Статьи

Закарпатське прикордонне містечко Чоп нічого не сподівається від парламентських виборів і голосує за лампочки Ілліча. 

- Ничего здесь нету, вообще. Езжайте в Ужгород или Мукачево. А здесь делать нечего, - відповідає адміністраторка готелю на моє запитання, що цікавого можна побачити в Чопі. Західний край України, найближчий до Європи, відгонить глибокою провінцією. Багатомовне прикордонне містечко на Закарпатті байдуже до виборів, які вирішують долю країни. 

- Мне тридцять, а я еще ни разу не голосовала. А зачем? Мне как-то все равно, - констатує наша перша чопська співрозмовниця. Сама вона не з Чопа. Нетутешніми виявляються й молодики, що роздають листівки й агітаційні газети Радикальної партії Ляшка в наметі на привокзальній площі. Як звати кандидата, за якого треба голосувати, вони не знають. 

Чоп – це місто, де вам дадуть відповідь тією мовою, якою ви заговорите. На вулицях угорську та російську чути значно частіше за українську. Нагадують про те, що тут усе-таки Україна, лише синьо-жовті прапори на крамницях та автомобілях. 

- За часів СРСР сюди перекидали багато залізничників, прикордонників і військових зі сходу, - пояснює журналістка Тетяна. – Мабуть, тому тут так багато російської. – Ми зустрілися з нею в кафе «Оазис» біля чопської міськради. Тетяна чопська, але працює в Ужгороді – роботи за фахом у рідному місті не знайшла, бо преси тут немає. Розповідає легенду про те, як пропускний пункт «Чоп» став містом: «1957 року Хрущов проїжджав через Чоп. Коли він визирнув із потяга, сказав: “яке гарне містечко!”. Відразу після цього Чоп і став містом». Я вже бачила цю легенду в мережі, щоправда, там ішлося про 1945 рік і Сталіна. 

Вулицями Чопа їздять дорогі машини здебільшого з неукраїнськими номерами, запряжені кіньми брички та велосипедисти. Біля вокзалу вулиця Головна вимощена бруківкою австрійських часів. За триста метрів починається дірявий асфальт, із-під якого прозирає та сама бруківка. «Скільки себе пам’ятаю, завжди був асфальт, - згадує Тетяна. – Постелили його, мабуть, іще за часів СРСР. Навіщо це зробили, ніхто пояснити не може». 

Грошей міська влада не має не тільки на ремонт доріг. Порожнім стоїть будинок культури. «Років п’ятнадцять тому були дві бібліотеки, різні гуртки, спортивні секції. Я свого часу ходила на ушу, легку атлетику… Життя було! Зараз немає нічого. Правда, у клубі залишились два танцювальні колективи», - розповідає Тетяна. В Чопі є дві школи, угорська та українська. На роботу їздять до обласного центру, а половина мешканців живе з контрабанди: цигарки, одяг, їжа. Рибалити ходять на Тису, яка тече в Угорщині – для цього потрібна лишень перепустка з міської ради. 

За голоси тутешніх мешканців завзято бореться Василь Ковач, колишній нардеп-регіонал, а цього разу самовисуванець. Його агітаційні листівки в Чопі роздавали разом з електричними лампочками. Це натяк: свого часу Ковач був керівником «Закарпаттяобленерго», а по батькові його – Ілліч. 

Лампочки розносять двоє молодиків. Угорець Йожеф, який працює охоронцем у міськраді, бере листівки й жовту коробочку. За день до виборів він іще не знає, за кого голосувати. 

- То, може, за Ковача? – киваю на листівки. 

- Нє, мене лампочкою не підкупиш. Іще подумаю, час є. Там, кажуть, від партії Порошенка йде кандидат, який обіцяв потурбуватись про національні меншини. Може, за нього, - це про Роберта Горвата, головного Ковачевого конкурента. Його плакатами заліплена половина міста; в день тиші їх ніхто й не думає здирати. 

Ранок виборів у Закарпатті теплий і сонячний. Дільниці – їх у Чопі три – майже порожні. Пан Василь у чорному костюмі, білій сорочці та червоній краватці виходить з однієї з них, розташованої в будинку культури. Запитую, чому він так рано голосує. 

- Я завжди голосую вранці, а то потім черги. Проголосував за Порошенка. Ну та ж не за «Опозиційний блок» мені голосувати. 

Пан Микола підходить до будинку культури, похитуючись: учора біля крамниці пили розбавлений водою спирт. Та й уранці, зізнається, вже встиг «відзначити» вибори. «Я від цієї країни нічого хорошого не чекаю, - каже чоловік. – Але ж іду, бо треба». За кого голосуватиме – не відповідає, каже, таємниця. 

На дільниці в центрі міста зранку голосують переважно старші люди. Ці теж мало сподіваються на те, що вибори щось змінять. «Нічого хорошого», - відповідають на моє запитання. Лише пані Наталя, заходячи з чоловіком на дільницю, перш ніж узяти бюлетень, каже: «Хочеться вірити, що все налагодиться. Хоч не для нас, так для наших дітей. Сподіваємось на краще!». 

На третій дільниці – в угорській школі – до десятої години проголосували чотири відсотки виборців. На сходах у черзі стоять солдати з військової частини. За кого голосуватимуть, не кажуть, лише один просить передати привіт Петрові Порошенку: «Служимо вже півтора року. Вдома жодного разу не були. Нехай Президент скаже, скільки нам іще тут служити – рік чи два. Нас удома чекають!». Солдата звуть Петро, три тижні тому він приїхав зі Слов’янська, де разом із іншими військовослужбовцями відновлював школу. На місяць кожен із них отримує 154 гривні. 

Надвечір до Будинку культури на велосипеді під’їжджає літня жінка. «Я не вірю, що один мій голос щось вирішить, - каже вона у відповідь на запитання, чого сподівається від виборів. – Вони там за нас уже все вирішили. Всі пішли голосувати, то я теж прийшла». Голосує в Чопі менше половини виборців. У виборчих комісіях кажуть, що для Закарпаття це норма. За попередніми підрахунками представник чинної партії влади Горват випереджає представника старої Ковача на кілька відсотків.  

Ввечері тут не святкують. Після восьмої на чопських вулицях порожньо: апатичне місто швидко засинає. До кордону з Угорщиною від Чопа лише кілька хвилин ходу, й за бажання можна перелізти через ворота, які відокремлюють Україну від Європи. Та насправді до Європи звідси дуже  далеко. 

Материал подготовлен в рамках Школы политического репортажа, организованной Школой журналистики Украинского католического университета и MYMEDIA (проект, который реализует NIRAS / ВВС при финансовой поддержке DANIDA)

Комментарии

Републикация
Закрыть
Правила републикации материала
  • 1MYMEDIA приветствует использование, перепечатывание и распространение материалов, опубликованных на нашем сайте.
  • 2Обязательным условием использования материалов MYMEDIA является указание их авторства, ресурса mymedia.org.ua как первоисточника и размещение активной ссылки на оригинал материала на нашем сайте.
  • 3Если републикуется лишь часть материала, это обязательно указывается в тексте.
  • 4Не допускаются изменения содержания, имен или фактов, наведенных в материале, а также другие его трансформации, которые влекут за собой искажение смысла и замысла автора.
  • 5MYMEDIA оставляет за собой право в любое время отозвать разрешение на использование материала.

Закарпатське прикордонне містечко Чоп нічого не сподівається від парламентських виборів і голосує за лампочки Ілліча. 

- Ничего здесь нету, вообще. Езжайте в Ужгород или Мукачево. А здесь делать нечего, - відповідає адміністраторка готелю на моє запитання, що цікавого можна побачити в Чопі. Західний край України, найближчий до Європи, відгонить глибокою провінцією. Багатомовне прикордонне містечко на Закарпатті байдуже до виборів, які вирішують долю країни. 

- Мне тридцять, а я еще ни разу не голосовала. А зачем? Мне как-то все равно, - констатує наша перша чопська співрозмовниця. Сама вона не з Чопа. Нетутешніми виявляються й молодики, що роздають листівки й агітаційні газети Радикальної партії Ляшка в наметі на привокзальній площі. Як звати кандидата, за якого треба голосувати, вони не знають. 

Чоп – це місто, де вам дадуть відповідь тією мовою, якою ви заговорите. На вулицях угорську та російську чути значно частіше за українську. Нагадують про те, що тут усе-таки Україна, лише синьо-жовті прапори на крамницях та автомобілях. 

- За часів СРСР сюди перекидали багато залізничників, прикордонників і військових зі сходу, - пояснює журналістка Тетяна. – Мабуть, тому тут так багато російської. – Ми зустрілися з нею в кафе «Оазис» біля чопської міськради. Тетяна чопська, але працює в Ужгороді – роботи за фахом у рідному місті не знайшла, бо преси тут немає. Розповідає легенду про те, як пропускний пункт «Чоп» став містом: «1957 року Хрущов проїжджав через Чоп. Коли він визирнув із потяга, сказав: “яке гарне містечко!”. Відразу після цього Чоп і став містом». Я вже бачила цю легенду в мережі, щоправда, там ішлося про 1945 рік і Сталіна. 

Вулицями Чопа їздять дорогі машини здебільшого з неукраїнськими номерами, запряжені кіньми брички та велосипедисти. Біля вокзалу вулиця Головна вимощена бруківкою австрійських часів. За триста метрів починається дірявий асфальт, із-під якого прозирає та сама бруківка. «Скільки себе пам’ятаю, завжди був асфальт, - згадує Тетяна. – Постелили його, мабуть, іще за часів СРСР. Навіщо це зробили, ніхто пояснити не може». 

Грошей міська влада не має не тільки на ремонт доріг. Порожнім стоїть будинок культури. «Років п’ятнадцять тому були дві бібліотеки, різні гуртки, спортивні секції. Я свого часу ходила на ушу, легку атлетику… Життя було! Зараз немає нічого. Правда, у клубі залишились два танцювальні колективи», - розповідає Тетяна. В Чопі є дві школи, угорська та українська. На роботу їздять до обласного центру, а половина мешканців живе з контрабанди: цигарки, одяг, їжа. Рибалити ходять на Тису, яка тече в Угорщині – для цього потрібна лишень перепустка з міської ради. 

За голоси тутешніх мешканців завзято бореться Василь Ковач, колишній нардеп-регіонал, а цього разу самовисуванець. Його агітаційні листівки в Чопі роздавали разом з електричними лампочками. Це натяк: свого часу Ковач був керівником «Закарпаттяобленерго», а по батькові його – Ілліч. 

Лампочки розносять двоє молодиків. Угорець Йожеф, який працює охоронцем у міськраді, бере листівки й жовту коробочку. За день до виборів він іще не знає, за кого голосувати. 

- То, може, за Ковача? – киваю на листівки. 

- Нє, мене лампочкою не підкупиш. Іще подумаю, час є. Там, кажуть, від партії Порошенка йде кандидат, який обіцяв потурбуватись про національні меншини. Може, за нього, - це про Роберта Горвата, головного Ковачевого конкурента. Його плакатами заліплена половина міста; в день тиші їх ніхто й не думає здирати. 

Ранок виборів у Закарпатті теплий і сонячний. Дільниці – їх у Чопі три – майже порожні. Пан Василь у чорному костюмі, білій сорочці та червоній краватці виходить з однієї з них, розташованої в будинку культури. Запитую, чому він так рано голосує. 

- Я завжди голосую вранці, а то потім черги. Проголосував за Порошенка. Ну та ж не за «Опозиційний блок» мені голосувати. 

Пан Микола підходить до будинку культури, похитуючись: учора біля крамниці пили розбавлений водою спирт. Та й уранці, зізнається, вже встиг «відзначити» вибори. «Я від цієї країни нічого хорошого не чекаю, - каже чоловік. – Але ж іду, бо треба». За кого голосуватиме – не відповідає, каже, таємниця. 

На дільниці в центрі міста зранку голосують переважно старші люди. Ці теж мало сподіваються на те, що вибори щось змінять. «Нічого хорошого», - відповідають на моє запитання. Лише пані Наталя, заходячи з чоловіком на дільницю, перш ніж узяти бюлетень, каже: «Хочеться вірити, що все налагодиться. Хоч не для нас, так для наших дітей. Сподіваємось на краще!». 

На третій дільниці – в угорській школі – до десятої години проголосували чотири відсотки виборців. На сходах у черзі стоять солдати з військової частини. За кого голосуватимуть, не кажуть, лише один просить передати привіт Петрові Порошенку: «Служимо вже півтора року. Вдома жодного разу не були. Нехай Президент скаже, скільки нам іще тут служити – рік чи два. Нас удома чекають!». Солдата звуть Петро, три тижні тому він приїхав зі Слов’янська, де разом із іншими військовослужбовцями відновлював школу. На місяць кожен із них отримує 154 гривні. 

Надвечір до Будинку культури на велосипеді під’їжджає літня жінка. «Я не вірю, що один мій голос щось вирішить, - каже вона у відповідь на запитання, чого сподівається від виборів. – Вони там за нас уже все вирішили. Всі пішли голосувати, то я теж прийшла». Голосує в Чопі менше половини виборців. У виборчих комісіях кажуть, що для Закарпаття це норма. За попередніми підрахунками представник чинної партії влади Горват випереджає представника старої Ковача на кілька відсотків.  

Ввечері тут не святкують. Після восьмої на чопських вулицях порожньо: апатичне місто швидко засинає. До кордону з Угорщиною від Чопа лише кілька хвилин ходу, й за бажання можна перелізти через ворота, які відокремлюють Україну від Європи. Та насправді до Європи звідси дуже  далеко. 

Материал подготовлен в рамках Школы политического репортажа, организованной Школой журналистики Украинского католического университета и MYMEDIA (проект, который реализует NIRAS / ВВС при финансовой поддержке DANIDA)
Копировать в буфер обмена
Подписаться на новости
Закрыть
Отписаться от новостей
Закрыть
Опрос
Закрыть
  • 1Какой стол вам нравится?*
  • 2На каком стуле вам удобнее сидеть?*
    На кресле
    На электрическом стуле
    На табуретке
  • 3Как вы провели лето? *