньячок 0.3 имеешь? – перебиваючи нашу розмову, говорить жінка середніх літ у фартусі.

Напевно, з сусіднього магазину. Малієв встав на табуретку і з верхньої полиці зачитує:

- 55 гривен, 0.375. Берешь?

- А вот этот? - зупинилась на іншому.

- Едет как 250 г - 34 гривны. 

- Давай.

- У нас сегодня акция: даем со здачей, - рахує копійки і жартує.

Так, треба зауважити, цей чоловік має хороше почуття гумору. Далі пауза. Малієв підіймає голову і дивиться у вікно, з якого видно, як хлопці прокладають тротуар. 

– Ну нужна людям эта дорога, скажи? – переходить козак на російську.

- Пусть лучше делают чем не делают. – відповідаю.

- Лучше бы выбросили деньги на больницу или какой-то детсадик. Да постройте вы садики. – обурливо піднімає руки до голови. - У меня дочь живет в Ирпене, родила ребенка. Стали на очередь в детский сад, три года ждали. Маразм. Но как заплатили, сразу все нашли. Но мы сами и виноваты в этом. Сами разбаловали тех же педагогов и врачей. 

Малієв, до речі, ще й готує добре. Працював поваром у великих чинів. Але відкрити свою лавку чомусь не наважився. А жаль. Думаю, в нього б все вийшло. Дядько толковий.

Принципи

Одномандатний виборчий округ №47, до якого в ходить Святогірськ, на минулих парламентських виборах виграв Олексій Азаров. Більш ніж напевно не без допомоги свого батька. Цього разу по мажоритарним спискам в Раду, зокрема за допомогою жителів «Святих гір», хоче пробитись Юрій Солод, чоловік Наталії Королевської. Фаворит. Його прямий конкурент Олег Зонтов, «Блок Петра Порошенка». Правда, є ще Ірина Довгань, самовисуванка, яку днрівці прив’язали до стовпа позору і знущалися. 

Вертаючись додому з Надьою, ми зауважили український прапор, що майорів біля даху сусіднього з нашим будинком. Хатина дуже доглянута та «свіжа». 

- Чого я перед якимись ублюдками буду знімати прапор? Він тут 7 років висить.

Алла Ковнір тут живе більше 20-ти років. Працює лікарем. Такого патріотичного налаштування в Святогірську треба ще пошукати. Вона голосуватиме за «Свободу». 

- На минулих президентських виборах я була членом ДВК і мала неприємності. – говорить Алла. - Я тоді зробила зауваженні секретарю виконкому, що вона не має права бути на дільниці. А вона мені: «Помудаешь, какая-то там рабочая мне будет тут че-то указывать».

Алла говорить, що на дільницю підбираються спеціально тільки лояльні люди. Аби менше говорили. Секретар виконкому тоді сиділа в одному з класі і керувала всім процесом. 

- І що змінилось з того часу? – питаю.

- Мене перестали брати в ДВК. А зараз прочитала списки ДВК – всі безголосі, якісь підконтрольні і лояльні. 

- А що взагалі в місті говорять про вибори?

- Ну ви ж знаєте, все купується, всім роздали пайки, які двічі привозили, і овочі, і крупи. 

- Солод?

- Ну а хто ж. А, плюс по 300 гривень всім на пошті видають. Це поштові перекази. Всі залякані. Всі чогось бояться. 

Алла просто людина з характером та принциповими позиціями. Якщо бачить, що щось не так, то одразу каже. Тому, зазвичай, себе на роботі відчуває «білою вороною». 

- Ну а що робити? Ну виженуть з роботи, то виженуть. – говорить твердо вона. 

- Чесних виборів очікувати не слід, так розумію. 

- А що змінилося? Всі ті самі там сидять, я ж дивилась список. Половина рідні мера. В 2012-му я хотіла купити землю, в мерії сказали немає. Але потім чую, що тому дали, іншому дали, членам виконкому – лакеям – по кілька разів давав…рідним, друзям.

- А не можна громадою зібратись і зробити протест? – питаю.

- Та немає у нас громади. 

Приємна розмова. Незвично мені було бачити таку принципову і патріотичну людину в Святогірську. 

Святість «дурдому»

Вечір. На початок службу в Свято-Успенську Святогірську Лавру я не встиг. Вона почалась о 17:00. Тривала в той день, як мені сказали, до пів дев’ятої. Ця святиня є одним з головних осередків Української православної церкви Московського патріархату на Сході України. Впродовж років вона, як і практично всі церкви МП, розбудовують «русский мир» на Донбасі та в цілому в Україні. Згадується чоловік, що прокладав асфальт. Так, він був правий. Церква дійсно має великий вплив на східні області. Тому завдяки проросійському православ’ю сепаратисти активні, вільні та підтримувані на цій території... У двох із перерахованих ним областей ведеться війна.

З художником я зустрівся перед мостом над річкою Сіверський Донець, який веде прямо до Лаври. Анатолій Трофіменко багато знає про цей край, навіть заробляє екскурсіями.

-  У молоді роки…

- Можете говорити російською, - перебиваю

- Чого? Ми живемо в одній державі. Хоча ні – країні. Росія – це держава, там Катерина ІІ державила. 

Трофіменко – людина творча, душа в якої прагне сподоби. Він на велосипеді проїхав Чехію та Словаччину. Дуже любить Львів, бувало, в рік по три рази приїжджав. Від львівської церкви Святих Ольги та Єлизавети художника аж «плющило». В результаті цю роботу купив Донецький художній музей.

- Хочеш чи не хочеш, а вони нам все рівно не рідні. – говорить Трофіменко про Московський патріархат. - І це в монахів проявляється. У нас є здогадки, що вся війна на Донбасі, бере свої витоки звідси. Була інформацію, що сюди приїжджали автобуси з бойовиками, вони тут спали. Не знаю, на скільки це правда. Ось буває, сядеш собі біля церкви, щоб дух перевести, підходить хтось із монахів і давай пісні співати: «Вибери собі ворога», «Ти повинен визначитись», «Так буде спокійніше»… Навіщо мені ворог? Ти маєш мене заспокоювати. Це ж церква, хочеться рівноваги в душі. Це ж абсурд, «дурдом». Та чого там визначатися…давно вже визначився, що не ясно?

- Якщо не секрет, за кого будете голосувати?

- За Садового, по мажоритарці – за Довгань. 

- Я зараз спостерігаю проукраїнську тенденцію в Святогірську. А на минулих виборах тут голосували практично за ПР і КПУ.

- Ображаєте. КПУ – може. Загалом, було багато фальсифікацій. Брали студентів з Донецька, давали по 100 гривень. А чого б не приїхати? – розводить руками Трофіменко і замовкає на кілька секунд. За кого ти будеш голосувати? – питає у своєї знайомої.

- Ни за кого.

- Почему? 

- Все хорошие. За нас уже все проголосовано. За денеги все решается. Вот, когда проводился референдум за ДНР, говорили, что будет 99% явка - так оно и было.

- Ты че, родненькая, ты дае-е-е-шь. Не путай. – сміється пан Анатолій аж заходиться і крутить головою по сторонам, наче когось шукає. 

Здається, дівчині стало не зручно. Побачивши людей, вона відійшла і почала запрошувати на екскурсію. 

- Видите, вот на таких, как она и выезжают, - шепоче художник.

- Вот ты говоришь голосовать, - чується голос позаду нас. 

Нашу розмову про церкву й вибори почув, передбачаю, знайомий Трофіменка. Він стояв на мості. Повертається до нас, потрошки підходячи, говорить:

 – Шел только что человек, прилично одетый, а по дороге его приветствовали с депутатством в Верховной Раде. Вот тебе и по выборам. 

 Ми так і не дізнались, хто це був. Припускаємо, що це був чоловік Королевської.

Казнить нельзя помиловать 

Святогірськ – не просте місто. Окрім Лаври тут знаходиться пам’ятник радянської епохи - Артему. Як дехто каже – лідеру місцевих сепаратистів. Мене цікавлять питань політичного та ідеологічного впливу пам’ятника очільнику Донецько-Криворізької Народної Республіки на населення. З цього приводу вдалось домовитись про зустріч з директор Святогірського історико-архітектурного заповідника Володимиром Дєдовим. 

Іду в Лавру. На її території знаходиться кабінет Дєдова. Проходжу центральний вхід, раптом чую: «Сюда иди». Не зрозумів. Обертаюсь, з кабінки для охоронців виходить козак та йде до хлопчика 12-ти років. Той піднімався по дорозі нагору, як йти до Артема. Козак бере малого за руку та повертає спиною. Витягує з пояса ремінь і як не вгамселить по «п’ятій точці». Це бачать люди.

- Что это вы делаете? – здивовано питає жінка.

- Так надо. Это послушание. Он же собирается быть монахом?

Володимир Дєдов – своєрідний філософ. У нього аналітичний склад мислення, вироблений за час довгих наукових досліджень. З ним важко спілкуватися, адже говорить тільки про те, що досліджував і в чому переконаний на фактах. На кожен аргумент може привести список літератури. 

- Наші стародавні ченці часів Київської Русі, наприклад, коли була зруйнована Успенська церква Києво-Печерської Лаври, не вважали, що винні половці. Вини вважали, що їх ангел був слабкішим ніж той, який прийшов з язичникам. Половці ж не були винні, що ми стали слабкіші від них.

- Пам’ятник Артему, в ньому є політичний підтекст та певний вплив на тутешніх.

- Слухаючи представників письменництва, культури, європейських колег…висновок один: унікальність, наслідок певного культурного розвитку не тільки Донбасу, але й Європи, бо це наслідок авангарду, який пішов із Заходу. Це пам’ятка відображення певної епохи тут у Донбасі. Якщо ми знесемо всі пам’ятки, то в нас буде біла пляма. Взагалі без історії. Він спонукає взяти інформацію: а що це був за час, яка епоха, це ж відображення конкретної людини. Від епохи переходимо не тільки до регіональних історії, а взагалі історії як держави. Це закриває білу пляму. 

- Залежить від джерел, якими ви користуєтесь. Особливо про епоху. – говорю я.

- Але ж він відображення епохи. Ви не можете його відділити. 

- Хіба не в якому забарвленні ти бачиш епоху, то в тому й пам’ятник? 

- Тоді треба це викласти. Це інша точка зору та інше коло джерел. Але предмет то залишиться. Якщо у вас не буде цього предмета, то ви не будете писати про цю пам’ятку. Тоді залиште її в спокої. Чому? Вам нічого сказати про неї.

- Більшість людей не дивляться на пам’ятник так глибоко…з різних причин. Вони не дивляться об’єктивно на цей пам’ятник.

- Вони користуються тою інформацією, яка легше всього засвоюється за короткий проміжок часу. 

Я зрозумів, що в заповіднику вони засуджують незаконне знесення пам’ятників. 

- Інакше ми державу ніколи не сформулюємо. Держава – це договір між членами суспільства про життя. 

- Геґель чи Гоббс? – запитую.

- Не пам’ятаю, але це не найгірший варіант з ким співпадає думка. – сміється Дєдов. - Тому й відношення таке. Ніхто до нього не йде з поклонами, не відправляє ніяких обрядів. Він не є тим ідолом, як про нього деколи кажуть. Зараз він залишився окремим унікальним мистецьким твором. В цьому вираз нашої та історії багатьох епох. В тому і унікальність місця, коли ми знаходимо на кожну епоху матеріальне свічення. 

- Ви в ньому не бачите політичний підтекст. Вплив на маси. А не всі люди можуть дивитись на нього, як ви. Проблема залишається. Від цього він набирає політичної сили.

- Ні. Якщо ти не об’єктивно дивишся - це твоя позиція, ніяк не пов’язана на вплив на життя країни, на її розвиток. 

- Він возвеличує ту епоху, ту «боротьбу». Люди це пам’ятають і ностальгують. – стверджую.

- А вона була, ця держава, за якою сумують?

-  Ну існувала. 

- А якась історія в неї була? – дивлячись мені в очі, запитує Дєдов.

- Певна історія була.

- Яку роль відігравала в цій історії ця чи інша постать – вже питання, історичне. У тих людей погляд сформований. Але в цьому й є сенс життя – епоха змінює епоху, одні покоління – інші. І скоро взагалі ні однієї людини, яка жила в СРСР не залишиться. Ностальгія може бути у того, хто жив у цій епосі. Тих людей, вже ні в чому не переконаєш. Сьогодні вони не творять - творять інші люди, парті. Проблеми даного часу не вирішаться після знесення пам’ятника, і від їх кількості ми не станемо державою. 

Дєдов написав не одну книжку про Святогірську Лавру, Артема та місто в цілому. Його позиція дуже цікава. Виходячи з Лаври, я повернув праворуч, на підйом, де козак шкіряним припік малого. Йду до Артема, аби подивитися на нього очима Дєдова і знайти якісь погодження з власними роздумами. Десь на середині довгої дороги вгору на асфальті балончиком написано: «ПТН-ПНХ» і підпис крейдою: «и мы хотим в Европу»… Чи хоче цього Артем? 

Виходжу на гору до меморіалу «Солдатам отечества», що перед пам’ятником. Біля списку загиблих у Другій світовій війні жінка з дитиною шукає однофамільців, біля них стоїть бабуся в червоній хустині та коричневому плащі. Це родина з Ясинуватої. 

- О, Малишев! – кричить малий.

- Це хтось з ваших рідних? – починаю розмову.

- Та ні, - усміхається дівчина. – А ваше прізвище яке?

- Паль-чи-ков. – шукаючи очами букву «П» на меморіалі. – Немає. 

Жінка пішла гратися з малим. Думаючи про слова Дєдова, запитую у бабусі:

-  А Артем - це хто такий?

- Герой Великой Отечественной войны. Мы с удовольствием пришли сюда, это наш герой и наше прошлое. 

- Надихає?

- Да. Это сила духа нашего народа. Он сильний, этого никто н отрицает, Россия всегда побеждала. А что нет?

- Я тоді не жив, - уникаю відповіді. 

Згадую слова Дєдова про ностальгію. 

- Мы здесь выросли, здесь і постарели. А почему настраивают против нас – не знаю. Ми такие так и все. Это наша история и никуда от этого не уйдёшь.

Епілог

Понеділок. Іду на автовокзал. Після виборів місто наче вимерло. Правда вулиці і так не кишали людьми, але сьогодні особливо тихо. Хлопців, які укладали асфальт немає. Де-не-де проскочить якийсь велосипед. Видно, що осінь, холодає.

Майже стаючи на сходову клітку автовокзалу, чую:

- Ей, парень!

 Обертаюсь.

- Помоги подтолкнуть. – вигукує хлопець через дорогу.

Здохла стара біла «жигулька». В середині сиділа молода жінка з незадоволеним виразом обличчя. Чоловік мерушився то в ліво, то в право, напевно, поспішав. Я пристроївся ззаді, він – біля водійських дверей.

- Раз! Раз! Раз!

Проснувся мотор – ожила.

- Спасибо большое! – крикнув щасливий хлопець і поїхав. 

«Жигулі» віддалялася в сторону центральної вулиці Шевченка. Я стою біля перехрестя, на мене дивляться Артем та Лавра. Згадав Дєдова, Трофіменка, Солода, свободвську патріотку, Малієва… Люди користуються тою інформацією, яка легше всього засвоюється за короткий проміжок часу… В цьому, напевно, Дєдов був правий.

ДОВІДКА:

За весь час більшість людей, яких я зустрічав, говорили, що голосуватимуть за партію «Самопоміч» і не зустрів жодної, яка б голосувала за «Опозиційний блок», КПУ або «Сильну Україну».

Результати загальнодержавного багатомандатного виборчого округу №47 (опрацьовано 99.11 % протоколів):

«Опозиційний блок» - 35,10

«Блок ПЕТРО ПОРОШЕНКА» - 18,46

Комуністична партія України – 13,64

Результати одномандатного виборчого округу №47 (опрацьовано 97.34% протоколів):

Солод Юрій Васильович , Політична партія "Опозиційний блок" – 34,19

Рибачук Валентин Леонідович , само висування – 16,73

Зонтов Олег Вячеславович, ПАРТІЯ "БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА" – 11,30

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Хто змушує і хто допомагає жителям Святогірська здійснювати своє законне право на волевиявлення саме так?

Дорога на Святогірськ проходить через Слов’янськ та повз кілька блокпостів. Місто зовсім не зазнало шкоди від місцевих сепаратистів та АТО. Його звільнили без жертв ще в кінці квітня. В загальному: «всенародная здравница» або, як люблять казати, «Донецька Швейцарія».

Перебудова

- Дорога у нас хорошая, но ... вы тротуар видите? – пояснює таксист Віктор. - Это как дали статус Лавры, тогда и дорогу построили. Когда был в Ивано-Франковске, там есть домики двух этажные, трехэтажные. А у нас видите - люди живут скромненько.

Віктор Смернов – простий житель Святогірська. Заробляє гроші таксуванням. Жінка працює у місцевому шпиталі. Чоловік постійно запитував: «Зачем нам в Европу?». Можливо, не розумів, а можливо, хотів, щоб ми його переконали. Але за поглядами, можна сказати, був наближений до Європи.

- Нам надо только мир, дружбу, уважение к старшим и - чтобы не мы шли в Европу, а Европа шла к нам. У меня есть знакомая в Киеве. Так вот, я у нее спрашиваю: «Чего вас тянет в Европу?» Она мне ответила: «Європа і все». А чего туда? Я не понимаю. Ну в конце она согласилась: «Так, буде гірше, але дітям буде краще». Кого не спрошу, все в Европу: официантка - в Европу, уборщица - в Европу, отдыхающие - в Европу. Все туда. Почему?

Приїхали. Але з машини не вилізли. Чоловіку сподобалось з нами розмовляти. Надя та я нікуди не поспішали – перші святогірські хвилини.

- За кого голосуватимете? – несподівано запитає Надя.

Маленька пауза, яка мені здалась, неприємною.

- Я слушаю - все так хорошо говорят. Но что с того?

- А мажоритарка? Солод, чоловік Королевської?

- Это он что, на девичьей фамилии остался? - Сміється. - Не знал.

- А як щодо Митного Союзу? 

- Наверное, большинство не знает о чем ты. Но как говорят, надежда умирает последней. Все зависит от нас, тогда все будет в порядке. Вот, например, живет хозяин, - показує рукою Смернов на розвалений забор убогої хатини. - Что за хозяин? А в Европе и Ивано-Франковске не так. Там все ухожено.

- Может у хозяина нет денег и ему не до этого? – запитую я російською.

- Может. Но смотри, - звертає увагу на сосновий ліс, що одразу через дорогу. - Я не думаю, что дорого стоит выписать себе немного дерева или даже собрать сухостоя. Как приедете через пять лет, он дальше будет стоять, но в худшем состоянии.

- Может здесь живет старушка, которая не имеет чисто физической способности?

- Если это бабушка, то я не знаю, чего она живет, если у нее деток не было. А если они есть, то чего же ей не помогут? А соседи? Вот что я вам скажу: человек должен перестроиться, изменить точку зрение.

Геморой, що не пече

Знайти готель в Святогірську – не проблема. В місті повно приватних секторів, де можна зручно залягти на кілька днів за доступну ціну. В іншому випадку - Свято-Успенська Святогірська Лавра, де теж за певну плату можна оселитися. У зв’язку із бойовими діями на сході зараз Лавра активно приймає переселенців із зони АТО. Загалом у місті з роботою важко. Та навіть, що це місто – сказати важко. Доводиться багато ходити, бо міського транспорту тут не існує. Часто бачиш людей різного віку на велосипедах або скутерах.

Головна вулиця тут – Шевченка. Подумки усміхаюсь, що не Лєніна або Героїв Сталінграду, які теж є неподалік. Виходжу на центральну вулицю. Місцеві чоловіки укладають тротуар, який дефіцитний для Святогірська.

Смуглявий чоловік років тридцяти п’яти носить тротуарні плити.

- Доброго дня, - говорю, - а хто це будує? 

Чоловік підняв голову.

- А что? – дивиться на мене. - Спортивный интерес?

- Так. 

- Государство. Госзаказ. Есть несколько фирм, выиграли тендер и все. Есть заказ - шабаш. А кто-то экскурсиями зарабатывает. Хочешь экскурсию, иди к лаврским экскурсоводам. Они знающие, посвященные в веру и нормально хоть расскажут. Это будет что-то духовное, с подтекстом - православным. На частное не ведись, это бизнес. А Знаешь за что дали статус Лавры?

- Ну.

- За церковные заслуги перед народом. Здесь духовно кормятся Харьковская, Донецкая, Луганская, Днепропетровская, Запорожская области. 

«За розбудову «русского мира»», - подумав я, але не сказав.

- Як у вас тут ставляться до виборів? – запитую.

Чоловік встає і чухає потилицю. 

- Да как-как, мы работаем завтра. Надо улицу делать, чтобы людям было хорошо ходить, а то по дороге тоже опасно.

- Лавра нічого не скаже? Це ж неділя.

Пауза.

- Ну-у мы после службы. - усміхаєтсья. - Это разрешается, мы же на работе.

Цей чоловік один з багатьох святорігців, які намагаються хоч якось заробляти. Він на перший погляд видається щирим та простим. А ще – дуже віруючим. Його родичі живуть під Києвом, але він все ніяк не знаходить часу, щоб їх відвідати. Жалкує.

Вибори в Україні наступають. Але не для більшості жителів Святих гір. Аби зрозуміти, як та чому саме так буде голосувати цей сполучник трьох великих східних областей, потрібно знати, як живе місто. Про що думає пересічний житель, коли йде на роботу, в магазин, коли лягає спати. 

Я заходжу в магазин, яких в місті не так багато. Треба батарейки купити. Переді мною. Стоїть чоловік з чисто козацькими білими вусами, поважного віку. Це пан Андрій Малієв. Він з Слобідського козацтва при Святогірській Лаврі.  Завдяки його вусам, ми розговорились.

- Ми як геморой, тільки не печем. Ти ще молодий і цього не знаєш. – підсміюється Малієв. Роботи тут немає – місто живе місто завдяки відпочиваючим. 

- А де беруть гроші? – запитую я.

- Та ніде. В мене синів багато, якщо їм пропонують роботу, то без оформлення, звичайно. Хочеш працюй, не хочеш – не працюй. 

- А з виборами як?

- Ну 60% ніяк. Я ж працюю в магазині і часто говорю з всіма. Взагалі ніяк. Влада втратила всю довіру. Нехай би вона була будь-якою, але зробила щось хороше за кілька місяців: пенсію підняла – вже б пенсіонери зарухались б. А в магазині я кожен день дивлюсь на накладну – на 50-60-80 копійок кожен тиждень піднімається….

- Коньячок 0.3 имеешь? – перебиваючи нашу розмову, говорить жінка середніх літ у фартусі.

Напевно, з сусіднього магазину. Малієв встав на табуретку і з верхньої полиці зачитує:

- 55 гривен, 0.375. Берешь?

- А вот этот? - зупинилась на іншому.

- Едет как 250 г - 34 гривны. 

- Давай.

- У нас сегодня акция: даем со здачей, - рахує копійки і жартує.

Так, треба зауважити, цей чоловік має хороше почуття гумору. Далі пауза. Малієв підіймає голову і дивиться у вікно, з якого видно, як хлопці прокладають тротуар. 

– Ну нужна людям эта дорога, скажи? – переходить козак на російську.

- Пусть лучше делают чем не делают. – відповідаю.

- Лучше бы выбросили деньги на больницу или какой-то детсадик. Да постройте вы садики. – обурливо піднімає руки до голови. - У меня дочь живет в Ирпене, родила ребенка. Стали на очередь в детский сад, три года ждали. Маразм. Но как заплатили, сразу все нашли. Но мы сами и виноваты в этом. Сами разбаловали тех же педагогов и врачей. 

Малієв, до речі, ще й готує добре. Працював поваром у великих чинів. Але відкрити свою лавку чомусь не наважився. А жаль. Думаю, в нього б все вийшло. Дядько толковий.

Принципи

Одномандатний виборчий округ №47, до якого в ходить Святогірськ, на минулих парламентських виборах виграв Олексій Азаров. Більш ніж напевно не без допомоги свого батька. Цього разу по мажоритарним спискам в Раду, зокрема за допомогою жителів «Святих гір», хоче пробитись Юрій Солод, чоловік Наталії Королевської. Фаворит. Його прямий конкурент Олег Зонтов, «Блок Петра Порошенка». Правда, є ще Ірина Довгань, самовисуванка, яку днрівці прив’язали до стовпа позору і знущалися. 

Вертаючись додому з Надьою, ми зауважили український прапор, що майорів біля даху сусіднього з нашим будинком. Хатина дуже доглянута та «свіжа». 

- Чого я перед якимись ублюдками буду знімати прапор? Він тут 7 років висить.

Алла Ковнір тут живе більше 20-ти років. Працює лікарем. Такого патріотичного налаштування в Святогірську треба ще пошукати. Вона голосуватиме за «Свободу». 

- На минулих президентських виборах я була членом ДВК і мала неприємності. – говорить Алла. - Я тоді зробила зауваженні секретарю виконкому, що вона не має права бути на дільниці. А вона мені: «Помудаешь, какая-то там рабочая мне будет тут че-то указывать».

Алла говорить, що на дільницю підбираються спеціально тільки лояльні люди. Аби менше говорили. Секретар виконкому тоді сиділа в одному з класі і керувала всім процесом. 

- І що змінилось з того часу? – питаю.

- Мене перестали брати в ДВК. А зараз прочитала списки ДВК – всі безголосі, якісь підконтрольні і лояльні. 

- А що взагалі в місті говорять про вибори?

- Ну ви ж знаєте, все купується, всім роздали пайки, які двічі привозили, і овочі, і крупи. 

- Солод?

- Ну а хто ж. А, плюс по 300 гривень всім на пошті видають. Це поштові перекази. Всі залякані. Всі чогось бояться. 

Алла просто людина з характером та принциповими позиціями. Якщо бачить, що щось не так, то одразу каже. Тому, зазвичай, себе на роботі відчуває «білою вороною». 

- Ну а що робити? Ну виженуть з роботи, то виженуть. – говорить твердо вона. 

- Чесних виборів очікувати не слід, так розумію. 

- А що змінилося? Всі ті самі там сидять, я ж дивилась список. Половина рідні мера. В 2012-му я хотіла купити землю, в мерії сказали немає. Але потім чую, що тому дали, іншому дали, членам виконкому – лакеям – по кілька разів давав…рідним, друзям.

- А не можна громадою зібратись і зробити протест? – питаю.

- Та немає у нас громади. 

Приємна розмова. Незвично мені було бачити таку принципову і патріотичну людину в Святогірську. 

Святість «дурдому»

Вечір. На початок службу в Свято-Успенську Святогірську Лавру я не встиг. Вона почалась о 17:00. Тривала в той день, як мені сказали, до пів дев’ятої. Ця святиня є одним з головних осередків Української православної церкви Московського патріархату на Сході України. Впродовж років вона, як і практично всі церкви МП, розбудовують «русский мир» на Донбасі та в цілому в Україні. Згадується чоловік, що прокладав асфальт. Так, він був правий. Церква дійсно має великий вплив на східні області. Тому завдяки проросійському православ’ю сепаратисти активні, вільні та підтримувані на цій території... У двох із перерахованих ним областей ведеться війна.

З художником я зустрівся перед мостом над річкою Сіверський Донець, який веде прямо до Лаври. Анатолій Трофіменко багато знає про цей край, навіть заробляє екскурсіями.

-  У молоді роки…

- Можете говорити російською, - перебиваю

- Чого? Ми живемо в одній державі. Хоча ні – країні. Росія – це держава, там Катерина ІІ державила. 

Трофіменко – людина творча, душа в якої прагне сподоби. Він на велосипеді проїхав Чехію та Словаччину. Дуже любить Львів, бувало, в рік по три рази приїжджав. Від львівської церкви Святих Ольги та Єлизавети художника аж «плющило». В результаті цю роботу купив Донецький художній музей.

- Хочеш чи не хочеш, а вони нам все рівно не рідні. – говорить Трофіменко про Московський патріархат. - І це в монахів проявляється. У нас є здогадки, що вся війна на Донбасі, бере свої витоки звідси. Була інформацію, що сюди приїжджали автобуси з бойовиками, вони тут спали. Не знаю, на скільки це правда. Ось буває, сядеш собі біля церкви, щоб дух перевести, підходить хтось із монахів і давай пісні співати: «Вибери собі ворога», «Ти повинен визначитись», «Так буде спокійніше»… Навіщо мені ворог? Ти маєш мене заспокоювати. Це ж церква, хочеться рівноваги в душі. Це ж абсурд, «дурдом». Та чого там визначатися…давно вже визначився, що не ясно?

- Якщо не секрет, за кого будете голосувати?

- За Садового, по мажоритарці – за Довгань. 

- Я зараз спостерігаю проукраїнську тенденцію в Святогірську. А на минулих виборах тут голосували практично за ПР і КПУ.

- Ображаєте. КПУ – може. Загалом, було багато фальсифікацій. Брали студентів з Донецька, давали по 100 гривень. А чого б не приїхати? – розводить руками Трофіменко і замовкає на кілька секунд. За кого ти будеш голосувати? – питає у своєї знайомої.

- Ни за кого.

- Почему? 

- Все хорошие. За нас уже все проголосовано. За денеги все решается. Вот, когда проводился референдум за ДНР, говорили, что будет 99% явка - так оно и было.

- Ты че, родненькая, ты дае-е-е-шь. Не путай. – сміється пан Анатолій аж заходиться і крутить головою по сторонам, наче когось шукає. 

Здається, дівчині стало не зручно. Побачивши людей, вона відійшла і почала запрошувати на екскурсію. 

- Видите, вот на таких, как она и выезжают, - шепоче художник.

- Вот ты говоришь голосовать, - чується голос позаду нас. 

Нашу розмову про церкву й вибори почув, передбачаю, знайомий Трофіменка. Він стояв на мості. Повертається до нас, потрошки підходячи, говорить:

 – Шел только что человек, прилично одетый, а по дороге его приветствовали с депутатством в Верховной Раде. Вот тебе и по выборам. 

 Ми так і не дізнались, хто це був. Припускаємо, що це був чоловік Королевської.

Казнить нельзя помиловать 

Святогірськ – не просте місто. Окрім Лаври тут знаходиться пам’ятник радянської епохи - Артему. Як дехто каже – лідеру місцевих сепаратистів. Мене цікавлять питань політичного та ідеологічного впливу пам’ятника очільнику Донецько-Криворізької Народної Республіки на населення. З цього приводу вдалось домовитись про зустріч з директор Святогірського історико-архітектурного заповідника Володимиром Дєдовим. 

Іду в Лавру. На її території знаходиться кабінет Дєдова. Проходжу центральний вхід, раптом чую: «Сюда иди». Не зрозумів. Обертаюсь, з кабінки для охоронців виходить козак та йде до хлопчика 12-ти років. Той піднімався по дорозі нагору, як йти до Артема. Козак бере малого за руку та повертає спиною. Витягує з пояса ремінь і як не вгамселить по «п’ятій точці». Це бачать люди.

- Что это вы делаете? – здивовано питає жінка.

- Так надо. Это послушание. Он же собирается быть монахом?

Володимир Дєдов – своєрідний філософ. У нього аналітичний склад мислення, вироблений за час довгих наукових досліджень. З ним важко спілкуватися, адже говорить тільки про те, що досліджував і в чому переконаний на фактах. На кожен аргумент може привести список літератури. 

- Наші стародавні ченці часів Київської Русі, наприклад, коли була зруйнована Успенська церква Києво-Печерської Лаври, не вважали, що винні половці. Вини вважали, що їх ангел був слабкішим ніж той, який прийшов з язичникам. Половці ж не були винні, що ми стали слабкіші від них.

- Пам’ятник Артему, в ньому є політичний підтекст та певний вплив на тутешніх.

- Слухаючи представників письменництва, культури, європейських колег…висновок один: унікальність, наслідок певного культурного розвитку не тільки Донбасу, але й Європи, бо це наслідок авангарду, який пішов із Заходу. Це пам’ятка відображення певної епохи тут у Донбасі. Якщо ми знесемо всі пам’ятки, то в нас буде біла пляма. Взагалі без історії. Він спонукає взяти інформацію: а що це був за час, яка епоха, це ж відображення конкретної людини. Від епохи переходимо не тільки до регіональних історії, а взагалі історії як держави. Це закриває білу пляму. 

- Залежить від джерел, якими ви користуєтесь. Особливо про епоху. – говорю я.

- Але ж він відображення епохи. Ви не можете його відділити. 

- Хіба не в якому забарвленні ти бачиш епоху, то в тому й пам’ятник? 

- Тоді треба це викласти. Це інша точка зору та інше коло джерел. Але предмет то залишиться. Якщо у вас не буде цього предмета, то ви не будете писати про цю пам’ятку. Тоді залиште її в спокої. Чому? Вам нічого сказати про неї.

- Більшість людей не дивляться на пам’ятник так глибоко…з різних причин. Вони не дивляться об’єктивно на цей пам’ятник.

- Вони користуються тою інформацією, яка легше всього засвоюється за короткий проміжок часу. 

Я зрозумів, що в заповіднику вони засуджують незаконне знесення пам’ятників. 

- Інакше ми державу ніколи не сформулюємо. Держава – це договір між членами суспільства про життя. 

- Геґель чи Гоббс? – запитую.

- Не пам’ятаю, але це не найгірший варіант з ким співпадає думка. – сміється Дєдов. - Тому й відношення таке. Ніхто до нього не йде з поклонами, не відправляє ніяких обрядів. Він не є тим ідолом, як про нього деколи кажуть. Зараз він залишився окремим унікальним мистецьким твором. В цьому вираз нашої та історії багатьох епох. В тому і унікальність місця, коли ми знаходимо на кожну епоху матеріальне свічення. 

- Ви в ньому не бачите політичний підтекст. Вплив на маси. А не всі люди можуть дивитись на нього, як ви. Проблема залишається. Від цього він набирає політичної сили.

- Ні. Якщо ти не об’єктивно дивишся - це твоя позиція, ніяк не пов’язана на вплив на життя країни, на її розвиток. 

- Він возвеличує ту епоху, ту «боротьбу». Люди це пам’ятають і ностальгують. – стверджую.

- А вона була, ця держава, за якою сумують?

-  Ну існувала. 

- А якась історія в неї була? – дивлячись мені в очі, запитує Дєдов.

- Певна історія була.

- Яку роль відігравала в цій історії ця чи інша постать – вже питання, історичне. У тих людей погляд сформований. Але в цьому й є сенс життя – епоха змінює епоху, одні покоління – інші. І скоро взагалі ні однієї людини, яка жила в СРСР не залишиться. Ностальгія може бути у того, хто жив у цій епосі. Тих людей, вже ні в чому не переконаєш. Сьогодні вони не творять - творять інші люди, парті. Проблеми даного часу не вирішаться після знесення пам’ятника, і від їх кількості ми не станемо державою. 

Дєдов написав не одну книжку про Святогірську Лавру, Артема та місто в цілому. Його позиція дуже цікава. Виходячи з Лаври, я повернув праворуч, на підйом, де козак шкіряним припік малого. Йду до Артема, аби подивитися на нього очима Дєдова і знайти якісь погодження з власними роздумами. Десь на середині довгої дороги вгору на асфальті балончиком написано: «ПТН-ПНХ» і підпис крейдою: «и мы хотим в Европу»… Чи хоче цього Артем? 

Виходжу на гору до меморіалу «Солдатам отечества», що перед пам’ятником. Біля списку загиблих у Другій світовій війні жінка з дитиною шукає однофамільців, біля них стоїть бабуся в червоній хустині та коричневому плащі. Це родина з Ясинуватої. 

- О, Малишев! – кричить малий.

- Це хтось з ваших рідних? – починаю розмову.

- Та ні, - усміхається дівчина. – А ваше прізвище яке?

- Паль-чи-ков. – шукаючи очами букву «П» на меморіалі. – Немає. 

Жінка пішла гратися з малим. Думаючи про слова Дєдова, запитую у бабусі:

-  А Артем - це хто такий?

- Герой Великой Отечественной войны. Мы с удовольствием пришли сюда, это наш герой и наше прошлое. 

- Надихає?

- Да. Это сила духа нашего народа. Он сильний, этого никто н отрицает, Россия всегда побеждала. А что нет?

- Я тоді не жив, - уникаю відповіді. 

Згадую слова Дєдова про ностальгію. 

- Мы здесь выросли, здесь і постарели. А почему настраивают против нас – не знаю. Ми такие так и все. Это наша история и никуда от этого не уйдёшь.

Епілог

Понеділок. Іду на автовокзал. Після виборів місто наче вимерло. Правда вулиці і так не кишали людьми, але сьогодні особливо тихо. Хлопців, які укладали асфальт немає. Де-не-де проскочить якийсь велосипед. Видно, що осінь, холодає.

Майже стаючи на сходову клітку автовокзалу, чую:

- Ей, парень!

 Обертаюсь.

- Помоги подтолкнуть. – вигукує хлопець через дорогу.

Здохла стара біла «жигулька». В середині сиділа молода жінка з незадоволеним виразом обличчя. Чоловік мерушився то в ліво, то в право, напевно, поспішав. Я пристроївся ззаді, він – біля водійських дверей.

- Раз! Раз! Раз!

Проснувся мотор – ожила.

- Спасибо большое! – крикнув щасливий хлопець і поїхав. 

«Жигулі» віддалялася в сторону центральної вулиці Шевченка. Я стою біля перехрестя, на мене дивляться Артем та Лавра. Згадав Дєдова, Трофіменка, Солода, свободвську патріотку, Малієва… Люди користуються тою інформацією, яка легше всього засвоюється за короткий проміжок часу… В цьому, напевно, Дєдов був правий.

ДОВІДКА:

За весь час більшість людей, яких я зустрічав, говорили, що голосуватимуть за партію «Самопоміч» і не зустрів жодної, яка б голосувала за «Опозиційний блок», КПУ або «Сильну Україну».

Результати загальнодержавного багатомандатного виборчого округу №47 (опрацьовано 99.11 % протоколів):

«Опозиційний блок» - 35,10

«Блок ПЕТРО ПОРОШЕНКА» - 18,46

Комуністична партія України – 13,64

Результати одномандатного виборчого округу №47 (опрацьовано 97.34% протоколів):

Солод Юрій Васильович , Політична партія "Опозиційний блок" – 34,19

Рибачук Валентин Леонідович , само висування – 16,73

Зонтов Олег Вячеславович, ПАРТІЯ "БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА" – 11,30

Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *